Чотири трильйони причин не довіряти долару

Золото б'є чергові цінові рекорди, впевнено закріпившись на позначці 3600 дол. за тройську унцію і з певними корекціями прямуючи до нової вершини у 3700 дол.

Що означає ця динаміка: приховану глобальну інфляцію долара чи повернення світової фінансової системи у часи «золотого стандарту»?

Ще донедавна американські державні облігації були універсальним інструментом формування національних резервів.

Аж ось Financial Times зауважує дуже промовистий факт: світові центральні банки сформували в своїх резервах активи у вигляді золота, що за своєю вартістю вже збігаються із портфелем казначейських облігацій США (трежеріс), якими вони володіють.

До речі, гроші та нафта — це найкращий геополітичний лакмусовий папірець.

Завдання фінансового інструменту у вигляді трежеріс — покривати структурні дисбаланси США у контексті системи «двох дефіцитів»: бюджетного та рахунку поточних операцій. А також іммобілізувати на певний час надлишкові запаси світової доларової ліквідності, отриманої десятками країн або внаслідок позитивної для себе міжнародної торгівлі (в доларах), або в результаті зовнішніх залучень кредитних та інвестиційних ресурсів (знову ж таки в американській валюті).

Крім того, схема, за якої світ зберігає свої резерви в «американських боргах», — це, з одного боку, елемент фінансового неоколоніалізму у вигляді системи нееквівалентного глобального обміну ключової фіатної (незабезпеченої) валюти світу на реальні матеріальні активи та товари. А з іншого — це елемент економічного розвитку для багатьох країн через доступ до американського преміального ринку збуту.

Увесь світ хоче торгувати з США, які формують найбільший платоспроможний попит. Майже весь світ отримує за свої товари та послуги долари. Також увесь світ вкладає ці долари в американські боргові інструменти.

Точніше, так було донедавна — в епоху монополярного світу. Але чи збережеться зазначена система взаємозв’язків у світі неполярному?

Тут зауважу, що термін «багатополярний світ» є певною мірою антинауковим. Усе ж таки доречніше використовувати саме термін «неполярний світ», адже коли полюсів «багато», то у контексті цілей геополітики вони перестають виконувати функції саме полюсів.

Тож за останні роки Китай значно скоротив свій портфель трежеріс із 1,2 трлн до 750 млрд дол. і перемістився з першої сходинки рейтингу власників американських облігацій на третю.

На першому місці зараз Японія, на другому — Британія. У топ-10 також два облігаційні офшори, Каймани та Люксембург. А ще у списку Франція, Канада, Бразилія.

Одними із ключових іноземних інвесторів трежеріс раніше були саме центральні банки десятків країн світу, в тому числі і наш Нацбанк.

Отавіо Коста, макростратег і партнер інвестиційної компанії Crescat Capital, зробив цікаву інфографіку, яка одразу почала ходити соціальними мережами: дані МВФ свідчать, що із 11,6 трлн дол. валютних резервів світових центробанків 6,7 трлн дол. (58%) номіновано у доларах. Тут йдеться про валютну структуру.

А що із структурою резервів за видами фінансових інструментів?

Отут і було виявлено інформаційну сенсацію: 3,9 трлн дол. активів світових центробанків припадає саме на трежеріс. Це майже 34%.

А 3,86 трлн дол. резервів — це вкладення центробанків у золото.

Тобто вперше за останні 30 років питома вага золота в резервах центробанків світу зрівнялася з показником інвестицій у трежеріс США.

Одним із лідерів тут є Китай, який уже кілька років поспіль вкладає свій надлишок ліквідності у золото, а не у трежеріс.

Це своєю чергою штовхає ціну на золото вгору. Якби Китай почав активно розпродавати свій портфель облігацій США на вторинному ринку і вкладати цю ліквідність у золото, динаміка зростання цін на «жовтий метал» була б іще більш стрімкою.

Наразі Народний банк Китаю збільшив свої золоті запаси до 74,02 млн унцій на кінець серпня 2025 року. Для порівняння: золоті запаси України коливаються на рівні 1,3 млн тройських унцій.

Усі ці процеси відбуваються на тлі умовного «краху глобальної ролі долара».

Ситуація нагадує події 50-річної давності, коли президент США Ніксон скасував так званий золотий стандарт, який було запроваджено в рамках Бреттон-Вудської валютної системи після Другої світової війни: «всі валюти рівняються по долару, а сам долар має якір у вигляді прив’язки до золота».

По суті, ми спостерігаємо розпад 50-річного геополітичного циклу домінування США та спроби сформувати новий цикл зростання Америки в рамках модернізованої Індо-Тихоокеанської стратегії.

У разі успіху цей новий цикл також може сформувати тренд зростання США на найближчі 50 років, тобто фактично майже на все ХХІ століття.

Відмова від золотого стандарту долара 1970 року супроводжувалася різким зростанням ціни на золото протягом десяти років — з 1970-го по 1980-й. Золото за той період різко подорожчало з 40 до 800 дол. за унцію.

У 1970-х роках США втратили Індокитай: геополітична поразка у В'єтнамі, провал проектів у Камбоджі та Лаосі. США пішли з Індокитаю, скорочуючи периметр імперського залізного обруча в індокитайському сегменті Євразії.

Однак катарсис катастроф 1970-х і наступне відродження США відбулися вже у 1980-х роках у вигляді дешевої нафти, зниження інфляції, рейганоміки та перемоги Америки в холодній війні з СРСР, який розпався і перестав формувати альтернативний геополітичний полюс.

Бреттон-Вуд і його валютна модель розпались у 1970-х, і йому на зміну прийшла Ямайська валютна система з квазіринковими валютними курсами.

Та фактично це був той самий сильний долар, який, як виявилося, привів США до деіндустріалізації, зміни структури ринку праці, негативного торговельного сальдо, глибокого дефіциту бюджету, зростання держборгу, втрати глобальної конкурентоспроможності низки американських товарів і лавиноподібного зростання від’ємного значення чистої інвестиційної позиції США.

Сильний долар — це гіпертрофовані фінансові ринки та формат «Америка всім винна, тому що всі хочуть купити долар».

Сьогодні Трамп, по суті, запустив процес, аналогічний відмові від золотого стандарту долара. Тільки він відмовився від формату дорогого долара та іманентної цьому статусу функції «віри в долар».

Тут можна згадати і класиків політекономії: цінність грошей спочатку визначається актом віри у наявність їхньої іманентної цінності. Що сильнішим є цей «акт віри», то більша й цінність конкретного фіату.

Коли втрачається «віра у долар», народжується «віра у золото», і навпаки.

Звісно, є і відмінності з подіями 50-річної давності.

Тоді США з допомогою Китаю хотіли стримати СРСР. А зараз з допомогою нейтралітету РФ перемогти у протистоянні з Китаєм. А от на Близькому Сході диспозиції схожі. З тією відмінністю, що тоді СРСР грав свою партію з допомогою арабських країн і Палестини. А зараз РФ грає здебільшого з допомогою Ірану (хоча й арабський кейс залишається, просто він після падіння режиму Асада в Сирії залишається як допоміжний, а не основний).

У 1970-х роках США пішли з Індокитаю, зараз грають у розмін нейтралітетами з РФ.

До речі, тут треба згадати, що будь-який успішний рестарт американського проєкту — це падіння цін на золото.

Наприклад, золото у період з 1980-го по 1990-й впало з 800 до 400 дол. за унцію. Рейганоміка перемогла рецесію, а ФРС і Волкер — інфляцію. Долар почав дорожчати і «переміг золото». Америка перемогла СРСР і зміцнила свою роль у статусі одноосібного світового гегемона.

Нині історичний плин часу суттєво прискорився, як і ключові структурні процеси у світі.

Чи відбудеться геополітичний катарсис США у форматі 2.0?

Чи зміниться різке зростання ціни на золото падінням?

Чи повернеться долар до формату нового домінування та зміцнення?

Чи переможуть США у протистоянні з Китаєм?

Чи буде трампономіка успішнішою за рейганоміку?

І до чого призведе «обмін нейтралітетами» США та РФ?

Чи можливе повторення «в'єтнамського синдрому»?

Чи є підстави для запуску моделі Трампа—Рубіо у відносинах із РФ на кшталт моделі Ніксона—Кіссінджера у відносинах із комуністичним Китаєм?

Усе правильно — відповіді на ці запитання і визначатимуть динаміку наступної «золотої лихоманки».

Однак треба пам’ятати, що головний принцип фінансової світобудови поки буде незмінним: країни, що розвиваються, вкладають свої резерви у долар, США своєю чергою розміщують свої резерви в золоті.

Найбільшими власниками золота є США, які одночасно є й емітентом ключової незабезпеченої фіатної резервної валюти світу — долара.

Золотий запас США у рази перевищує показники Китаю та Індії (ключових країн Глобального Півдня) разом узятих.

Спрацьовує унікальна зв'язка: що більше США друкують фіатного, тобто незабезпеченого, долара, то вища глобальна інфляція і дорожче золото.

А де зосереджено золото? Правильно, у США та МВФ (тобто теж у США).

Золотий запас приніс США величезну інфляційну премію, просто перебуваючи у сховищі Форт-Нокс.

І, здається, Глобальний Південь почав нарешті сам грати в цю гру.

Відповідно, виникає запитання: чому НБУ не розміщує своїх резервів у золоті (його в резервах Нацбанку лише 5% на 2 млрд дол.)? Чому хоча б на 30–40% резерви НБУ не формуються у золоті?

Адже більшість світових центробанків саме це й робили у 2022–2025 роках, масово скуповуючи золото на світових майданчиках. Зберігають частину резервів у золоті Польща, Німеччина, Франція, Туреччина та багато інших країн. Узагалі вкладення резервів у золото — логічний крок під час війни.

Однак для прийняття таких рішень потрібно мати необхідний рівень «монетарного суверенітету»…