Історія з убивством дітей у Шаргороді порушила одне з ключових питань

У містечкуШаргород Вінницької області стався насправді дуже страшний злочин. В інших умовах, в інші часи він не сходив би з головних сторінок вітчизняних інтернет-ЗМІ тижнями, зазначає видання  ZAXID.net. Подвійне вбивство неповнолітніх, старшокласників, ще й коли в цьому злочині звинувачують колишнього вчителя однієї із жертв – важко вигадати щось жахливіше, принаймні потрібно добряче попрацювати зі «сценарієм», аби вигадати це «щось».

Звісно, суспільство, та його частина, яка помітила шаргородський злочин, кинулося обговорювати різні версії того, що сталося, точніше, того, що призвело до власне вбивства. Це нормальна справа, нічого дивного і несподіваного тут немає. Але спробуймо відсторонитися від цих деталей, залишмо їх слідству та судді. І поговорімо ось про що.

Стежачи за соцмережевим обговоренням убивства школярів у Шаргороді, досить швидко помічаєш, що всі коментатори поділяються на дві частини. Поділ ґрунтується на тому, кого людина вважає винним у цьому злочині. Зрозуміло, одна частина звинувачує у всьому підозрюваного, тобто вчителя.

Але є й інші люди, які вважають його мало не справедливим месником – бо в процесі дискусій з’явилася «інформація» про те, що жертва чи обидві жертви знущалися з молодшого брата підозрюваного, навіть зґвалтували його. «Інформація» ця ніким всерйоз не підтверджена, навіть матір’ю ексучителя, але, як часто буває, це мало кого зупинило. І в процесі обговорення ця чутка, запущена невідомо ким, сприймається вже як цілком реальна подія.

До того ж яскравості їй додає сучасна етично-технологічна компонента – тобто те, що факт зґвалтування друзі ґвалтівників нібито фільмували на телефон. Усього цього цілком вистачає для того, щоб перевернути всю історію з ніг на голову (або з голови на ноги – кому як) і співчувати вже тому, кого підозрюють у подвійному вбивстві.

І от у чому проблема. Проблема насправді значно глобальніша, ніж страшне подвійне вбивство у Шаргороді. Уявімо собі, що чутка про зґвалтування молодшого брата підозрюваного є правдивою. Що ж ми в підсумку маємо? А маємо те, що люди знали про цю не менш страшну історію – і при цьому мовчали. Зате тепер, коли стався «акт помсти», соцмережі запалали праведним гнівом. Замість того, щоб раніше, до вбивства, вимагати законного покарання ґвалтівникам.

Власне, отут, на межі двох понять, «закон» і «справедливість», і захований ключ розуміння українського суспільства. Яке між цими поняттями незмінно обирає друге – навіть якщо воно виглядає відверто середньовічно.

Звісна річ, такій моделі суспільної поведінки є купа виправдань. І головне з них – це недовіра до судової системи, прогнилої, корумпованої, «кумівської» і бозна ще якої. Тут теж можна дискутувати щодо того, чи вся система українських судів є такою, але для багатьох українців тут жодних дискусій, питань і сумнівів немає – судам довіряти не можна, будь-яку резонансну справу, за якою стоїть бодай трохи впливовий чи фінансово спроможний індивідуум, можуть зам’яти і викрутити так, як йому, цьому індивідууму, потрібно.

Усе це зрозуміло. І подібних справ дійсно вистачає, ніде правди діти. Проблема не тільки (і, можливо, не стільки) в цьому. А ще й у тому, що українське суспільство – маючи у своїх руках усі важелі впливу, принаймні опосередкованого, через своїх політиків, нардепів, чиновників – раз по раз акцентує свою увагу не на тому, що потрібно змінювати систему. А на несвідомому бажанні замінити її давно нібито і забутим способом розв’язання проблеми.

Це і є примат «справедливості» над «законом». І тут фактично маємо лише один нюанс. Один-єдиний, але настільки принциповий, що не можемо не говорити про це знову і знову. Річ у тому, що справедливість – вона у кожного своя. Навіть у цій шаргородській історії, де мати підозрюваного, нібито визнаючи факт злочину, фактично виправдовує його різними попередніми подіями. Про те, що в батьків жертв свій погляд на справедливість, думаю, не варто говорити.

Власне кажучи, закони колись і були придумані саме для того, щоб можна було налагодити більш-менш адекватне співжиття різних людей в одній спільноті без постійної, можна сказати, нескінченної різанини. І великою мірою світ розвивається саме в такому напрямку. Наприклад, суттю існування такого явища як Євросоюз є бажання зупинити війни, які до середини ХХ століття регулярно відбувалися у Старому світі. Навіть на макрорівні виявилося вигіднішим домовитися про спільні правила співжиття, ніж перманентно воювати.

Але в українців традиційно свій особливий погляд на еволюцію. Погляд, який несе в собі насправді дуже серйозні ризики, нехай багатьом і неочевидні. Бо це сьогодні ти лише коментатор у соцмережі. А завтра можеш опинитися в ситуації батьків шаргородських старшокласників. І неважливо навіть, що послугує причиною – образливі слова в школі, класична боротьба за межу земельних ділянок чи дріб’язкова ДТП. У суспільстві, де вважають справедливість важливішою за закон – врешті-решт зникають будь-які етично-моральні перепони. Саме тому, що справедливість – вона у кожного своя. Для когось це можливість вкрасти сусідську курку. А для іншого – взяти ніж у руки й зарізати людину.

І тут варто додати ще, що не тільки суспільство, а й влада свідомо чи ні, але популяризує ідею «головне – це справедливість» (а не закон). І це тільки погіршує загальну картину. Бо якщо громадянин бачить, що і «начальство» теж не проти такого варіанта розвитку подій – тут взагалі будь-які гальма зникають.

І починається війна всіх проти всіх. Бо закон, який і був придуманий для унеможливлення такого плину життя – уже не працює. А справедливість, як уже було сказано, у кожного своя. Причому іноді вона може бути і на лезі ножа.

Автор: Артур Левченко

Джерело: ZAXID.net