Мене волочили лісом майже 3 кілометри, – інтерв'ю ветерана про мобілізацію, оборону Києва і ампутацію

Військовий шлях Андрія почався ще у 2010 році зі строкової служби. Потім було АТО, а потім і повномасштабне вторгнення Росії. Андрій брав участь в обороні Києва, коли отримав серйозне поранення, як наслідок – висока ампутація правої ноги. Та це його не зупинило і він повернувся на службу. Сьогодні ветеран викладає у школі "Боривітер", що навчає військових.

У подкасті "Воїн волі" ексклюзивно для 24 Каналу Андрій розповів про свій перший бій на Донбасі, оборону Києва та важке поранення. Більше деталей – читайте далі у матеріалі.

Про АТО і початок вторгнення

Як розпочався твій військовий шлях і в якому році?

Мій військовий шлях розпочався ще зі строкової служби – це 2010 – 2011 роки. На строкову службу я потрапив тому, що на той момент не мав достатньо коштів, аби вступити на платне навчання, тож вирішив піти в армію. Відслужив строкову службу, а вже у 2014 році в складі зведеного загону на той час ще міліції долучився до сил АТО. Брав участь в АТО в Маріуполі влітку та на початку осені 2014 року.

Ти брав участь у Революції Гідності, а потім пішов в АТО?

Ні, просто АТО.

Сам вирішив, чи запропонували?

Сам вирішив. На той момент я не виконував відповідальних завдань. Це була охорона громадського порядку, стратегічних об'єктів, лікарень тощо. Тобто я був залучений до сил АТО, але участі в бойових діях не брав. Уже в бойових діях я почав брати участь після того, як підписав контракт із Міністерством оборони та вступив на контрактну службу. Це був 2015 рік.

Там уже в складі 10 бригади ми виконували завдання в районі Мар'їнки та Красногорівки, Донецької області. Тоді вже відбулися перші бойові зіткнення – відбиття штурмів, перестрілки. У наступальних діях ми тоді участі не брали, але у відбитті наступу безпосередньо брали участь.

Після цього продовжив службу. На той момент я вже мав вищу освіту, тому мене направили на офіцерські курси, після яких я отримав звання молодшого лейтенанта. Вже далі продовжував службу в розвідроті 10 бригади.

І звільнився ти…

Це ми вже значно забігаємо наперед. Офіцерське звання я отримав у 2017 році. До того був сержантом і весь цей час ніс службу в 10 бригаді.

Повномасштабне вторгнення я зустрів на посаді начальника розвідки одного з батальйонів. Саме на цій посаді, в районі Києва, я отримав поранення, яке вже не дозволило мені продовжувати службу на тих посадах, які обіймав раніше. Тому після реабілітації та відновлення я продовжив службу вже на посаді помічника начальника розвідки.

Повне інтерв'ю з ветераном: дивіться відео

Формально я вважався перекладачем, адже мене визнали повністю непридатним до військової служби та зняли з військового обліку. Але я залишився за власним бажанням. Було подане клопотання й мене перевели на посаду, яку я міг займати зі своїм діагнозом. Тому я вважався перекладачем, але виконував завдання помічника начальника розвідки бригади. Потім мене перевели на іншу, вищу посаду – офіцера відділу управління розвідки одного з корпусів.

Уже перебуваючи на цій посаді, мене наздогнали проблеми зі здоров'ям. Зокрема, були проблеми зі спиною і куксою – у мене висока ампутація правої ноги, вище коліна. Служити було важко й замість того, щоб постійно бути на лікарняному ліжку, підставляти своїх товаришів, адже хтось все одно має виконувати мої завдання, я вирішив не бути нікому тягарем. Тож пішов на заслужений відпочинок, як я тоді думав. Звільнився, фактично, у березні 2024 року.

Як змінюється ставлення до війни і військових?

Якою війна була у 2015 році, коли ти сам поїхав на фронт?

Я був дотичний до фронту, просто не брав участь у бойових зіткненнях. У 2014 році було піднесення суспільства, досить багато добровольців. Люди були не навчені, не мали досвіду, загалом не були військовими, але були вмотивовані й прагнули самі щось робити.

Якщо ми беремо 2015 рік, то вже спостерігалося менше добровольців. На той момент були переважно мобілізовані. Це була 4 – 6 хвиля мобілізації, коли я прийшов на контракт. Вже було не те бажання, не та мотивація, тобто люди, як і зараз, втомилися від війни, від негативних новин, як вони постійно це говорили.

Ніби війна десь далеко, вона їх не стосується. Прильотів по Києву та інших містах тоді не було, але кожен день вмирали наші військові, вмирали цивільні в прифронтових районах. Суспільство з кожним роком дедалі менше це помічало. Це мало не такий значний вплив.

Люди поступово переходили (у ставленні до військових – 24 Канал) від "наші сонечки", "наші герої" у 2014 році до просто "наші хлопці". І у 2016 – 2017 це вже було так: "ви поїхали за гроші", "ви – професійні військові", "ми вас не посилали".

Це яскраво відображалося в тому, що, наприклад, маючи УБД ще з 2015 року, я не користувався громадським транспортом, хоча мав усі підстави для безплатного проїзду. Але ставлення самих водіїв, не всіх, але певної частини, та погляди інших пасажирів – були некомфортними.

У 2022 році у нас теж було піднесення, коли нація була максимально об'єднана, згуртована, спільна. І згуртована не навколо якихось там лідерів, Верховної Ради чи Верховного Головнокомандувача, ні – ми були згуртовані як нація навколо ідеї тотального спротиву агресору. Зараз ми теж спостерігаємо, що з кожним роком у нас відбувається відкат.

Важливо! Фонд Сергія Притули і школа "Боривітер" відкрили збір на навчання 5 тисяч військових. Долучитися до збору – можна за посиланням. Ба більше, за донат від 300 гривень вони розіграють новий Volvo XC40.

Люди дедалі більше починають думати про особистості: не такий Верховний Головнокомандувач, не той командувач і так далі. Люди змінюють акцент, який раніше мали, – захист Батьківщини, своєї свободи та вибору. Україна все ж таки демократична країна, і який би президент у нас не був – ми його всенародно обрали. Політика, яку ми проводили, обирав цей уряд, нам не нав'язали її ззовні.

У 2020 році, коли я працювала на одному телеканалі, нам казали давати менше новин з фронту. Тоді в Києві ми не бачили війну так масштабно, як у 2022 році. Але ця динаміка повторюється і зараз. З чим вона може бути пов'язана?

Якщо ми говоримо про медіа, то в ефірах дедалі менше часу приділяли військовим темам. Ми поверталися до сюжетів про чупакабру, народження панди в зоопарку і так далі. Новини про чупакабру "важливіші" ж, ніж не такі приємні події – смерті, руйнування тощо. Тоді це добре простежувалося.

Зараз я не говорю про телебачення, бо я не дуже його й дивлюся. Але якщо говориш з соціумом, то розумієш, що акцент зміщується з того, що в нас йде війна, на розв'язання побутових проблем: незручності через війну, відсутність можливості виїхати за кордон для чоловіків – ті свободи, які ми раніше мали та які в нас забрали.

Але чомусь всі забувають, що забрала їх не українська влада. Тобто, формально, українська влада, але цьому передували певні умови. Є ворог, йде війна, триває мобілізація – якою б вона не була, які б там не були позитивні чи негативні моменти. Однак те, що у нас зараз відбувається, це – війна. І це війна Росії не проти Уряду України, а саме проти народу. Якщо ми як український народ зараз виберемо інший уряд – війна не зупиниться, бо вона йде проти України, проти країни та проти народу.

Росіяни ставлять під сумнів саме існування нашої країни та наше право жити так, як ми хочемо – обирати той шлях, яким ми хочемо йти. Вони хочуть обирати за нас. Вони бачать нас поруч із собою в ролі молодших братів – тих, ким можна помикати, кого потім можна буде мобілізувати та відправити на свої безглузді війни, як в Афганістані.

У мене немає сумнівів, що в разі нашої поразки, ми або наші діти, йтимемо війною на наступні країни, які нам нічого не зробили, і воюватимемо просто за забаганкою якогось одного їхнього правителя. Бо ця війна, яку зараз веде Росія проти України, теж не в інтересах Росії. Це треба розуміти. Вони зазнають жахливих втрат – втрачають мільярди, життя, можливості. Але є забаганка однієї людини або однієї групи людей – так званого колективного Путіна.

Фішка в тому, що ця забаганка однієї людини збігається із суспільним запитом. Тобто загалом їхнє суспільство розділяє це. Воно так само бачить нас у ролі молодших братів, які не мають права на голос, права самим вирішувати за своє життя.

Має бути чітке розуміння, що якщо ми зараз програємо як країна, як нація, як народ, то будемо їхньою частиною. Можливо, недовго, але це вже неважливо. Ми були в складі Російської імперії, Радянського Союзу, але це не принесло нам процвітання та успіху – ані як народу, ані як країні.

Ті підприємства, які були збудовані за часів Радянського Союзу, не були збудовані СРСР. Їх будували українці, які жили під окупацією. І будували їх не в інтересах процвітання українського народу чи нації, а в інтересах процвітання імперії. Для того, щоб клепати озброєння, клепати якісь штуки, які дозволять імперії розширювати свій вплив, бути сильнішою. Імперії, а не народу.

Навіть зараз можемо це спостерігати на окупованих територіях. За часів Росії життя там відкотилося назад. Там не можна розрахуватися карткою, там немає води, тобто цивілізація зупинилася.

Візьмемо, наприклад, Крим. Не думаю, що вони сильно просіли щодо побутових речей, але кримські мобілізовані – фактично, наші співгромадяни – зараз воюють проти нас. Їх женуть проти нас. До цього вони воювали десь у Сирії. Вони – частина імперії, і воюють за цю імперію.

Якщо ми згадаємо про Донецьку та Луганську області – їхні так звані "днр" і "лнр" – то які там були умови для мобілізованих у російську окупаційну армію? Їх без підготовки кидали на наші позиції, їх забезпечували озброєнням останніми, бо вони – не росіяни й не українці, тобто щось непотрібне, їх не шкода. Я не хочу для своєї країни таку роль, де будуть мобілізувати не так, як у нас. У нас теж є певні перебільшення, але треба розбиратися з кожним випадком окремо, що передувало тому чи іншому перегину. Це інша тема.

До речі, Росія зіштовхується зі значними проблемами щодо поповнення особового складу, тому солдатів із серйозними захворюваннями не комісують, а збирають в окремі групи та відправляє на передову. Зокрема, мовиться про тих, хто має ВІЛ або гепатит.

Що ми як суспільство можемо зробити для того, аби розуміння, що йде війна, не зникало? Умовно у 2017 році більшість перестала говорити про війну, всі згадали про неї лише у 2022. Здається, що сьогодні ми знову наступаємо на ті самі граблі?

Це складне питання, і його не можна розв'язати просто на раз – два. Думаю, ми маємо повернутися до нормального військово-патріотичного виховання. Мабуть, потрібно робити обов'язкову військову службу. Якщо не повністю військову, то принаймні впроваджувати альтернативну, зокрема і для жінок, бо в таких умовах є, що робити. І так поступово це переборювати.

Проблема полягає у тому, що ми – демократична держава, наш уряд не ухвалюватиме закони, які можуть не сподобатися його виборцям. От в чому проблема мобілізації? Зрозуміло, що ТЦК у певних моментах порушують права людей, десь перегинають палицю. Але також зрозуміло, що їх поставили в умови, коли вони мають забезпечити поповнення особовим складом наші підрозділи.

Усі проблемні питання можна було б розв'язати на законодавчому рівні, якби Верховна Рада зібралася й ухвалила відповідні нормативні акти, які б все це систематизували. Наприклад, видати такі нормативні акти, щоб змусити людей не ховатися, а добровільно ставати на військовий облік, проходити ВЛК для того, щоб нормально жити в країні. У нас чомусь це виходить трошки по-іншому.

Про мобілізацію в Україні

Яке твоє ставлення до ініціативи, яка заохочує молодь віком 18 – 24 роки підписувати контракти за винагороду у мільйон гривень та низку інших бонусів?

Я розумію, що нам потрібні військові тут і зараз, але водночас це рішення породжує велику несправедливість. Є дуже багато людей, які пов'язали своє життя з армією в 16 – 17 років, наприклад, якщо говоримо про кадрових офіцерів. Вони розуміли, що підписують контракти й потраплять на війну. Навіть у 2022 – 2023 роках були люди, які вступали у вищі військові навчальні заклади, розуміючи, що потраплять на фронт. Вони вже отримали погони й не підпадають під цю програму, бо стали офіцерами. Усе це породжує несправедливість.

Чому взагалі виникла така потреба (контрактів для молоді – 24 Канал)? Війську потрібне поповнення, потрібні люди. Для їхнього набору ця ідея хороша. Не кажу, що вона спрацювала на всі 100%, але ідея нормальна. Однак у сенсі справедливості, морального духу людей, які пішли в армію у 20 – 21 рік, просто раніше, і вже виконують завдання – це виглядає як неповага.

Я розумію, що людей не вистачає, їх треба якось приваблювати, але можна робити це якимись іншими ініціативами.

Або вже тоді долучити до програми тих, хто пішов раніше.

Так, але тоді питання, для чого платити тим, кого ти вже, умовно кажучи, "купив".

Ще одне питання про людей, чия мотивація виключно гроші. Загалом це нормально, якщо ми йдемо у напрямку професійної армії. Хороша ідея – платити гроші. Але наша країна бідна. Вона не зможе забезпечити професійну армію у тій кількості, яка нам необхідна, враховуючи, що нашим сусідом є Росія.

У нас все одно буде призовна армія. Ми не зможемо бути виключно професійною армією, яка пропонує великі зарплати, тому люди готові за ці гроші ризикувати життям. Нам потрібно якось по-іншому мотивувати людей.

Мені здається, що історія з грошима – це навіть не історія нашої нації. У нас більше йде мотивація завдяки ідейності.

Я не знаю. Можна було б знайти велику кількість людей, які хочуть воювати за гроші. Це абсолютно нормально, якщо говоримо про сучасний світ, професійні армії. Навіть якщо зазирнути в минуле, то там теж були найманці. Але від цього відмовилися ще у XVII столітті, коли перейшли від професійних армій до великих рекрутських.

Черга на підписання контракту із ЗСУ / Getty Images

Проти нас воює велика країна з великими ресурсами. Суто професійної армії не буде достатньо. Скількох ми зможемо забезпечити з такою програмою? Тисяча бійців по мільйону гривень – це вже мільярд. Десять тисяч людей – десять мільярдів просто на виплату премії. Але у нас фронт тримають не десятки тисяч військових. У Силах оборони служить приблизно мільйон. Тому я не знаю, чи вийде так щось зробити, а от зародити несправедливість цілком вдасться.

Ми бачимо відеоролики, як росіяни з дитинства вчать своїх дітей воювати. Коли ми говоримо про патріотичне виховання у нашій країні, то як воно може виглядати? Це щось на кшталт організацій, які у нас є: "Пласт", "Сокіл"? Чи це має бути більш посилена праця?

Чесно, не знаю. Це дискусійне питання. Ми демократична країна, але виклики, які перед нами стоять, вже дуже давно не стояли перед іншими демократичними країнами.

Є, наприклад, Ізраїль, але у них все це вплетено в їхню культуру. У їхній армії служать всі. У нас все-таки є певна соціальна несправедливість. Я розумію, що є приклади депутатів, які воюють, є підрозділи поліції, які виконують бойові завдання, але це ж далеко не всі. Тому не дуже гарно розказувати пересічним громадянам, що вони всі мають воювати, поки хтось інший дивитиметься на це збоку, бо "п'ятка крива".

В Ізраїлі служать всі, навіть для людей, які мають проблеми зі здоров'ям, знаходять місце для служби. Ми живемо не в ХІХ столітті, коли треба було робити піші марші по 30 – 40 кілометрів в день, жити в польовому таборі. У нас є багато військових посад, на яких можна працювати, не покидаючи межі рідного міста. Ці люди можуть виконувати багато завдань.

Але в нас виходить так, що багато українців "малюють" собі довідки, купують рішення ВЛК, щоб запобігти потраплянню до армії. Ба більше, навіть купують можливість виїхати за кордон. Чи можна у такій ситуації говорити про якесь виховання та чи буде воно взагалі ефективним?

Звісно, випадки, про які ми зараз говоримо, є. Але я переконаний, що так, як їх гіперболізують різні ЗМІ, – більше нагадує вплив російських спецслужб, які хочуть максимально "роздути" наші проблеми. Росія витрачає не один мільярд на розхитування нашої внутрішньої стійкості та злагоди у суспільстві, щоб підбурювати людей, "роздувати" всі можливі випадки. Навіть ті, яких і немає.

Думаю, якби у нас в армії було б хоча б наполовину так, як про це розповідають певні телеграм-канали, то ми б зараз не говорили українською. Ми б вже давно програли війну, фронт посипався б, якби було все так, як вони кажуть. Інша річ, що все могло бути значно краще. Ми могли б уникнути таких проблем. Я впевнений, що це не коштувало б нам значних зусиль як країні, як нації. Але маємо, що маємо.

Шкода, що така дестабілізація справді діє. Мені доводилось чути навіть від друзів, що мобілізація нібито означає смерть, але насправді можна вижити. Можна тренуватися, готуватися до війська поки ти ще цивільний.

Тут доречно, щоб у нас була допризовна підготовка військовозобов'язаних, щоб вони розуміли, що не йдуть у "пекло, де їх зразу з'їдять". Вони мають розуміти, що у нас кожна людина – це цінний ресурс, адже ми вкладаємо велику кількість коштів у його підготовку, забезпечення. Навряд чи держава зацікавлена в тому, щоб цей ресурс так просто знищили.

Звісно, є різні командири, різні випадки, але якби все було так, як іноді їх гіперболізують, як хочуть нам показати "друзі" з-за кордону, то ми б уже програли війну. Натомість ми сидимо в центрі Києва. Я даю інтерв'ю українською мовою. Не можу сказати, що все добре, бо ми розуміємо, які обставини зараз на фронті, але ми тримаємося. І підстав думати, що зараз різко все зміниться теж поки нема.

Чи можливо змусити усіх пройти вишкіл?

Є багато організацій, які вже зараз проводять безплатні підготовчі курси, тренінги, надають цивільним базові військові та медичні навички. Як показує досвід, ти можеш навіть не бути на війні, але зважаючи на обстріли мирних міст, зможеш комусь допомогти, якщо умовно вмієш користуватися турнікетом.

Так, він буде у тебе під рукою. Навіть якщо злякаєшся сам, то зможеш дати його комусь іншому, який вміє ним користуватися.

Це справді звучить дуже гарно, хороша ініціатива, але все це в теорії. Чому? Бо, на жаль, ресурсу, щоб нормально провести навчання навіть для військових, є дуже мало. Мовиться про підготовлені кадри, гроші, навчальні центри. Думаю, ви розумієте, що зараз відбувається з навчальними центрами, наскільки важко проводити якісну підготовку військових, враховуючи, що є постійна загроза завдання удару.

Крім цього, ми говоримо про відсутність нормальних матеріальних баз. Наприклад, якщо проводити вогневі навчання для цивільних, то постає питання, чим і з чого вони мають стріляти. З військовими ми цю проблему якось закриваємо, але не думаю, що з погляду ресурсів підготовка тих, хто просто зараз не буде залучений до війни, є доречною. Тож це важке, дискусійне питання.

У 3 штурмовій бригаді є практика, коли вони на тиждень набирають цивільних…

Так, вони набирають, але, як я розумію, цей набір відбувається з метою подальшого рекрутингу. І якщо ми говоримо про 3 штурмову й про інші топові бригади, то, я думаю, вони приймають, переважно тих, хто добровільно хоче приєднатися. А ми з вами говоримо про всеукраїнський масштаб. Якщо це буде офіційно, то це точно буде примус. А якщо робити це під примусом..

Буде Майдан.

Та ні, просто всі різко захочуть голосувати за ОПЗЖ, бо, мовляв, "при Азарові нас не змушували ходити строєм і співати пісні" (жартує – 24 Канал).

Наша суперсила в тому, що ми – демократична країна, але разом з тим саме це і наша слабкість. Ми не можемо запустити тотальну цензуру, примус, виключити інтернет, заблокувати джерела інформації.

Це наша суперсила, бо ми вміємо швидко зібратися, самоорганізуватися. Лиш згадаймо 2022 рік. Переважно всі наші успіхи були продиктовані тим, що люди хотіли та знали, як захищати свою Батьківщину. Важливо й те, що за час АТО дуже багато українців пройшли бойову підготовку. Вони одними з перших повернулися до війська у 2022 році.

Багато хто любить казати, що, мовляв, всі стали й зупинили росіян. Фактично, першими стали ті, хто були в оперативному резерві першої черги, мали підготовку, були приписані до своїх військових частин і 24 лютого просто повернулися. Може я скажу таку дивну річ, але воювати треба вміти, цьому треба вчитись.

Ворога зупинила незначна кількість людей, які змогли масштабуватися. Я кажу незначна, бо рівень укомплектованості військових підрозділів на початку повномасштабного вторгнення був дуже маленький. Вони масштабувались так, що у нас була змога одразу заповнити нашу штатну потребу, наш некомплект.

Ба більше, людей вистачило на формування нових підрозділів з досвідчених військових, які вже пройшли службу в АТО, мали бойовий досвід. Я говорю не тільки про солдатів, але й про офіцерів, сержантів, управління, тобто людей, які вміли щось робити. Станом на зараз цей ресурс уже залучений, таких людей більше немає.

Багато загинули або отримали важкі поранення як я. Фактично після поранення я вже не міг ефективно виконувати завдання і бути на тих ролях, які потенційно міг би займати. Тобто мені залишилися штабні посади.

Яким був перший бій на Донбасі?

Ти пам'ятаєш свій перший бій? Яким він був?

Такий, щоб по-справжньому, був в районі Красногорівки. Не скажу, що було якось страшно, переважав адреналін, захоплення, піднесення. На той момент я вже доволі довго служив, мав певний досвід. У мене було нормальне командування. І той бій був не такий страшний у сенсі того, що ми стояли в обороні й відбивали штурм. Це не було так страшно, як могло бути.

Розумію, що для когось першим боєм може бути наступ, або коли противник прориває оборону, йде ближній бій. Це так. Але я заходив у все це, як у холодну воду: поступово, повільно, зайшов на декілька сантиметрів, постояв. Так в принципі за час АТО я і "втягнувся".

Вже згодом були перші контузії, підбиття в бойовій техніці. Ще без поранень, але досвід горіти у військовій техніці був у мене ще до повномасштабного вторгнення. В принципі, я поступово морально до цього готувався. Навіть мій останній бій, коли я отримав поранення, – не можу сказати, що це мене шокувало. Я був морально готовий до цього, бо вже до того люди навколо мене зазнавали поранень, гинули.

Розумів, що я не головний герой фільму, що названий на честь мене, а звичайна людина, тому зі мною може таке трапитися. І коли це сталося, я цілком нормально відреагував.

До ворога було 10 метрів: про оборону Києва і поранення

Як і де ти отримав поранення?

Це сталося під Києвом. Наш батальйон сильно розосередили по всій Київській області. Він був як і на лівому, так і на правому берегах. Одну ротно-тактичну групу відокремили від нас і відправили на інший напрямок, бо там очікувався прорив противника. Як начальник розвідки, я відправив з цієї групи більшу частину своїх досвідчених розвідників. Біля себе залишив новоприбулих, операторів БпЛА, водіїв.

Щойно я відправив своїх підготовлених людей на інший берег Дніпра, надійшов наказ провести наступальні дії. Ми могли виділити обмежену кількість людей. Комбат ухвалив рішення, що однією зі штурмових груп буде група розвідки.

У нас не було безпосередньо зіткнення з противником, він був від нас на відстані приблизно 8 кілометрів. Ми мали безпечно знайти маршрут до нього, провести дорозвідку противника. Росіян було значно більше, ніж нас, але вказівка є вказівка, наказ треба виконувати, – наступати.

Наші розвідники мали ввести кожну штурмову групу на свій напрямок. Але оскільки всіх своїх досвідчених розвідників я відправив на інший берег, то розумів, що мої новоприбулі та водії з цим завданням не впораються. Я був штабним офіцером, начальником розвідки, але взяв на себе відповідальність і сам повів своїх людей виконувати це завдання.

Українські військові / Getty Images

Після того як ми вивели всі групи на свій напрямок, я очолив одну з цих груп. Загалом все вийшло ідеально, як я задумав. Користуючись місцевістю, ми приховано наблизились до противника, через ліс це можна було зробити. Чому приховано? Бо ми могли виділити на штурмові дії обмежену кількість бронетехніки, щоб нас не виявив противник, тому ухвалили рішення наступати по-тихому" користуючись ефектом несподіванки. Тож робили це без техніки, якої мали значно менше, ніж росіяни.

Загалом на розвідку поклали велике завдання знайти цей безпечний, прихований маршрут. Все вийшло ідеально. Ми наблизились до противника. Перший постріл був якраз мій. До ворога було 10 метрів, тобто майже впритул. Противник до останнього нас не виявив, не розумів, звідки ми ведемо вогонь, але під час штурму "виліз" той факт, що в мене були новоприбулі мобілізовані.

Це вже інше питання, чому мій ОР-1 (оперативний резерв – 24 Канал) попав в якийсь батальйон територіальної оборони, а мені потрапили, умовно кажучи, люди, які ніколи не служили. Чомусь так вийшло на початку війни. Але я розумію, всі поспішали.

Просуваючись по своїх напрямках, кожна штурмова група зіткнулася з противником, і вийшло так, що моя група вирвалась значно вперед. Ми мали йти паралельно, але вирвались вперед. Виникла ситуація, що не всі з мого новоприбулого особового складу нормально володіли таким озброєнням як РПГ (ручний протитанковий гранатомет – 24 Канал).

З нього стріляв переважно я. Тобто поєднував це й управління групою, бо спочатку керував заходом всього нашого штурмового загону, виходом на визначені рубежі, а потім взяв під керівництво одну штурмову групу, яка повністю складалась з моїх розвідників. Довелося самому стріляти, до того ж у нас почалися втрати.

Стояло завдання максимально знищити живу силу противника, а також техніку, після того, як противник буде її займати. Ворог не розумів, де ми стоїмо, тому просто хаотично вів вогонь по місцях, де, на його думку, ми зосереджувалися.

У мене був ще один досвідчений боєць, який вів вогонь з РПГ, але на той момент він уже відстрілявся. Відповідно, у мене пішли втрати. Десь половина групи була 300-ті. До того ж вони були без свідомості, тому я думав, що вони 200-ті.

Тоді я ухвалив рішення завдати ураження. Я думав, що під прикриттям вогню танка, противник перейде в контрнаступ. А ми, м'яко кажучи, не були готові до такого розвитку подій. Як вже казав, я думав, що у мене половина групи 200-ті. Тоді вирішив завдати вогневого ураження по танку з реактивного вогнемета РПВ-18. Він добряче важкий. Я все правильно розрахував з часом.

Розумію, що танк стріляє, перезарядка 5 секунд, тож у мене є час прицілитися, вистрілити. Лунає черговий постріл, я висовуюсь, цілюсь в танк, щоб принаймні його налякати та зупинити можливий наступ противника, і бачу позаду нього ще один танк, який в цей момент стріляє. Через те що РПВ-18 був доволі важкий, а я цілився з-за кута бетонного паркану, мене перехилило з правого боку, і щоб втримати рівновагу я відставив праву ногу в бік. Постріл був якраз мені під ноги. Так я й втратив свою праву ногу вище коліна.

Потім була доповідь на командира, що я 300-й, вказівка на відхід. Командир відділення БпЛА, який був моїм заступником, і водій БРДМа організували мою евакуацію. Хлопці молодці, надали мені першу допомогу. Я сказав до Сергія (командира відділення – 24 Канал), щоб він далі керував.

Загалом він нормально організував мою евакуацію. Усі безпечно відійшли. Поранені теж долучилися до моєї евакуації. У них були поранення переважно в руки, тому намагалися якось допомогти. І тут ми зіткнулися з тим, що висувалися приховано, без техніки, тому мене майже 3 кілометри лісом волочили до наших машин. Оскільки операцію планували доволі швидко, водій медичного автомобіля ще й не знав дороги до лікарняного закладу.

Я трошки підказував, куди нам їхати, бо був у свідомості весь час, тому що мені швидко надали медичну допомогу, накинули турнікет. Фактично, я його сам накинув, але затягнути не міг, бо сильно тремтіли руки. Турнікет, який був складений в петлю, у мене розірвало разом з ногою. Добре, що був Сергій, який мені допоміг, дотянув. Але важливо, що один турнікет кровотечу не зупинив. Сергій дав мені свій турнікет, наклав його. Лише 2 турнікети зупинили масивну кровотечу з ноги.

Ми дякуємо Сергію, бо, можна сказати, він врятував тобі життя.

Так, врятував життя. Після прибуття у лікарню у мене навіть був нормальний кров'яний артеріальний тиск. Тобто, все було швидко. Мені дуже пощастило, що також не було ніяких суміжних поранень, звісно, окрім травматичної ампутації.

А як тобі загалом згадувати і говорити про поранення?

У мене немає ніяких "закидонів" з цього приводу. Абсолютно нормально. Я знаю, що комусь це важко, незручно, хтось соромиться. Багатьом взагалі важко говорити з невійськовими про поранення. У мене такого немає.

"Мене акуратно "дорізали": про життя з протезом

Як відбувалося пристосування до протеза?

Це доволі складне питання, бо у всіх все відбувається по-різному, враховуючи характер поранення. У мене було не все так погано, тобто не було супутніх поранень. Так, це мінно-вибухове поранення, але, умовно кажучи, я не наступив на фугасну міну, мені просто осколком акуратно відрізало ногу.

Відповідно, вона не була така брудна, рвана, як це може бути, коли хлопці наступають на міну. Тоді кінцівку шматує на куски, вона довго заживає, може гноїтися. До того ж мені провели реампутацію, бо в мене залишався ще кусочок коліна. Мене акуратно "дорізали", щоб було зручно протезувати. Тому загалом у мене все було непогано.

У середині червня (2022 року – 24 Канал) я став на перший протез – навчальний. До цього були теж не менш важливі речі – допротезування. Мовиться про підготовку кукси, фізкультуру, заняття спортом, щоб підготувати тіло, не дати атрофуватися м'язам, які потім будуть залучені до протезування, масажі та багато іншого.

Відповідно, у березні було поранення, у червні – навчальний протез, в середині вересня мене виписали і я повернувся до служби. Зрозуміло, що вже не бігав, не скакав, але міг працювати за комп'ютером.

Життя з протезом існує?

Цілком. Звісно, якість не та, яка могла б бути, яку б ти хотів, але загалом це цілком реально. Утім, також треба розуміти, що кожен випадок різний. Психічний стан, поранення, анамнез хвороби, можливо, у людини були якісь супутні хвороби, можливо, хронічні, пов'язані з опорно-руховим апаратом.

Продовження інтерв'ю з ветераном – дивіться у відео!