Фактор Крозетто

Є хороші новини. У черговому інтерв’ю міністр оборони Італії Ґвідо Крозетто визнав очевидне: Росія не налаштована на мир і продовжує атаки так само, як упродовж останніх трьох років.

Ну слава Богу, нарешті. Хоч десь знайшовся сучасний діяч, який вчасно відкрив очі. Тепер італієць закликає до збільшення оборонних витрат. І чесно визнає, що у його країні є значна опозиція такій ідеї.

Формально — можна аплодувати. Ще одна європейська держава публічно підтвердила, що армія мусить отримувати більше ресурсів. Інакше ні про який захист території не йдеться.

Дуже вчасна та влучна промова. Насправді кожне слово було виваженим. Та, якщо розгорнути цю історію ширше, постає логічне питання: а де ж був сам Крозетто останні роки?

Ще 2023 року пан міністр казав, що навіть 2% ВВП на оборону — це «нереалістична мета». Це був не міністр фінансів, який міг би торгуватися за бюджетні рядки. Це міністр оборони, котрий мав би вимагати максимум можливого для своєї сфери. Мабуть, не треба тих грошей, усе й так добре.

Навіть більше. Крозетто заявляв, що мета НАТО у 2% «буде складною навіть 2028 року». Уявімо ситуацію. Припустимо, війна вже йде, а російська загроза очевидна. І тут міністр оборони країни-союзниці ще раз просить альянс не встановлювати «нереалістичних планок». Це нормально? Як на мене, ні.

Бо лише агресор знає, коли точно почнеться війна. І завдання його опонента — на той момент уже бути готовим. Як готувався італійський Сунь-цзи, вже ясно.

Сьогодні ж пан Крозетто із серйозним виглядом визнає: треба збільшувати оборонні видатки. І навіть обіцяє перекласти частину статей бюджету — витрати на берегову охорону чи військові пенсії — у «портфель оборони», щоб формально досягти 2%.

Тільки проблема тут у слові «формально». Адже це все одно не вирішує ключового питання. Десятиліття галузь не одержувала гідного фінансування. Не брала собі нової техніки. Не будувала серйозної військової інфраструктури. І додайте до цього хронічний брак особового складу. Тепер щось обіцяють «формально».

До речі, про особовий склад. За планами 2012 року, чисельність італійських збройних сил мала скоротитися до 150 тисяч. Зараз влада «виправила» показник до 160 тисяч. Проте начальник генштабу Джузеппе Каво Драґоне давно казав: навіть 170 тисяч — це межа виживання. З такою чисельністю армія ледве «зводитиме кінці з кінцями».

2024 року і Крозетто визнав: армія потребує корпусу резервістів, необхідно нарощувати чисельність. Однак далі фраз у медіа справа не пішла. Немає системної програми підготовки, немає широкої кампанії набору. Немає політичного тиску на парламент і суспільство, щоб пояснити необхідність. Є лише бажання берегти рейтинги.

Мабуть, жодній армії світу не допомагав чийсь рейтинг. Проте всі намагаються підвищити свою боєздатність саме цим тактичним елементом.

Гаразд, пане Крозетто. Тільки кому ж ви скаржитеся? Самому собі? А на кого — на самого себе?

Зіграв фактор Крозетто. Саме його політика, його готовність погоджуватись на урізані бюджети й уникати конфліктів у парламенті й призвели до нинішнього стану. І я не поводжусь нахабно, коли пишу це з України.

Бо в цьому є щось до болю знайоме для нас. Для України часів пізнього Ющенка та Януковича. Міністр, який чесно розводить руками: «Ну, грошей нема, може, якось проживемо». Тільки ми ще й ракети розпродали, щоб річний бюджет звести.

Може, Італія дійсно підійшла до питання серйозніше. А може, у неї просто немає таких запасів ракет. Бо хтозна, раптом Крозетто і їх розпродав би, в найкращих традиціях нашого Анатолія Гриценка.

Нещодавно знайшов одну новину зі своєї молодості (чи юності). Пан Гриценко 2006 року, коли армія буквально пішла по руках, вихвалявся своїм надважливим здобутком. Це було… підвищення рівня бойової підготовки військовослужбовців. Ой весела новина. Аж мурашечки по загривку пробігли табуном, як згадаю те підвищення на прикладі родичів у тодішній армії.

Цікаво, як поліпшити боєздатність танкової частини, з якої кудись поділись танки? Думаю, пан Гриценко пану Крозетто багато цікавого міг би розповісти.

Італія давно забула, що таке війна. Щоб це й не згадувати, потрібно не скупитися на власне військо. Але ситуація інша. З року в рік представник уряду переконує союзників не піднімати планку вище, аби самому не довелося бігти швидше. У нас це закінчилося катастрофами 2014 та 2022 років.

Які тут висновки можна зробити, окрім щирого бажання Італії якомога швидше згадати, що ж таке війна? Все може закінчитися не менш драматично, ніж у нас, якщо там і далі будуть вірити, що «навіть 2% — забагато». Бо росіяни являють собою загрозу для тих країн, які не намагались конкурувати з їхніми військовими технологіями.

Наприклад, нам довелось. Було важко, і є важко. Буде ще важче. От тільки 2022 рік приніс вторгнення ще не на повну шишечку. Тил запам’ятав, що Росія не мала «шахедів». На фронті не було багатьох штук, які росіяни застосовують зараз. У тому числі й ті, що вони скопіювали у нас.

То що ж чекає на тих суперників РФ, якими вона зацікавиться вже зараз? Правильно: те, що на нас і три роки тому не чекало. Ще важче. В рази страшніше.

Що ж, у таких ситуаціях завжди є кому подякувати. Ми своєму полковнику Гриценку досі орден із закруткою на спині не підігнали. Виходить, ми у якомусь сенсі Італія.