Поліціянт у школі: безпека чи ілюзія контролю?

Стартував новий навчальний рік, і, як у попередні роки, в деяких школах та ліцеях по всій країні розпочали роботу офіцери поліції. Безпека дітей завжди важлива, а під час війни — тим більше. Програму «Шкільний офіцер поліції» запустили в Україні ще 2016 року як пілот — зі шляхетною метою: запобігти надзвичайним ситуаціям та гарантувати порядок і безпеку. Ідея запровадити інститут шкільних офіцерів поліції звучить привабливо. Діти мають почуватися захищеними, вчителі — одержати підтримку в конфліктних ситуаціях, а батьки — бути певними, що поруч із їхньою дитиною завжди є людина у формі, яка допоможе в разі небезпеки.

Однак ефективність цієї ідеї залежить не від форми, а від того, як організовано роботу працівників поліції, як відбувається їхня взаємодія зі школою. Бо там, де немає чітких правил і розподілу зон відповідальності, неминуче виникають проблеми. В такій ситуації підтримка легко може перетворитися на тиск — особливо якщо врахувати, що для дитини людина у формі та зі зброєю є беззаперечним авторитетом. Минулого року ми вже бачили приклади того, як це працює на практиці, — які конфліктні ситуації виникали у школі. Чи не повторяться вони знову, адже від запуску проєкту минуло майже десять років, а чітких правил для цих офіцерів досі немає.

Формально в законодавстві України кожен учасник освітнього процесу має свої чітко визначені права й обов’язки. Учні — право на безпечне середовище й захист від насильства та булінгу. Вчителі — обов’язки, пов’язані з навчальним процесом (водночас вони майже не мають дієвих механізмів захисту своїх прав). Поліціянти — обов’язок здійснювати профілактику правопорушень і стежити за порядком. Але це загальні принципи, які ще мають бути деталізовані в інших документах. Закон прямо наголошує, що будь-які процесуальні дії з дітьми можливі лише в присутності батьків чи законних представників, а також педагога чи психолога (КПК України, ст. 226).

На практиці ж офіцери нерідко діють самостійно, створюючи ризики порушення прав. Межі нечіткі: де закінчується «бесіда» й починається «допит»? І головне запитання звучить гостро: що робити, якщо правила для всіх учасників освітнього процесу залишаються декларативними, нечіткими або взагалі не працюють?

Ось приклад. Кілька років тому в Чернівцях у гімназії №5 виник гучний скандал. Шкільна офіцерка поліції під час виховної години дозволила собі принизливі репліки стосовно дітей, зокрема погрожувала повістками для їхніх батьків. Замість профілактики діти почули слова, які зачіпали їхню гідність і створили атмосферу страху. Батьки обурилися, звернулися до правоохоронців, а згодом саме вони домоглися, щоб ця офіцерка більше не працювала з дітьми. За результатами перевірки її відсторонили від роботи шкільного офіцера поліції та виголосили догану.

Цей випадок та інші подібні стали сигналом: без чітких стандартів і професійного контролю шкільний офіцер замість гаранта безпеки може стати джерелом проблем і конфліктів.

Іще на початку проєкту «Служба освітньої безпеки» Сергій Горбачов, тодішній освітній омбудсмен, пояснював, що офіцер має бути не каральним органом, а партнером школи. Він наголошував: офіцери СОБ повинні запобігати надзвичайним ситуаціям, організовувати пропускний режим, взаємодіяти з учасниками освітнього процесу, комунікувати з екстреними службами, а також реагувати на правопорушення й викликати поліцію за потреби. Вони підпорядковуються поліції громади, але співпраця з керівником закладу освіти має бути партнерською. Та як саме все це має працювати, за якими механізмами?

Тут цікавий міжнародний досвід. У США, наприклад, є служба шкільних ресурсних офіцерів (School Resource Officers): шкільні поліціянти проходять ґрунтовну підготовку та мають чітко розписані інструкції. Вони також беруть участь у заходах із профорієнтації, ведуть заняття для учнів і вчителів з основ безпеки та протидії конфліктам, злочинам, наркотикам. Будь-яке спілкування поліціянта з дітьми, що виходить за межі бесіди, відбувається лише в присутності батьків чи законних представників. Поліціянт також не може бути арбітром у конфлікті між учителем і адміністрацією,

У Фінляндії та Японії обрали інший шлях: ставку роблять на психологів, соціальних педагогів і медіаторів. Саме вони працюють із конфліктами, а поліція з’являється лише тоді, коли йдеться про реальні злочини. Тобто в школі головний акцент роблять на підтримку учнів, а не на правоохоронну діяльність. Так, у Фінляндії соціальні працівники (koulukuraattori) та психологи є частиною мультидисциплінарної команди шкільного благополуччя, яка включає також шкільних медиків і викладачів спеціальних курсів. Ці фахівці орієнтовані на превентивну роботу з учнями та підтримку позитивного шкільного середовища. У разі потреби учні чи батьки можуть зв’язатися зі шкільним соціальним працівником безпосередньо, через учителя або шкільну медичну сестру телефоном або повідомленням. У Японії шкільні консультанти (school counselors) допомагають учням і їхнім батькам у питаннях навчання, відвідування школи, булінгу, емоційних та психологічних труднощів. Зазвичай консультанти є клінічними психологами зі ступенем магістра.

У школах Латвії та Естонії застосовують змішану модель: працюють інспектори безпеки, але основні питання булінгу віддано психологам. В Естонії діють «партнерські офіцери поліції» (kontaktpolitseinikud), які періодично відвідують школи для профілактики, але не перебувають там постійно. У Казахстані вже понад 20 років є система «шкільних інспекторів ювенальної поліції», коли за кожною школою закріплені дільничі інспектори й оперуповноважені. Однак часто ця система функціонує формально: інспектори стають більше наглядачами, ніж активними учасниками профілактики чи виховної роботи. Основні критичні зауваження стосуються недостатньої взаємодії із соціальними службами, педагогами, психологами та відсутності комплексної роботи із запобігання девіантній поведінці. У Грузії після протестів громадськості від моделі постійної присутності поліції відмовилися — натомість посилили роботу психологів і впровадили програми медіації.

Отже, що демократичніша система, то чіткіше розмежовані повноваження між поліцією та школою й то більше уваги приділяють превенції. Там, де таких правил немає, шкільний поліціянт ризикує перетворитися не на захисника прав дитини, а на ще одного «вахтера» чи навіть інструмент адміністративного тиску. Й Україні варто чітко визначитися з власною моделлю роботи служби освітньої безпеки. А потім закріпити її в законодавчому полі. Причому не декларативно, а конкретно, в деталях. Інакше в школі ми ризикуємо отримати ще більше скандалів, недовіри й травм замість підтримки та безпеки. Школа має бути простором довіри, а не полем для експериментів із каральними механізмами.

Що варто зробити? Насамперед — чітко закріпити повноваження шкільних офіцерів на законодавчому рівні: хто й за що відповідає? Що офіцер має право робити у школі, а що — ні?

Не менш важливо забезпечити навчання освітніх офіцерів основ педагогіки й дитячої психології. Розробити хоча б елементарний курс.

Також потрібен прозорий і незалежний механізм скарг на неправомірні дії поліціянтів. Якщо ми прагнемо безпеки, то маємо починати з чітких стандартів та правил не лише для дітей, а й для дорослих у формі.

Без цих кроків ми й далі матимемо «сірі зони», де легко зникають права дитини. Або ж зробимо крок уперед — і перетворимо школу на справжній простір довіри та безпеки, де діють правила, однакові для всіх, навіть для дорослих у формі. А поки функції шкільних офіцерів поліції розмиті, ми ризикуємо мати ще більше скандалів, ще більше зневіри й ще більше травм.