Світовий чемпіон зі Львова на візку, "заряджає" життям поранених воїнів

Львів’янин 42-річний Павло Козак абсолютно непересічна людина. У підлітковому віці чоловік отримав важку травму хребта, та втратив можливість ходити. З того часу все його існування перетворилося на суцільний марафон, винагородою в якому є повноцінне та якісне життя.

Пересуваючись на кріслі колісному, Павло виборов звання чемпіона України, Європи та світу з пауерліфтингу, став майстром спорту міжнародного класу, створив щасливу родину, а зараз допомагає не зневіритись українським захисникам, які отримали травми внаслідок війни. Про нестримну мотивацію до життя, якої вистачає, щоб "заряджати" інших, Павло розповів "Телеграфу".

День, який змінив життя

Спорт, в житті Павла Козака був майже завжди. Чоловік зізнається, що саме спорт допоміг йому загартувати характер.

– Фізкультурою я "захворів" дуже рано, ще з часів школи. Там були спортивні секції: спочатку дзюдо, потім бокс. Ще з дитинства це гартувало дисципліну, організованість. Спорт виховав характер, — пояснює Козак.

Та один вересневий день 1994 року змінив все: 11-річний Павло виліз на дерево в парку, гілка надломилася і хлопець впав. Вирок лікарів був невтішний – компресійний перелом хребта.

Зовсім рухливості у кінцівках Павло не втратив, тому мав надію, що зможе навчитися ходити наново, однак реабілітація давалася важко.

– В Україні на той час не було таких спеціалістів, як реабілітологи чи фізичні терапевти. Були звичайні фізкультурники, які пацієнтів з нейротравмою оминали десятою дорогою. До багатьох речей доводилося доходити самостійно – тижнями, місяцями, роками, — розповідає чоловік.

Та минав час, а прогрес у відновленні був мінімальний. Тому наприкінці 90-х Павло прийняв чи не найважче рішення у своєму житті – пересісти на крісло колісне.

– Є поняття функціональна ходьба і нефункціональна. Краще дуже гарно кататися, ніж погано ходити. Коли механіка руху неправильна, є високий ризик перелому шийки стегна. Коли ти долаєш "циркулем" на прямих ногах 200 метрів за годину часу з ходунками, чи це є функціональна ходьба? Очевидно, що ні. Тому тут, як то кажуть, нічого особистого тільки цифри. Якщо за годину часу я міг пройти 200-300 метрів, то на візку за годину я міг проїхати 12 кілометрів, особливо не зважаючи на покриття, кути, сходи, дорогу, бруківку. Так, я категорично спочатку цього не сприймав, адже була мета стати на свої ноги та піти, але все ж пересів на візок, — додає Павло Козак.

Перший український студент на візку

Долаючи щоденні побутові труднощі, чоловік поставив перед собою амбіційну мету – отримати вищу освіту у Львівській політехніці. Павло став першим студентом в Україні на кріслі колісному!

– Це було нереально важко, — зізнається чоловік. – Це забрало кілька вагонів здоров’я. Я жив тоді на п’ятому поверсі в будинку без ліфту, а влада ніяк не підтримувала, не стимулювала. Доступу до громадського транспорту також не було. Були автобуси "Богдани", "Еталони", де ширина дверного отвору не дозволяє сісти мамочці з візочком, а про людину на кріслі колісному я взагалі мовчу. Доводилося конфліктувати з водіями. Я більше добирався своїм ходом. У мене весною та влітку, за умов сприятливої погоди, кілометраж по місту був близько 30 кілометрів на день, а бувало й більше.

Незважаючи на несприятливі умови для навчання, спорт чоловік ніколи не полишав. Павло Козак – майстер спорту України міжнародного класу з пауерліфтингу (жим штанги лежачи), чемпіон України, багаторазовий чемпіон Європи та світу, як серед паралімпійців, так і серед здорових спортсменів. На змаганнях він встановив рекорд з жиму штанги лежачи.

– Офіційно зафіксований рекорд на чемпіонаті світу, серед здорових хлопців, не серед паралімпійців, я поставив 145 кг. В залі жав близько 150 кг, — розказує Павло.

Чоловік зізнається, що всі спортивні досягнення давалися не завдяки, а всупереч.

– Важко чи не важко, я просто завжди гнув свою лінію. Так, підтримувати режим було складно. Відверто скажу, що коли ти думаєш, де заробити кошти, щоб утримувати сім'ю, а в зал приходиш о 7 годині вечора, а в роті за цілий день нічого не мав, окрім кави, то який тут режим. Коли ми виїжджали в Європу виступати, то люди дивувалися: як при такому режимі, при такому відношенні з боку профільних інстанцій, ми показуємо такі результати, — пояснює спортсмен.

За роки у спорті чоловік практично став сам для себе реабілітологом.

– Багато з тих знань, умінь, навичок, які в мене є, це була самоосвіта. Часом, коли спілкуюся з якимись профільними фахівцями зі сфери медицини, вузькопрофільними нейрохірургами, виникають питання, в якому європейському вузі я здобував освіту? Я відповідав, що я вас розчарую. Я в спорті більше 30 років і мені було цікаво як якісь певні процеси відбуваються в організмі. Відповідно починав самостійно вивчати анатомію, фізіологію, біохімію, — підкреслює Павло Козак.

"Жаліти нікого не треба"

В 2014 році життя чоловіка круто змінилося, коли набуті знання та навички з активної реабілітації Павло став передавати першим пораненим військовим у війні з Росією.

– Це було дуже спонтанно. Я в той час працював на львівському протезному заводі, тренувався, виступав. Мені зателефонувала знайома і сказала, що у шпиталь починають масово завозити поранених хлопців, і їм потрібен живий приклад, щоб поговорити з хлопцями та розказати їм свою життєву історію. Це не планувалося як робота ментора чи інструктора. Я стрибнув в машину і приїхав до шпиталю. І так мене поступово це затягнуло, — пояснює Козак.

За роки роботи наставником, Павло допоміг близько сотні людей, які втратили можливість ходити. Наскільки це важко? Яких слів потрібно добирати, щоб підтримати травмованих військових?

– В тому то і справа, що добирати слів, щоб підтримати хлопців, чи показувати власний приклад, це все зайве. Просто потрібно подавати інформацію людям, адекватно спілкуватися за принципом рівний – рівному. Жаліти нікого не треба. Людям треба розтлумачити якісь певні речі: роботу кишківника, сечового, догляд за шкірою, профілактику пролежнів, підібрати той чи інший засіб пересування. Жодні стосунки не треба будувати на жалості, — пояснює чоловік.

З початком широкомасштабного вторгнення Павло мав намір піти на фронт.

– На початку мене "накривало" дико. Я хотів ручне керування зняти зі свого автомобіля, кинути його на якийсь позашляховик і піти в добробат. І мені довго спокою не було, допоки до мене в реабілітаційний центр не потрапила група "азовців". Там був хлопчина зі спінальною травмою, я до нього приїхав в номер консультувати, а він перед моїм візитом повідомив адміністраторів центру, що йому не потрібна моя консультація. Тільки мені про це ніхто не сказав. Я починаю з ним знайомитись і розказувати про специфіку спінальної травми (це називається програма першого контакту). А він каже: "Зачекай, ти хто такий?" Я кажу, що я по типу соціального працівника, але це не зовсім класичний. Почали спілкуватись про те, як кого накриває психологічно. Я йому сказав, що маю думку піти хоча б водієм на фронт, бо воджу авто я досить непогано. Та він мені відповів, що я на своєму місці і тут я більш корисний. І тому після розмови з ним мене трішки відпустило, — згадує Козак.

З жовтня 2023 року чоловік працює ментором у національному реабілітаційному центрі "Незламні", де проходять лікування поранені військові зі всієї країни. Спортсмен зізнається, що це не проста робота.

– Бувають різні випадки. Може бути вісім занять, і ти тримаєшся купи, а буває два заняття і дуже важких. Не варто заганяти все в рамки формалізму, адже можна ж людині і дозвілля організувати: рекреація, адаптивний спорт, поїхати кіно подивитись, чи в боулінг пограти. По ходу спілкування визначаєш які у людини є захоплення і намагаєшся ту тему розвивати, щоб акцентувати на якихось позитивних моментах, — пояснює чоловік.

Павло каже, що з початку "великої" війни мав не одну пропозицію полишити країну, однак жодною з них не скористався.

– Враховуючи мій статус людини з інвалідністю, я можу в будь-який момент покинути країну. І я виїжджав у справах після повномасштабного вторгнення. Був у Швейцарії, Польщі, Норвегії. В Норвегії пропонували залишитись. Але у мене є розуміння, що я тут більше потрібен. Зараз катастрофічно бракує фахівців. А хто буде тих людей витягувати, хто буде з ними працювати, як не ми? Відчувається якесь певне зобов'язання, — резюмував Павло Козак.

Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.