Вплив США зменшується, Трамп не зможе диктувати умови Китаю - Хара

США занепадають як велика потуга. Вони, звичайно, не зникнуть з геополітичної сцени, але вже не матимуть такого впливу на події у світі, вважає дипломат.

Представник МЗС Китаю Лінь Цзянь попередив Сполучені Штати про рішучу відповідь, якщо країни НАТО запровадять мита на російську нафту, яку активно закуповує Китай. Примітно, що заява прозвучала напередодні запланованих переговорів президента США Дональда Трампа та лідера Китаю Сі Цзіньпіна, де можуть обговорювати питання так званої тарифної війни двох держав, яка впливає на світову економіку.

В інтервʼю Главреду дипломат, директор Центру оборонних стратегій Олександр Хара розповів, чи здатний Китай піти на військову відповідь США, чому Європа обережна з китайськими пропозиціями та чому Китай не зацікавлений у тиску на Росію щодо завершення війни.

Чому, на вашу думку, саме така реакція була зараз у Китаю на пропозицію Сполучених Штатів щодо мит на закупівлю російської нафти? Власне, з чим це в першу чергу пов’язано наразі?

Це пов’язано з багатьма факторами. Почнемо з того, що XXI століття — це століття протиборства Китаю і Сполучених Штатів. США занепадають як велика потуга. Вони, звичайно, не зникнуть з геополітичної сцени, але вже не матимуть такого впливу на події, на формування параметрів роботи міжнародної системи, та можливості бути присутніми в різних регіонах світу й "проєктувати свою потугу". Натомість Китай, навпаки, набирає обертів і прагне, щоб його економічна та вже військова міць конвертувалася у відповідний геополітичний статус. Це ключовий момент.

Другий момент: китайці утримувалися під час голосування трьох надзвичайно важливих для нас резолюцій Генеральної Асамблеї ООН — про територіальну цілісність (2024 р.), про російську агресію проти України (2022 р.) і про параметри мирного врегулювання в Україні (2023 р.) на основі міжнародного права, передусім Статуту ООН та Гельсінського заключного акту.

Китай бачить цю війну як фактично спровоковану Заходом — буцімто нас тягнули в НАТО, не враховували "інтереси" Російської Федерації. Китайці постійно заявляють, що вони проти "менталітету холодної війни" й блокового протистояння. Вони виступають проти НАТО в Європі не тому, що Альянс становить загрозу для Китаю, а тому, що США ще з попередніх адміністрацій намагалися створювати нові альянси й угруповання, аби стримувати зростаючу роль Китаю, який доволі агресивно почав поводитися ще з середини 2000-х років.

Китай заявляє, що всі питання мають вирішуватися в межах ООН, маючи на увазі Раду Безпеки ООН, де він сам є постійним членом і може впливати на формат рішень. Звичайно, Пекін проти будь-яких санкцій, які запроваджують країни вільного світу проти РФ за її агресію проти України. До того ж неможливо ухвалити санкції через Раду Безпеки, адже Росія теж має там право вето.

Далі йдуть суто економічні інтереси. По-перше, Covid-19 підірвав китайську економіку. По-друге, агресивні дії Китаю спричинили так званий decoupling — від’єднання та зменшення ролі Китаю в економіках США та ЄС. Із двозначних цифр зростання ВВП Китай скотився до однозначних — зараз це 5,3%, але наступного прогнозується ще менше. А для збереження політичної стабільності в самій країні влада Китая змушена підтримувати населення, яке масово залучене до промисловості та життя у великих містах. У часи ковіду жорсткі локдауни вже викликали небачені до того протести, що стало для режиму дуже тривожним сигналом.

У Китаї серйозні проблеми з безробіттям, особливо серед молоді та випускників вишів, які не можуть знайти роботу або роботу з гідною оплатою. Додається й відтік прямих іноземних інвестицій, виведення виробництв, обмеження доступу до західних технологій, якими Китай довго користувався як офіційно, так і шляхом крадіжок. За оцінками міжнародних організацій, масштаби крадіжок американської інтелектуальної власності становлять щонайменше 500 млрд доларів щороку.

Усе це викликає занепокоєння Пекіна: якщо США, ЄС та інші країни почнуть запроваджувати додаткові санкції проти Китаю, це підірве його плани з нарощування економічної потуги та розширення впливу не лише в Індо-Тихоокеанському регіоні, а й за його межами.

Є й політичний вимір. Зустрічаючись із Путіним, Сі Цзіньпінь заявив, що "те, що ми робимо, відбувається раз на 100 років", маючи на увазі переформатування міжнародної системи — витіснення демократичних країн і побудову "багатополярного світу". Але для Путіна цей "багатополярний світ" означає фактично три центри — США, Китай і Росія, а решта — другорядні гравці. Для Китаю ж бажаним є або такий самий формат, або двополярний світ (США–Китай), поділений на "сфери впливу". Про це прямо говорив Сі Цзіньпінь на зустрічі з Джо Байденом у Сан-Франциско, де Сі пропонував сфери впливу.

Отже, Китай підтримує Росію. Він фактично відкрито заявив те, що було зрозуміло ще з часів незаконної анексії Криму: Китаю вигідно, щоб Україна програла або, принаймні, утворився новий статус-кво, вигідний Росії. Усі ці фактори — внутрішньополітичні, економічні й геополітичні — формують нинішню позицію Китаю: бажання поширювати свій вплив, формувати нову систему міжнародних відносин, у якій його роль буде провідною, і водночас захищати свого молодшого партнера — Російську Федерацію.

Дивіться відео інтервʼю Олександра Хари Главреду про переговори Китаю та США:

Що на даному етапі Китай може вважати "рішучою відповіддю" на дії Сполучених Штатів і країн НАТО?

Передусім це економічний вимір, оскільки існує взаємозалежність між Китаєм та західними економіками. Китай може вдатися до кроків, які вдарять по економіках Заходу. Це може бути обмеження постачання певних товарів або ресурсів. Власне, це вже відбувається – у відповідь на обмеження передачі Китаю сучасних технологій і компонентів (передусім ідеться про найсучасніші чипи, технології, пов’язані з квантовими комп’ютерами та штучним інтелектом) китайці обмежили продаж Сполученим Штатам деяких рідкоземельних матеріалів. Китай контролює до 80% видобутку й переробки цих матеріалів. А вони, як відомо, потрібні практично всюди: від мобільних телефонів до F-35, атомних підводних човнів та будь-якої іншої електроніки.

Крім того, Китай може обмежувати постачання широкого спектру інших товарів. Відомо, що американське суспільство "підсіло" на дешеві китайські товари. Якщо їхня поставка буде зменшена, це спричинить зростання вартості життя для пересічних американців. А погіршення їхнього побуту може викликати політичну реакцію — насамперед на виборах.

Я не думаю, що Китай піде на інші, тим більше агресивні дії, адже він поки що не готовий до прямого протистояння із Заходом, навіть в Індо-Тихоокеанському регіоні, не кажучи вже про інші частини світу. Але до цього він готується. Зокрема, Китай нарощує ядерний потенціал: до 2027 року планує мати близько тисячі ядерних боєзарядів і засобів їх доставки.

З точки зору військово-морських сил, Китай уже переважає США в Індо-Тихоокеанському регіоні. І, думаю, певним шоком для західних політиків і військових експертів стало те, що вони побачили на недавньому параді, присвяченому завершенню Другої світової війни. Хоча ця історія доволі суперечлива: насправді не комуністичний Китай, а націоналістичний Гоміньдан вів війну проти Японії та став одним із переможців. Не кажучи вже про те, що саме представник Гоміньдану підписував капітуляцію Японії — комуністів там точно не було.

Однак нинішня влада КНР інструменталізує історію, так само як росіяни привласнюють Другу світову (або так звану Велику вітчизняну війну) собі й заявляють, що саме "русские" перемогли, нібито навіть без України чи без США це могло відбутися. Це — переписування історії та використання її у політичних цілях. Я б сказав, що це ще один фронт протиборства Китаю із західним світом.

Наскільки європейські країни, зважаючи на ситуацію — і в Польщі зокрема, з нальотами російських дронів, і загалом доволі різкою для Європи риторикою щодо Росії, — готові зважати на погрози Китаю?

На відміну від Сполучених Штатів, європейці дуже обережно зменшують свою залежність від Китаю. Вийшло так, що весь економічний успіх Європи тривалий час базувався на трьох опорах: доступі до технологій, інвестицій та ринку США; на ресурсах, передусім енергетичних, Російської Федерації; і на Китаї як своєрідній глобальній фабриці.

Після того, як Росія здійснила широкомасштабне вторгнення в Україну, Європа запровадила не лише обмежувальні заходи (санкції), а й експортний контроль. Була суттєво знижена залежність від російських енергоносіїв, передусім Німеччиною. У результаті така економічна модель зазнала серйозного удару, і Європі довелося шукати компенсаційні механізми.

Одним із таких шляхів стало поглиблення співпраці з Китаєм. І досі частина європейських політиків вірить у хибну ідею, що торгівля може змінити політичні режими авторитарних країн і залучити їх до підтримки міжнародного порядку, заснованого на праві. Звичайно, Європа може постраждати у випадку торговельного протистояння. Наприклад, Польща вже відмовилася відкривати кордон із Білоруссю, а Білорусь фактично є воротами для китайських товарів у Європу.

Другий важливий момент: наразі немає угоди чи навіть чітких параметрів такої угоди між США і Китаєм щодо тарифів. Це суто двостороння історія. Поки що сторони лише домовилися про процедуру врегулювання питання з TikTok. Це компанія, яку в США вважають інструментом збору даних про американських громадян і поширення наративів, що шкодять демократії та американським інтересам.

Тому подивимося, як будуть розв’язані двосторонні питання, і вже тоді стане зрозуміло, чи запроваджуватимуться ці тарифи. Але очевидно, що Дональд Трамп не хоче тиснути на Росію і не прагне загострювати відносини з Китаєм. Те, що він нещодавно запропонував європейцям — відмовитися від енергетичної співпраці з Росією, — виглядає радше відмовкою, аби не робити того, що він сам обіцяв.

Нагадаю, перед самітом на Алясці він погрожував Росії "пекельними тарифами", якщо вона не погодиться припинити воєнні дії. Однак після цієї зустрічі Трамп не лише не запровадив санкцій проти Росії, а й фактично відмовився від свого підходу, приставши на російську позицію.

Йдеться не про пошук припинення вогню, а спроби одразу "розв’язати" конфлікт і досягти певної мирної угоди. Проте, на мою думку, як в Україні, так і серед наших іноземних, зокрема європейських партнерів, розуміють: це неможливо. Адже з тією Росією, яка існує зараз і з тим керівництвом, що є, мирної угоди між Україною та Російською Федерацією не буде.

З’явилася інформація Bloomberg про те, що Євросоюз все-таки розглядає питання запровадження санкцій проти Індії та Китаю — якраз на тлі погроз, що лунали від Трампа. Наскільки зараз вірогідно, що Євросоюз дійсно може вдатися до таких санкцій, зважаючи на те, саме перед переговорами у ЄС відклали оголошення 19-го пакету санкцій.

Я сподіваюся, що рішення таки буде ухвалене. З одного боку, національні інтереси європейських країн диктують необхідність доступу до дешевих ресурсів — це потрібно для їхніх економік і громадян. Але з іншого боку, це виглядає як певна шизофренія: вони однією рукою дають Україні допомогу (недостатню, щоб ми могли виграти війну, хоча ми вдячні і за це) і зобов’язуються підтримувати нас щонайменше протягом наступного десятиліття, а іншою рукою вони продовжують купувати російську нафту та скраплений газ — напряму чи через посередників.

Наприклад, ті ж індійці переробляють російську нафту й продають її як власну. У результаті Росія отримує нафтодолари, які дозволяють їй продовжувати війну. До цього варто додати ще й Туреччину — найбільшого споживача російських енергоресурсів у нашому регіоні. Вона скоротила закупівлю нафти з РФ через побоювання санкцій, але водночас збільшила імпорт і транспортування російського газу до європейських країн.

Не можна забувати й про Словаччину та Угорщину. Вони всупереч позиції ЄС відмовляються розширювати інфраструктуру для використання альтернативних джерел енергії, зокрема американських, які могли б замістити Росію на європейському ринку.

Тому я сподіваюся, що Європа почне діяти жорсткіше. До того ж, ЄС доволі чітко заявляє про свою позицію щодо Тайваню — найгучніше це звучить від Чехії. Це викликає нервову реакцію в Пекіні, адже Китай має різні, у тому числі формальні, відносини з Тайванем. Очевидно, що не в інтересах Європи посилювати Китай і давати йому карт-бланш на захоплення Тайваню. Бо це питання не лише самого острова, контролю над протоками та транзитом величезних обсягів газу й нафти через Південно-Китайське море та Малаккську протоку. Це питання гегемонії Китаю в Азії, а згодом – і у світі.

Частка Азії у світовому виробництві зростає колосально. Якщо Китай фізично контролюватиме шляхи постачання ресурсів і товарів, він зможе впливати на політику інших держав. Згодом, консолідуючи цей вплив, Китай зможе поступово зменшувати роль Заходу та шкодити національним інтересам Європи та США.

Якщо США та Китаю вдасться домовитися щодо тарифів, чи зможуть Сполучені Штати у такий спосіб висунути Китаю умови, аби той натиснув на Росію?

Ні, абсолютно. Як я вже сказав, ми маємо справу з відносним занепадом Америки. Це не такий занепад, про який писали комуністи у 1917 році чи російські націоналісти у 1991-му, але Сполучені Штати перестали бути наддержавою у класичному сенсі. Наддержава — це країна, яка здатна встановлювати правила і примушувати їх виконувати.

До 1991 року або одразу після розпаду Радянського Союзу американці залишалися такою силою. Зараз же вони можуть диктувати умови лише тоді, коли вдається сформувати коаліцію чи використати союзників. І це проблематично, адже Трамп почав торговельні війни передусім із найближчими сусідами — Мексикою та Канадою, потім із Європейським Союзом, і лише згодом — із геополітичними суперниками, як-от Китаєм, або країнами, що коливаються, наприклад Індією.

В інтересах Індії бути на боці демократичного світу, адже вона має суперечки з Китаєм, зокрема й територіальні. Водночас і Китай, і Індія побоюються домінування один одного у регіоні, особливо через контроль Пекіна над країнами та ключовими протоками, якими постачаються ресурси.

Тож США сьогодні не можуть диктувати умови. До того ж Китай офіційно наголошує на своєму суверенітеті, вважаючи, що надто довго перебував під тиском колоніальних держав, і тепер відбувається його "відродження". Він не піде на поступки. Ба більше — в інтересах Пекіна, аби Захід (читай: Україна) не переміг у війні. Адже перемога України означатиме, що будь-які агресивні дії Китаю проти Тайваню зустрінуть щонайменше аналогічну реакцію світу: підтримку Тайваню та накладення санкцій на Китай. У кращому для нас і гіршому для китайців випадку збережеться світова система, заснована на правилах, яка обмежуватиме реалізацію планів Сі Цзіньпіна та його оточення.