Від Єрусалиму та Баден-Бадена до Трускавця: куди кияни у давнину на оксамитовий сезон їздили

Поринути в оксамитовий сезон, попрощавшись з літом і змінивши бавовняні вбрання на оксамитові (хай навіть образно), - бажання, яке періодично виникає у кожного з нас... Ось так, щоб на якийсь час забути про проблеми, кинути все, розпатрати «заначку на чорний день» і поїхати кудись туди, де є відчуття земного раю. Наші предки, які жили в Києві трохи більше століття тому (до того як країну накрили війни і революції ), теж мали такі бажання. Тим більше в ті часи Європа завдяки появі залізничного сполучення в прямому сенсі ставала доступнішою прямо на очах. Як це було, куди їхали кияни у минулому та скільки коштували такі тури - у матеріалі Коротко про.

Відпустка починалася з вокзалу

Подорожі тих років зазвичай займали від кількох тижнів до місяців, і вагому частину часу з'їдала дорога. До самої поїздки, будь то у потязі або на пароплаві, туристи ставилися як до частини відпустки, окремої пригоди. Залізничне сполучення з Європою було новинкою, воно запрацювало лише в останній чверті ХІХ століття. І це стало справжнім шоком для суспільства. До Європи стало рукою подати, до Парижа можна дістатися всього за 3–4 дні!

Звідси й небувалий попит, нестача квитків для всіх бажаючих, відчуття поїздки як самостійного атракціону. До того ж у дорозі часто доводилося робити пересадки, проводити кілька годин на транзитних станціях і вокзалах. До речі, саме в ті роки вокзали, відкриваючись один за одним (Київ, Вінниця – 1870-й, Рівне – 1873-й, Луцьк – 1890-й), стали візитівкою своїх міст. Тут не тільки чекали на потяги, тут працювали ресторани та магазини, грали оркестри і навіть виступали театральні актори. Тут уже відкривався свій світ з європейським шармом і перспективою чогось незабутньо нового.

Варшава - хаб на шляху до Європи та центр шопінгу

І повною мірою це вікно відчинялося вже у Варшаві. Нинішня столиця Польщі на стику XIX–XX століть адміністративно належала до Російської імперії, хоч і мала автономні привілеї та вважалася прикордонним із європейським світом містом. Дістатися з Києва туди було відносно просто та швидко. Без перетину кордонів трохи більше ніж за добу потягом. Їхали сюди з причин, схожих на сучасні - вчитися, у справах бізнесу, на шопінг. Так-так, у варшавських магазинах був значно ширший асортимент товарів, ніж у Києві. Давалася взнаки наближеність до центру Європи. У газеті «Киевлянинъ» за 1905 рік знаходимо оголошення - рекламу «Збройового магазину Варшавського мисливського товариства». У ньому наголошується на величезний асортимент: «постійно на складі 5000 штук рушниць першокласних майстрів» (перераховані європейські бренди - Перде, Грінер, Голланд та ін.). При цьому в переліку пропозицій – від дешевих рушниць (55 рублів, середня місячна зарплата київського чиновника. – Прим. авт.) до дорогих марок («шведські безкуркові рушниці», «системи Браунінг» тощо). Газети рясніли подібними пропозиціями і в рекламі інших товарів - від жіночих сумочок до меблевих гарнітурів.

Але головна роль Варшави полягала у функції хаба для подальших поїздок континентом - чи то Лазурний берег Франції, чи лікувальні курорти від Швейцарії до Німеччини.

Від Швейцарії до Німеччини: «лікування на водах» та терапія повітрям

Рубіж XIX-XX ст. - бум "лікування на водах". Профільні курорти відкривалися скрізь, де був хоч якийсь натяк на цілющість місцевих джерел. Чеські Карлові Вари, швейцарські Бад-Цурці та Аргау, французький Віші. У заможних киян особливою популярністю користувалися німецькі курорти. Аналізуємо ще одне рекламне оголошення з газети «Киевлянинъ».

До уваги клієнтів пропонується курорт Крейнцнах (Kreuznach, нині Бад-Кройцнах). Головна його фішка - 16 радіоактивних лікувальних джерел (радіоактивність тоді вважалася цілющою новинкою, про її шкоду спочатку ніхто й не думав). Стверджується, що можуть допомогти при лікуванні ревматизму, подагри, хвороб серця, анемії, туберкульозу, «англійської хвороби» (рахіту), нервових захворювань тощо. При цьому використовується широкий спектр процедур: соляні, вуглекислі, сірчані, грязьові та парові ванни, інгаляції, молочні та сироваткові дієти.

Як лікувальні пропонувалися і додаткові програми - оздоровлююче молоко від корів, які харчуються цілющими травами, повітротерапія - комбіновані прогулянки під наглядом медиків змішаними лісами та луками.

Головною ж перевагою перебування на курорті називалося поєднання лікування зі звичним відпочинком. У центральному парку Крейнцнаха щовечора виступав оркестр із 45 музикантів, у театрі гастролювали знамениті артисти з усієї Європи, у казино щоночі програвали мільйони у всілякій валюті та золоті. Відпочивальникам пропонувалися екскурсії по всьому регіону з організацією трансферів у Кельн, Франкфурт, Майнц, Вісбаден.

І, звичайно ж, після медичних маніпуляцій постояльцям були доступні заняття спортом та розваги. Серед них були веслування, мисливство, риболовля, теніс, гімнастика.

Загалом, людям було чим зайнятися у вільний час. А він у них був. Лікування починало вважатися ефективним лише від двох тижнів, зазвичай пацієнти приїжджали сюди на місяць і більше. Єдиним, але найчастіше визначальним недоліком у такому відпочинку була його вартість. У середньому день бюджетного перебування тут відвідувачу коштував 25 старих німецьких марок (близько 2500 гривень у сучасному еквіваленті). Зрозуміло, такі витрати та ще й у тривалій перспективі були доступні далеко не всім. І тут на горизонті заможних українців з'явився, хоч і закордонний тоді (австро-угорський), але ближчий курорт - Трускавець.

Трускавець: оздоровчі прогулянки під звуки оркестру

Як і всі європейські «водні» курорти, Трускавець тоді розвивався шаленими темпами. На його джерела звернули увагу ще 1826 року, тоді ж тут збудували й перші лікарні. Ось тільки спочатку вважалося, що вода корисна лише для прийняття ванн. Перші роки на курорті не було бюветів до цілющої води. Лише павільйони для водних процедур.

Про користь "Нафтусі" (та ще якої - затьмарила за складом всі Баден-Бадени разом з Карловими Варами) дізналися в 1833 році, і влада Австро-Угорщини почала активно розвивати оздоровницю. Норми тоді були дуже специфічними. Біля джерел обов'язково облаштовувалися галереї для прогулянок, парк розбили на маршрути, адже після вживання води рекомендувалося кілька годин гуляти.

А щоб люди під час довгих моціонів не нудьгували, на початку ХХ століття у парку збудували альтанку для духового оркестру. Залучали відпочивальників і іншими пропозиціями, але ключовою залишалася все ж таки ціна. День лікувального відпочинку коштував 3–4 австрійські крони (близько 1000 гривень у сучасному еквіваленті). А з урахуванням ще й економії на дорогу дістатися з Києва до Трускавця можна було за 15–20 годин, зрозуміло, чому відпочивальники стали віддавати перевагу саме цьому курорту.

На тему

Єрусалим: подорож всього життя

Особняком у списку подорожей тогочасних киян стояли поїздки на Святу Землю (територія сучасної Палестини, що знаходилася під владою Османської імперії). Жителі Києва славилися своєю релігійністю, і для багатьох поїздка до Єрусалиму була головною метою життя. До неї готувалися роками. На відміну від європейського напряму, серед паломників були не лише представники заможних верств населення. Могли поїхати прості робітники та селяни, часто в дорогу вирушали вдови. Для віруючих це була не просто подорож, а духовний подвиг, пов'язаний із відвідуванням місць, описаних у Євангелії: Храму Гроба Господнього, Голгофи, Віфлеєму, річки Йордан та інших святинь. Таким людям фінансово допомагали церква та філантропи.

Поїздка була довгою, на неї йшло від 1 до 3 місяців. Спочатку прочани добиралися до Одеси, звідти на пароплаві пливли майже два тижні до порту Яффа (зараз частина Тель-Авіва). З Яффи до Єрусалиму, близько 60 км, прийнято було йти пішки, що займало ще 2-3 дні. Опинившись на місці, люди зазвичай для здійснення всіх обрядів затримувалися на 2–3 тижні, зупиняючись на місцевих подвір'ях.

Поїздка до Єрусалиму вважалася найвищою формою духовного подвигу, який можна порівняти з чернецтвом. Паломники прагнули помолитися біля святинь, пірнути у Йордан, привезти додому реліквії (масло, ікони, хрестики). Навіть за максимальної економії дешевше ніж 200 рублів (близько 150 000 гривень у сучасному еквіваленті) поїздка не обходилася. Це сума, що дорівнює річній зарплаті кваліфікованого робітника, і накопичувати її доводилося роками.

Після повернення мандрівник отримував почесне для паломників звання "хаджі" або "хаджій" (аналог мусульманського "хаджа"). Але незважаючи на всі труднощі, кількість таких мандрівників стрімко зростала, і до 1914 року щорічно на Святу Землю вирушало кілька тисяч українців.