Жителі Англії переїжджають на Полтавщину: вже відновили стародавню школу, про яку забули на сто років

Жити в англійському графстві й у полтавській глибинці — дві великі різниці. У Старому Хуторі на Лохвиччині немає навіть магазина, а продуктова лавка приїжджає раз на тиждень.

До Гирявих Ісківців — адміністративного центру сільської ради — 15 кілометрів вщент розбитою трасою. Це майже година (!) їзди.

Навіть щоб поговорити телефоном, селяни змушені шукати точки на своїх обійстях, де ловить мобільний зв'язок.

Газ тут є лише на одній вулиці, а поза нею люди опалюють хати дровами. Та й хат тих уже жменька лишилась. З моменту останнього перепису населення у 2001 році кількість жителів Старого Хутора зменшилась ще на сотню й нині вона сягає ледь понад 80. Тут ані дитсадка, ані школи. А дітей шкільного віку всього десятеро. І то двоє з них днями прибули з Великобританії.

"Я тут щаслива!"

Двоє новеньких школярів у Старому Хуторі — діти 36-річної киянки Ірини, меценатки, яка власним коштом за допомогою громади, перебуваючи у вимушеній еміграції, відновила в селі будівлю колишньої земської школи, збудованої за проєктом відомого архітектора Опанаса Сластіона. Син жінки 1 вересня цього року став першокласником, а донька відправилась у четвертий клас.

— Я щаслива, що ми тут, — очі Ірини світяться радістю. — Тут просто насолоджуємося життям! Школа в Гирявих Ісківцях, де вони навчаються, дуже гарна. Єдина проблема — розбита дорога, по якій їх возить шкільний автобус.

— То, може, ви й трасу до Гирявих Ісківців відремонтуєте? — жартуючи, запитую її.

Вона лише усміхається у відповідь і розводить руками. Пані Ірина врятувала пам’ятку культури місцевого значення у Старому Хуторі — колишню школу в стилі українського модерну. До речі, хтось би мав уже замінити візитівку цього древнього села у Вікіпедії, оскільки на розміщеному фото — закинута недоглянута будівля з розваленими східцями, а тепер вона, як нова копійка.

…Все почалося рівно рік тому. Пані Ірині (вона категорично відмовляється називати прізвище), яка на той момент перебувала в Англії, куди вивезла дітей від війни, трапився в інтернеті свіжий знімок колишньої сластіонівської школи у Старому Хуторі. Стан будівлі жінку настільки вразив, що вона почала негайно діяти, навіть не порадившись з чоловіком чи з кимось із родини.

— Це село, в якому народилася моя мама, де я, по суті, виросла, бо батьки часто відправляли мене з Гадяча до дідуся з бабусею, — каже Ірина. — Пам’ятаю, в часи мого дитинства у цьому приміщенні був магазин. Я тоді навіть не підозрювала, що будівля з нетиповими для сільської місцевості вікнами та дверми, а також цегляною кладкою має історичну цінність. Та коли побачила на знімку майже повністю розвалений поріг, обшарпані стіни й вибиті шибки, у мене защеміло серце. Тому вирішила спробувати врятувати цю перлину.

Ірина викладала англійську мову для українських біженців, мала постійний заробіток, тож частину доходу могла виділяти на ремонт пам’ятки культури. Зателефонувала завідувачці старохутірського клубу і за сумісництвом бібліотекарці Оксані Берестовській і попросила в неї допомоги: "Мені дуже хочеться відновити школу, щоб вона не розсипалась. Якби хтось на місці організував людей, я висилала б кошти на ремонт".

Селяни охоче відгукнулися на таку пропозицію. Спершу чоловіки викосили бур’яни й вирубали чагарники навколо занедбаної будівлі. А потім взялися міняти побитий шифер на даху — поспішали до затяжних дощів та холодів зробити приміщення максимально захищеним. Добровільні помічники Ірини брали чеки на фарби, скло, цеглу, цемент тощо, а вона відправляла їм кошти.

Вирішення організаційних моментів більшою мірою взяла на себе староста села Наталія Давиденко. Зокрема, тих, що стосувались підвезення робочої сили й будматеріалів.

— Чесно, ніхто не рахував, скільки грошей пішло, але сума не захмарна, — відповідає Ірина на моє запитання про вартість втілення ідеї. — Для мого гаманця це не було відчутно, тим паче роботи виконувались поступово. Зате згуртованість людей виявилась безцінною. До робіт долучалися всі, хто міг. Я прямо на відстані відчувала цей неповторний дух толоки, який об’єднує народ у спільній справі. Для нас усіх це було дійсно важливо і цікаво. Дуже сподіваюся, що наш досвід хтось повторить в інших місцях.

Діти почали забувати рідну мову, тому ми вирішили повертатись

— Гляньте, які тепер стіни приємного персикового кольору, — хвалиться завідувачка клубу Оксана Берестовська. — Віддирали стару побілку, по-новому штукатурили, шпаклювали, фарбували… Добре, ні підлогу, ні двері, ні вікна замінювати не довелось. Вони зроблені з якогось надзвичайно міцного дерева, що за понад сто років з ним нічого не сталося. Лише де-не-де підшпаклювали, підбили й пофарбували.

Вже навесні посклили вікна, побілили будівлю зовні (воно викладене з червоної цегли, мода ж на побілку з’явилася у 50-х роках минулого століття), підвели чорною фарбою цоколь. Подвійні дерев’яні рами, за словами пані Оксани, акуратно вийняли, відреставрували й поставили назад.

— Яке завдання Оксана Петрівна давала, те й робили. Сюди, бувало, йдеш з важкою душею, а тут за роботою погомониш з людьми, поспіваєш — і стає легше, — каже одна з учасниць толоки Віра Левченко.

По весні біля колишньої школи розбили також клумби й висадили парк. На прохання меценатки його назвали на честь загиблого у боях за Україну 26-річного Олександра Корпаня, мешканця Старого Хутора.

Невдовзі до відремонтованого приміщення перебазувався сільський клуб разом з бібліотекою, який до того знаходився на околиці й куди важко було добиратися. До речі, меценатка заодно поновила й фонд книгозбірні, відправивши з Англії кілька посилок новеньких дитячих книжок. Ще вислала кошти на крісла-трансформери. Тепер діти, коли приходять у клуб, одразу ж їх займають.

А напередодні нового навчального року до Старого Хутора приїхала й вона сама з дітьми.

— Як і всі, хто втікає від війни, ми сподівались, що незабаром повернемось до Києва, де жили до цього, — продовжує Ірина свою історію. — Але минуло три з половиною роки, а війні не видно краю. Мої діти почали забувати рідну мову, бо потрапили в Англію, коли синові було три роки, а доньці — п’ять. Нам усім не вистачало спілкування з рідними. І я прийняла рішення повертатися у Старий Хутір. У Київ не ризикнула везти дітей, а у батьківській квартирі в Гадячі нам було б тісно.

— Ви вмієте топити піч дровами? — цікавлюсь у співрозмовниці.

— Ніколи не доводилось, але бачила, як це робить моя бабуся, якій уже 84, — відповідає. — Не думаю, що з цим будуть проблеми. Зараз займаємося підведенням води у хату, тож матимемо душ. Побутові незручності мене менше всього лякають. Все ж таки тут більше переваг: великий двір, свіже повітря, "домашній зоопарк" з курми… А яке це щастя для бабусі, що вона не одна в хаті!

Ірина поки що взяла паузу в роботі. Тим часом стала наймолодшою учасницею сільської самодіяльності — творчого колективу "Хуторяночка". Жіночий хор, кістяк якого складають жінки 50+, якраз готується до звітного концерту громади у Гирявих Ісківцях.

— Сходимось на репетиції, співаємо українські пісні, й мене просто розпирає гордість, що ми дали нове життя більш як столітній пам’ятці культури, — каже Ірина. — Навіть не очікували, що так гарно вийде. Спочатку хотіли просто "зібрати" до купи будівлю, щоб вона не розвалилась. А вийшла така краса! Стоїш серед просторої зали, дивишся через шестикутні вікна на поля, на захід сонця, відчуваєш неймовірно теплу ауру… Тут навіть стіни надихають! Це справжнє щастя!

Дерев’яні будівлі у "цегляних вишиванках"

До відновлення будівлі учасниці художньої самодіяльності збиралися для репетицій у фельдшерсько-акушерському пункті — він займає невелику площу з боку колишньої школи, що слугувала колись житлом для вчителів. Однак ФАП не завжди був доступним у потрібний час.

Окрім того, будівля, що довгі роки стояла пусткою, стала ще й майстернею з виготовлення маскувальних сіток. Коли з сільської ради підвозять матеріал, завклубу запрошує у чаті всіх, хто може допомогти фронту, взятися за роботу.

На чільному місці в старовинній школі — куточок Опанаса Сластіона.

— Це просто диво, що будівля вціліла, — зауважує Оксана Берестовська. — Його врятували підприємці, які тримали тут магазин. Бо від іншої середньої школи, збудованої у післявоєнні часи, не залишилося й сліду — селяни після розпаду колгоспу розтягнули її по цеглині-шиферині. Поки були колгоспи, все трималося. Хоча й тоді розвивали лише адміністративні центри, а про віддалені села не дбали. Тому в Старому Хуторі все почало приходити у занепад. Відтак молодь масово виїжджала… Моєму чоловікові 57 років, він місцевий, то коли ходив до школи, в їхньому класі було всього восьмеро учнів. А наш старожил, 90-літній Федір Олексійович Федоренко, пригадує, що у його класі було сорок дітей.

Звісно, понад сто років тому в Старому Хуторі було достатньо дітей, щоб у ньому відкрили початкову школу.

Тут варто детальніше розповісти про те, чим цікаві школи Сластіона.

У 1908 році, коли початкова чотирикласна освіта у російській імперії стала обовʼязковою, Лохвицьке повітове земство затвердило проєкти шкіл архітектора, етнографа та художника Опанаса Сластіона, який на той час жив у Миргороді. Тоді це було справді революційне рішення. Адже до того майже ціле століття український архітектурний стиль на Лівобережній Україні перебував під забороною російського імператора. Та, попри заборону, Опанас Сластіон, якого називають ідеологом українського модерну початку XX століття, розвивав національну ідентичність в архітектурі. І Лохвицьке земство не побоялося затвердити саме його проєкти. Воно стало єдиним на Лівобережжі, яке погодило будівництво дерев’яних шкіл у "цегляних вишиванках", як дехто їх образно називає. Узори, кажуть дослідники, автор запозичував з альбомів Олени Пчілки, матері Лесі Українки, яка їх збирала.

Тоді за проєктом Сластіона у 1910—1914 роках на Полтавщині (Чорнухинська волость, Лохвицький, Пирятинський та Лубенський повіти), а також за її межами у нинішній Сумській та Чернігівській областях збудували понад 80 шкіл. Вони вирізняються шестикутними вікнами, входами у вигляді веж зі шпилями, заломленими дахами, а також цегляним декором на фасаді, що повторює візерунок українських вишиванок. Незвичний зовнішній орнамент фасаду "малювався" за допомогою особливої кладки — виступів і западин, без використання фігурної чи обтесаної цегли.

Архітектор запропонував плани одно-, дво- та трикомплектних шкіл. У Старому Хуторі була однокомплектна, в якій працював один учитель й навчалась одна група різновікових учнів.

Усі кожній школі Сластіона була навчальна та житлова частина, канцелярії для вчителів. Одна велика класна кімната розділялась лише розсувною перегородкою. У житловій частині мешкали педагоги з родинами.

Зазвичай будівництво школи, яке було покладено на підрядників, тривало близько року.

Наразі відомо про менш як 50 шкіл на Полтавщині. Найбільше — майже 20 ― розташовано на території сучасної Лохвицької громади. Причому всі лише на лівому березі річки Удай.

Автентичну грубу хтось розібрав, зруйнований війною шпиль не відновили

— Тепло у приміщеннях утримувалось за рахунок дерев’яного зрубу, обкладеного очеретом та якісною цеглою. У деяких школах, до речі, стелі були підбиті овечою вовною, — продовжує пані Оксана. — На жаль, у Старому Хуторі автентична груба з духовкою була розібрана кимось раніше, тож ми її відновили й будемо топити дровами. Сюди колись був підведений газ, але хтось зрізав батареї…

До речі, раніше школу називали "шпильовою", бо в оригіналі її прикрашав шпиль. Однак під час Другої світової будівля зазнала руйнування й шпиль уже не відновлювали.

Загалом щонайменше десять з усіх відомих шкіл Сластіона зруйновані, ще частина — у занедбаному стані. Одна з останніх епохальних втрат — спалена місцевими вандалами школа у селі Западинцях на Миргородщині, яка була найкращим архітектурним зразком.

У Чорнухинській громаді з 11 об’єктів повноцінно працюють три. В селі Гільці будівлю досі використовують за прямим призначенням. Тут діє ліцей. У Кізлівці розміщується шкільна бібліотека, у Чорнухах — Будинок дитячої та юнацької творчості. А в Городищі від школи Сластіона не лишилося й фундаменту.

У колишній земській школі у Млинах працює філія Лохвицької гімназії № 1.

Будівля колишньої земської школи у селі Харсіки покинута й занедбана. У Гаївщині — на межі зникнення.

Найкраще збереглася будівля колишньої школи у селі Бодаква Заводської громади під Лохвицею, у якій створено музей.

У селі Нетратівка сучасної Пирятинської громади в історичній будівлі розмістився дитячий будинок сімейного типу.

Деякі з цих архітектурних шедеврів відновлені силами місцевих жителів і волонтерів, окремі перейшли у приватну власність, частина отримала охоронний статус.

На жаль, чиновники та культурні діячі десятиліттями тільки те й робили, що розводили руками: "Люди виїжджають із сіл, немає кому ці об'єкти охороняти й хоч якось за ними доглядати".

Багато для збереження та відновлення унікальних будівель зробила відома журналістка, нині голова Національного комітету ЮНЕСКО "Інформація для всіх" родом з Пирятина Ольга Герасим’юк. 8 років тому вона ініціювала проєкт "Школи Лохвицького земства", завдяки чому вцілілі школи Сластіона занесені до Державного реєстру нерухомих пам’яток України місцевого значення.

— Я дуже вдячна пані Ользі за те, що вона переймається збереженням історії, — говорить Ірина. — Невдовзі ми разом з нею прикріпимо до нашої школи вже виготовлену пам'ятну дошку.

Ольга Герасим’юк має амбітну ціль — добитися, щоб школи Сластіона потрапили під охорону ЮНЕСКО. Однак споруда, яка руйнується, не може бути взята під охорону цієї міжнародної установи. Тож, чим швидше колишні земські школи отримають господаря, як-от у Старому Хуторі, тим краще.

Фото надані Оксаною Берестовською, зі сторінки Ольги Герасим’юк у Фейсбуці та "Суспільне Полтава"