"А тепер ім'я. Мені потрібно щось коротке. Жодного з ваших трискладових імен"

О. Генрі мав репутацію непрактичної людини"Справа не в дорозі, яку ми обираємо; те, що всередині нас, змушує нас обирати дорогу", – написав американський письменник О. Генрі у своїй новелі163 роки тому на світ з'явився Вільям Сідней Портер, але на обкладинці книжок, написаних ним у майбутньому, красувалося несподіване О. Генрі. Під цим псевдонімом він став відомий на весь світ як видатний майстер новели й оповідання. Перед нашими очима постають ковбої й мільйонери, спекулянти та клерки, пралі й бандити, фінансисти й політики. О. Генрі блискуче використовував жаргон, гострі слівця та вирази, його творам притаманні неперевершені діалоги.Протягом перших 10 років ХХ ст. він написав майже 300 оповідань, гуморесок, скетчів і роман у новелах. І вже у 1930-х став класиком американської літератури. Сюжети оповідань О. Генрі завжди були незвичайні, тексти смішні, пронизливі та зворушливі, а розв'язки парадоксальні.Саме О. Генрі придумав термін "бананова республіка", який став звичним і його використовують щодо країн третього світу. Вираз прозвучав у його єдиному романі "Королі й капуста" (1904) про країну Анчурію, де живуть у бідності, всі схиблені на грошах, процвітає корупція і революції. За 100 років термін увійшов у вжиток, до його трактування додалися сильна залежність від іноземного капіталу, відносно висока інфляція, дефіцит бюджету, зниження курсу національної валюти.В оповіданні "Дороги, які ми обираємо" рефреном іде фраза, що стала крилатою і пішла в народ: "Болівару не винести двох".1918-го заснували щорічну премію О. Генрі, за яку донині борються майстри короткого оповідання з усього світу. Вперше премію вручили 1919-го, її лауреатами ставали Вільям Фолкнер, Ірвін Шоу (отримав двічі), Стівен Кінг і Вуді Аллен.Вільям Сідней Портер народився 11 вересня 1862-го в Грінсборо, штат Північна Кароліна. Його дитинство, як, утім, і багатьох успішних письменників, було не таке вже і щас­ливе. При тому, що батько був сільським лікарем, а дядько деякий час навіть губернатором Північної Кароліни.Коли Вільяму було 3 роки, мати померла від туберкульозу, батько захопився винаходом вічного двигуна та вживанням віскі, і йому стало не до сина. Вихованням майбутнього письменника зайнялися бабуся по батьківській лінії та тітка Евеліна Портер. Вона була завідувачкою приватної школи у Грінсборо. Головною пристрастю самотньої бездітної міс Портер була література, саме та становила основу навчальної програми. Тож Віллі захоплювався читанням. Читав усе підряд – від класичних романів до детективів. Улюбленою його книжкою була "Тисяча й одна ніч". У освіті Вільяма брав участь також його дядько – місцевий фармацевт, який навчив хлопчика мистецтва виготовлення отрут для труїння комах, гризунів, індіанців і дрібних службовців.Однак найбільших успіхів хлопчик досяг у тому, чого його не навчали, – в мистецтві смішити дорослих своїми карикатурами, які він малював на жителів Грінсборо.У 15 років Вільям почав працювати в аптеці в дядька. За рік отримав ліцензію фармацевта. П'ять років простояв в аптеці за прилавком. І тут виникли проблеми зі здоров'ям – туберкульоз, довелося переїхати в теплі краї. Вільям був чарівний і порядний, мав друзів. Вони допомогли йому перебратися з Північної Кароліни в сонячний Техас, на скотарське ранчо.Там юнак прожив два роки. Знайомився з ковбоями, авантюристами, мандрівними торговцями – героями його майбутніх новел. Сонце та проста їжа вилікували Вільяма, і майбутній письменник переїхав до Остіна. Це було сонне провінційне містечко, де Вільям спробував себе в різних професіях: був аптекарем, страховим агентом, креслярем, а також касиром, бухгалтером і рахівником у місцевому банку.За короткий час він став популярною людиною в місті: дотепний оповідач, розумний, проникливий, одягнений зі смаком джентльмен. Він грав у виставах, малював карикатури на жителів містечка.В Остіні з'явилися перші проби його пера – скетчі для гумористичного тижневика The Rolling Stone. Журнал містив переважно оповідання, жарти, ілюстрації головного редактора. Справи пішли добре, й незабаром Портер став співвласником і редактором журналу. Однак утримати продукт на ринку не вдалося, і його закрили.Вільяму було 23, коли він зустрів на шість років молодшу Атол Естес. Весела, талановита, розумна. Захоплювалася танцями та книжками. Саме вона була прообразом Делли в оповіданні "Дари волхвів".Вони кохали одне одного, були щасливі, та їхньому щастю заважала бідність. Він заробляв $100 на місяць. Незабаром у Атол і Вільяма народилася дочка Маргарет.Але невдовзі в життя увірвалася серйозна невдача. Портер працював касиром у банку, звільнився 1894-го, а наступного року ревізія виявила брак $5 тис. – велику на ті часи суму. Біографи досі сперечаються, чи був винен Вільям, хоча у фінансах він розбирався погано. Більшу частину грошей повернули самі нечисті на руку банкіри, решту – родичі Портера, але кримінальну справу проти Віллі все ж порушили.1895-го газета Houston Daily Post у Х'юстоні запросила його завідувати відділом гумору, і він переїхав туди з родиною. Кілька місяців було спокійно, але потім Вільям отримав повістку до суду – його звинувачували в розтраті. Подружжя вирішило, що Вільям повинен зникнути. Він поїхав до Нового Орлеана, працював під чужим ім'ям репортером у газеті. Далі вирушив до Гондурасу. Звідти його точно дістати не могли – Гондурас не мав договору про екстрадицію із США. Перебуваючи в Гондурасі, Вільям товаришував з Елом Дженнінгсом, сумнозвісним грабіжником поїздів. Пізніше Дженнінгс написав книжку про свої стосунки з автором і навіть стверджував, що його банда та Вільям гастролювали Південною Америкою.За сім місяців Вільям повернувся до Остіна – тяжко захворіла його дружина. Там йому висунули звинувачення в розтраті коштів, дочекалися, доки дружина помре (через кілька місяців), і засудили до п'яти років ув'язнення в тюрмі міста Колумбус штату Огайо.Про каторжну в'язницю в Колумбусі розповідали страшні історії. Робота по 13–14 год., тортури, голод. За непокору забивали на смерть. Вільяма врятувало диво: тюремній лікарні знадобився нічний аптекар – і його взяли на цю посаду. Так він не потрапив на каторжні роботи, а у вільний час, ночами, міг писати оповідання. Підписував різними іменами, доки не зупинився на О. Генрі, яке його і прославило. Оповідання "Різдвяна панчоха Діка-Свистуна", що його надрукував ­1899-го журнал McClure's Magazine, Портер підписав цим новим псевдонімом. Свої тексти відправляв на волю. Редакції публікували оповідання, а гонорар перераховували доньці.Загадковий автор здобував славу та визнання, проте ані видавці, ані читачі про особу О. Генрі не мали жодного уявлення. Вільям надсилав свої оповідання дружині іншого ув'язненого, а та – до журналів США. О. Генрі отримав широке визнання завдяки своїм історіям про ніжних, добросердечних персонажів та іронічним поворотам сюжету наприкінці ­оповідання. Ці знакові сюжетні переходи невдовзі отримали назву "Закінчення О. Генрі".Існує декілька версій походження літературного імені. Наприклад, 1909 року письменник дав роз'яснення щодо вибору свого псевдоніма в інтерв'ю New York Times: "Сказав другу: "Я збираюся розіслати дещо. Тому хочу отримати літературний псевдонім. Допоможи мені вибрати хороший". Той запропонував знайти газету та вибрати ім'я з першого ж списку відомих людей, який ми в ній знайдемо. У світських колонках ми знайшли розповідь про модний бал. "Ось наші відомі особи", – сказав він. Ми переглянули список, і мій погляд зупинився на Генрі. "Цього прізвища буде достатньо", – сказав я. "А тепер ім'я. Мені потрібно щось коротке. Жодного з ваших трискладових імен". "Чому б тоді не використовувати просто першу літеру?" – спитав мій друг. "Добре", – сказав я, "О – це найлегша літера в написанні".За перші два роки ув'язнення письменника в різних журналах Нью-Йорка вийшло 14 його оповідань. Вільям провів у в'язниці трохи більш як три роки й вийшов на волю за амністією вже знаменитістю. Іншою людиною, з іншим ім'ям – О. Генрі. І це були дві абсолютно різні людини. Віллі Портер був жартівник і душа будь-якої компанії, а от О. Генрі – замкнутий, мовчазний і відлюдькуватий.Наприкінці 1903-го О. Генрі підписав контракт із газетою New York World Sunday Magazine на щотижневе здавання короткої недільної розповіді за хорошою ціною – по $100 за кожну. Річний дохід О. Генрі практично дорівнював доходам популярних американських романістів, що робило написання оповідання працею більш прибутковою. Водночас О. Генрі не відмовляв іншим періодичним виданням. Такий темп роботи міг убити навіть бика, не кажучи вже про звичайну людину. За 1904 рік О. Генрі опублікував 66 оповідань, за 1905-й – 64.Іноді, перебуваючи в редакції, він дописував одразу дві розповіді, а над душею вже стояв художник в очікуванні, щоб почати готувати ілюстрації. Ось так письменник і створив майже 300 оповідань, що увійшли до його знаменитих збірок "Королі та капуста" (1904), "Чотири мільйони" (1906), "Шляхетний шахрай" (1908), "Шляхи долі" (1908), "Ділові люди" (1910).Читачів американських газет не приваблювали великі тексти, вони терпіти не могли трагічні історії та різного роду філософствування. О. Генрі працював в іншому жанрі. Щоправда, згодом сюжетів значно поменшало – і він іноді навіть став купувати їх у друзів та знайомих.О. Генрі мав репутацію непрактичної людини. Ніколи не торгувався. Оминав літературні товариства, не любив світських раутів, не давав інтерв'ю. По кілька діб блукав Нью-Йорком, потім зачиняв двері своєї кімнати й писав.О. Генрі трохи за 40. Він затребуваний, успішний, про нього публікують статті в "Сучасній літературі". Та попри це він незадоволений собою: "Я невдаха. Мене постійно переслідує відчуття, що я щось пропустив і обов'язково повинен повернутися назад… Мої оповідання? Ні, вони мене не задовольняють. Те, що люди називають мене видатним письменником, занурює мене в тугу".Справжньому письменнику завжди всього мало, а от О. Генрі було потрібно все більше й більше віскі. У цей час він зустрів Сару Коулман. Точніше вона знайшла його сама. О. Генрі освідчився їй і написав у листі, що був на каторзі. Думав, що Сара йому відмовить. Не відмовила. Вони одружилися, переїхали до Ешвілла штату Північна Кароліна. Вільям забрав доньку. Сара піклувалася про дівчинку, як про рідну. Але письменник вже не міг бути звичайною людиною. Йому потрібно було їхати до Нью-Йорка, блукати барами, пити, слухати історії. І він поїхав. Тоді в нього вже були діабет, цироз печінки, хворі легені.Великий О. Генрі помер у 47 років, 5 червня 1910-го. Панахида відбулася в церкві Нью-Йорка, Сара поховала його в Ешвіллі. На могилі письменника поставила величезну брилу мармуру з написом: "Вільям Сідней Портер".З 1910-го по 1920-й видали п'ять однотомних збірок О. Генрі. Окрім повної збірки його найвідоміших творів, друг дитинства К. Альфонсо Сміт 1916-го завершив біографію автора.Однак наприкінці хочеться більше світла. Нехай нам допоможе в цьому сам О. Генрі: "Оце розповів я вам тут нічим не визначну історію про двох нерозумних дітей, які жили у восьмидоларовій квартирі й ненаймудрішим чином пожерт­вували одне одному свої найцінніші скарби. Але до відома мудреців наших днів слід сказати, що з усіх дарувальників ці двоє були наймудріші. З усіх, хто підносить і приймає дари, істинно мудрими є лише подібні до них. Це всюди так. Вони і є волхви". (О. Генрі. "Дари волхвів").