«Мами»… Вистава великого болю

2023 року на одній із книжкових виставок у столиці до стенду видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га» вишикувалася довжелезна та багатогодинна черга по автограф авторки. Того дня одна з найвідоміших і найпопулярніших сучасних українських письменниць Марія Матіос презентувала свою книгу «Мами». На чорній палітурці видання відразу впадав у око знак наголосу на останній літері «И», що явно не було дизайнерською забаганкою, зміщувало акцент у розумінні слова «мама» на множину й несло якийсь окремий та на той момент незвіданий сенс. І вже з перших сторінок стало зрозуміло, що у драмі на шість новел міститься неосяжна величина материнського болю, відчаю та водночас моральних сил. Книгу письменниця присвятила памʼяті свого єдиного сина Назара, памʼяті всіх синів, яких не дочекалися їхні матері, а також бездонній силі материнської любові.

«Такої чорної і твердої дороги немає більше ніде у світі, як дорога матері до могили сина», — з такою аксіомою Марія Василівна наважилася розповісти загалу про переживання власної втрати єдиного сина. Ця історія у книзі перша і має назву «Мама Марія». А далі — історії інших жінок (мами Веронці, мами Михайлини, мами Сидонії та мами Мамаї), об’єднані єдиною трагедією: життя забрало в них найцінніше — дитину.

За складну й особливо болючу в наші буремні часи тему наважився взятися Рівненський обласний академічний музично-драматичний театр, відкривши однойменною виставою 86-й театральний сезон. Інсценізацію тексту виконала режисерка вистави Анжеліка Чорнойван (відразу раджу запам’ятати це нове ім’я в історії української театральної режисури) за ретельними настановами самої авторки. І вже після перших трьох показів стало зрозуміло, що театр таки може мати терапевтичний ефект і допомагати зраненому українському суспільству не менше, ніж психологи та інші спеціалісти.

Класично на перші покази вистав, так звані допремʼєрні, театри запрошують «своїх» людей, і зазвичай це представники ЗМІ, театрознавці, активні блогери та родичі. Рівненський театр на допремʼєрний та закритий показ теж запросив своїх — усю залу театру (майже 500 місць!) заповнили МАМИ, рідні яких загинули або зникли безвісти. Складалося враження, що в залі присутня єдина родина, об’єднана чимось невидимим, тим, про що не говорять уголос, аби не посилювати горя та болю.

У холі театру спеціально до закритого показу та з нагоди прем’єри вистави підготували перфоманс-виставку ікон Богородиць і вишивок загиблих та зниклих безвісти захисників Рівненщини під назвою «Хай буде тобі за сина». Ця подія показала, яку велику силу має підтримка людини тоді, коли зневіра бере верх.

В одному з кутків холу театру, біля фото актора Рівненського театру Володимира Федінчука, було виставлено сценічне вбрання актора — чорну вишиванку. У ній він не зіграє ніколи. Володимир (позивний «Артист») загинув у січні 2024 року під Новомихайлівкою на Донеччині. І це — власна чорна сторінка історії Рівненського театру.

Історію можна писати як у невловимому моменті гри на сцені, так і в реальному паперовому вигляді. Так вирішили в театрі й започаткували того допрем’єрного показу однойменний проєкт «Книга пам’яті полеглих», вручивши кожній глядачці конверт зі зворотною адресою театру та пропозицією за бажання поділитися історією рідної людини, яку вона втратила. Тож перед одним із майбутніх показів вистави в цьому чи наступних сезонах таку книгу, ймовірно, й буде презентовано. А поки — далі про те, що вже відбулося.

«Я скажу те, що ви і без мене знаєте, — що серце матері бездонне, а її любов безсмертна. Але ця вистава, я думаю, не стільки про мамів, скільки про чоловіків, про синів, чоловіків, знайомих, коханих очима їхніх матерів. Чуймо і одних, і других, любімо і одних, і других. Зважаймо на те, що вони всі особливі — і мамИ, і їхні діти — у час цієї страшенної несправедливої і лютої війни», — цими словами завершила своє звернення до глядачів Марія Матіос під час другого прем’єрного показу.

Усі шість новел сюжетно та емоційно важкі, тому очікувати на легку для сприйняття виставу — справа марна. І тут невідомо, що краще — почитати книгу до чи після перегляду або й не наважитись узагалі. Кожен має вирішити сам.

У літературному творі окремі історії та їхні головні героїні не перетинаються між собою, а ось на сцені Рівненського театру вони зустрічаються наживо. Заходять до зали, розглядають глядачів, під супровід живого співу (який згодом стане ледь не окремим героєм дійства) починають ділитися своїми історіями.

До відкриття завіси праворуч на авансцені свічками відгороджено частину простору. Місце дуже нагадує могильну огорожу, хоча воно й осяяне сценічним світлом, та від того легше не сприймається. Тут мама Марія (Галина Цьомик), розповідь якої буде наскрізною, ділитиметься відчуттями та моральними силами з іншими матерями, яким також відома та чорна дорога до могили сина. Кожній матері мама Марія пов’яже білу хустку, й у цьому чистому кольорі видно невимовну підтримку, розуміння та «наказ» жити далі, всупереч і заради памʼяті. Просто колір, просто символ, а скільки сили.

Центральною в інсценізації стає історія мами Сидонії (Катерина Лапіна), ця ж історія найбільша й у книзі. Це розповідь про маму-одиначку, яка має стабільну роботу медсестри у провінційній місцевості, є авторитетною для відвідувачів амбулаторії та власного молодого керівника. Її син Віталій (Віталій Головецький) після Революції Гідності, паралельно переживаючи зраду коханої дівчини, вирішує йти добровольцем в АТО. Допомагаючи дитині зібратись у невідоме, мама Сидонія складає в наплічник розсипане на сцені зерно. Син допомагає. І щось у цій сцені пробирає особливо, хоча ж і поганого ще нічого не трапилось, а у підсвідомості вже пролітають думки про страшну ціну того зерна й землі, на якій воно виросло.

«Всі йдуть, і я йду», — скаже Віталій та покине матір. Згодом станеться найстрашніше — син не виходитиме на звʼязок із матірʼю, так само мовчатимуть ті, хто «сина туди не відправляв», бо ж він — доброволець. Пошуки дитини приведуть Сидонію до Краснопільського кладовища в Дніпрі. У цій виставі й у книзі випадкових збігів не буває, — так стверджує Марія Матіос.

Цвинтар — локація, яка існує в реальності у Дніпрі, і саме тут із 2014 року ховали захисників, чиї імена й дані було неможливо встановити. Інші материнські історії у виставі не менш болісні, бо в кожній є своя війна (віддалена чи наближена в роках), є смерть і приреченість із нею жити далі.

Після показу Марія Василівна розповіла, що ніколи не пише про те, чого не знає, й ніколи не фантазує, а просто збирає багато історій в одну. У книзі й у виставі мама Сидонія на Краснопільському кладовищі читає написи прізвищ та імен ідентифікованих захисників: Пермяков Дмитро Олександрович (1980–2014), Коновалов Юрій Іванович (1959–2014) та Іщенко Сергій Михайлович (1975–2015). Усі ці герої — реальні прототипи, і з поваги до їхнього подвигу та на прохання письменниці театр розшукав родичів усіх захисників, згаданих у книзі.

Після вистави на сцену запросили одну з мам, яка приїхала на виставу з Одеської області, — маму «кіборга», захисника Донецького аеропорту Сергія Іщенка Віліну Петрівну. Вся творча група й актори на сцені стали на коліна перед цією жінкою, а глядачі в залі плакали, не стримуючи емоцій.

«Сльози — це теж молитва», — процитувала Марія Василівна своїх героїв і подарувала мамі Віліні вишитий рушник — реквізит вистави, яким мама Сидонія повʼязувала умовні сценічні хрести полеглих захисників на сумновідомому кладовищі. Як виявилось, усі рушники на сцені — з особистої колекції Марії Матіос, її символічний презент театру.

Інший подарунок, але вже глядачам — музичне оформлення (Анжеліка Чорнойван і Наталія Боярська). Голоси-люд — так, на перший погляд, дивно означено в програмці те, що у звучанні наживо (Наталія Боярська, Ніна Ніколаєва та Оксана Островська) місцями ніби по-живому й невидимо розривало душу на атоми. І якщо спочатку здавалося, що до залу, розмістившись перед мікрофонами між сценою та партером, завітали три голосисті еринії, то пізніше все стало на свої місця. Ті звучання — то не голос помсти, а зібраний воєдино голос згорьованої матері, яку залишили на самоті з її космічних масштабів горем. До вистави «Мами» я ніколи раніше не подумала б, що від співу може бути фізично боляче. Виявляється, може, й сильно.

Світ ніколи не буде таким, як раніше, для всіх, хто пройшов випробування війною. Тому до будь-яких «воєнних» тригерів (камуфляж, зброя, гучні звуки тощо) у театральному світі нині треба мати особливий підхід, памʼятаючи головний принцип — «не нашкодь». Сценографічно у виставі умовність простору художниця (вона ж авторка костюмів) Катерина Кардель вирішила зробити максимально віддаленою від війни. На поворотному колі сцени розміщено підвищений настил: з одного боку — з крутим схилом, з іншого — з розділеними між собою східцями. На цьому підвищеному постаменті, що сполучає різні сторони конструкції, стоять поєднані між собою чотири арки, в центрі яких підвішено дзвони. Вони, звісно ж, звучатимуть на цій «материнській Голгофі» якимись окремими звуками відчаю.

Загалом проста на перший погляд сценічна конструкція з кожним поворотом переміщуватиме глядачів у іншу місцевість (материнську хату, військкомат, амбулаторію, на цвинтар тощо). Найдовше коло перебуватиме у спокої на новому місці роботи мами Сидонії — в реабілітаційному центрі, де вона опікуватиметься чужими по крові, але рідними за пережитим горем синами. Кожен чоловік, який перебуватиме в тому «модному» центрі, поділиться історією, яку нині називають не менш «модно» — ПТСР. Гадаю, цю абревіатуру тут розшифровувати не треба нікому.

«Солдат на війні кличе тільки Бога і маму», — каже словами авторки один із героїв. У цьому зверненні є лише одне — прохання про надію. І така складна психологічно для глядача вистава-драма, як і книга, має на диво легкий і позитивний фінал — художню вигадку. Мамі Сидонії дівчина, яка колись не захотіла бути з її сином, приводить маленьку дівчинку, яку Сидонія визнає онучкою та забирає у своє до цього одиноке життя.

Можливо, є в реальності історії, які закінчуються такою ж надією, таким самим продовженням життя, як і у виставі «Мами». Ну, а наразі життєвий фінал вистави інший. Після закінчення майже всі МАМИ покрокували до рівненського Майдану Незалежності. Там, на колись вільному просторі, нині дуже мало місця. Там багато портретів, прапорів, лампадок, квітів, спогадів і не менше того ж таки вічного болю й надії.

Наступні покази вистави у Рівненському обласному академічному музично-драматичному театрі — 10 та 11 жовтня.