Початок Ірано-іракської війни, блискуча перемога Батьки Махна, "вісь зла" Берлін — Рим — Токіо: ключові історичні події тижня

Після кількамісячних обопільних провокацій на кордоні розпочалася кровопролитна Ірано-іракська війна, яка продовжувалася вісім років. Це був найбільший воєнний конфлікт в Азії з часів Другої світової війни, під час якого з обох сторін загинуло до 700 тисяч вояків, а також як мінімум 200 тисяч мирних мешканців.

22 вересня

1980 – Іракська авіація без оголошення війни провела бомбардування міст Ірану та нафтодобувних установок і платформ. Одночасно війська режиму Саддама Хусейна розпочали наступ на південному фланзі кордону в Месопотамській низовині у напрямку Хузестану – іранського регіону, значну частину якого населяли араби.

Конфлікт мав давню історію: ще з часів суперництва Османської імперії та Перської держави в XVII столітті за контроль над річкою Шатт-ель-Араб, яка утворюється від злиття легендарних річок Тигр і Євфрат. Ситуація погіршилася в 1979 році після приходу до влади в Іраку Саддама Хусейна і перемоги Ісламської революції в Ірані.

Надія Багдаду на бліцкриг і повстання арабів не справдилася, хоч вони на деякий час і окупували частину Хузестану. Надалі війна в основному перемістилася в окопи з рідкісними наступальними і контрнаступальними операціями, ракетними обстрілами (здебільшого іранських міст), які посилилися у 1982 році, та з використанням режимом Саддама Хусейна хімічної зброї. Ірак підтримували такі держави як СРСР, США, Велика Британія, Індія, Італія, Франція, Югославія, ФРН, більшість арабських країн, а Іран – КНР, Пакистан, КНДР, Швеція, Ізраїль і курдські повстанці на півночі Іраку. У 1988 році в умовах війни на виснаження і катастрофічної економічної ситуації, у першу чергу в Ірані, сторони пішли на підписання 20 серпня перемир’я на умовах резолюції Ради Безпеки ООН. Війна завершилася без зміни кордонів, хоча сторони конфлікту заявили про свою перемогу.

23 вересня

1215 – Народився представник роду Чингізидів, онук Чингісхана Хубілай. Після смерті старшого брата Мунке у 1260 році Хубілай став великим ханом Монгольської імперії.

Батьком його був Толуй – четвертий син Чингісхана. Після смерті "Підкорювача Всесвіту" у серпні 1227 року він два роки був регентом імперії до обрання великим ханом Угедея. Мати – племінниця кереїтського володаря Ван-хана Соркактані, була християнкою-несторіанкою; вона відкрито сповідувала християнство, бо монголи в ті часи були толерантними питанні релігії.

Хубілай вів міжусобну війну з молодшим братом Аріг-Бугою (прибічники оголосили його також великим ханом), яка завершилася перемогою старшого брата. Попри те, що Хубілай був володарем всієї імперії, реальну владу він мав лише у Монголії та Північному Китаї. Великий хан продовжив наступ на південнокитайські землі , які були остаточно захоплені 1279 року – у морській битві загинув Чжао Бін, останній китайський імператор з династії Сун.

Хубілай провадив широку завойовницьку політику, його владі підкорилася Корея. Він намагався завоювати Бірму, В’єтнам і навіть острів Яву в Індонезії, проте ці походи завершилися невдачею. Двічі, в 1274 і 1281 році великий хан намагався підкорити Японію, проте морські експедиції завершилися повним розгромом загарбників. Шторми і тайфуни, названі "божественним вітром" – камікадзе – розмели флот у друзки, а самураї знищили війська Хубілая на суші. Великий хан помер 18 лютого 1294 року, залишивши неоднозначну пам’ять і легендарний палац Ксанаду, оспіваний англійським поетом Семюелом Колріджем у поемі "Кубла-хан, або видіння уві сні".

24 вересня

1583 – У родині незаможного, але родовитого чеського аристократа-протестанта Вільгельма Вальдштайна у містечку Гержманіце в Богемії (Чехії) народився хлопчик, якому волею долі довелося стати чи не найвідомішою постаттю в Європі першої третини XVII століття. Альбрехт фон Валленштайн став всемогутнім головнокомандувачем імперії Габсбургів, генералісимусом, який пройшов всі щаблі військово-політичної кар’єри, опинившись на самій верхівці владного Олімпу у Священній Римській імперії німецької нації.

Він на свої статки, отримані від близьких родичів і завдячуючи вдалому шлюбу з багатою вдовою, зібрав загін найманців і став під прапор герцога Штирійського Фердинанда, майбутнього імператора Фердинанда II Габсбурга. На той час чех змінив віру з протестантської на католицьку. Зірка його зійшла в 1618 році, коли на батьківщині спалахнуло повстання чеських станів (здебільшого протестантів), обурених зневажанням свободи віросповідання імператором-католиком, яке невдовзі переросло в кровопролитну, загальноєвропейську Тридцятилітню війну (1618–1648). Перемога прибічників Габсбургів дозволила Валленштайну стати членом консорціуму, який займався конфіскацією та розпродажем земель, які належали повсталим.

1625 року розпочалася його кар’єра полководця імперських військ, які він сформував власним коштом. Попереду у Валленштайна були нові перемоги на полі бою, нові титули й жалування нових земель. Упродовж 1626–1628 років майже вся Німеччина опинилася під владою Католицького блоку. Валленштайн став князем імперії – герцогом Фридланда, Мекленбурга та Сагана.

Кількість ворогів у полководця, який поводив себе як диктатор, зростала. І не лише серед протестантів, а й серед католиків. Його звільнили, а невдовзі, через поразки від шведських військ короля-лютеранина Густава II Адольфа, імператор знову поновив генералісимуса на посаді головнокомандувача з надзвичайними повноваженнями. Проте поразка у битві зі шведами та саксонцями під Лютценом в листопаді 1632 року фактично вирішила його долю. Також до Відня дійшли чутки про сепаратні переговори полководця зі шведами. 24 січня 1634 року таємним указом Фердинанда II Габсбурга герцога змістили з посади й позбавили всіх земель і титулів. Він був убитий 25 лютого 1634 року у чеському місті Егер (Хеб) драгунами, яких очолювали ірландець Вальтер Деверу і шотландець Діонісіус МакДональд. Український літературознавець, академік Дмитро Затонський писав, що "люди такого рівня стоять трохи окремо, їх сміливо можна назвати "гауризонкарами" — нескореними гірськими вершинами".

25 вересня

1396 – У цей день під містом Нікополь на березі Дунаю приголомшливою катастрофою для європейського воїнства завершився останній хрестовий похід. Після поразки сербської армії під проводом князя Лазаря на Косовому полі 28 червня 1389 року, турки-османи на чолі з новим султаном Баязидом I Блискавичним вже фактично контролювали більшу частину Балканського півострова. Крихітна Візантійська імперія та могутнє Угорське королівство знаходилися у складній ситуації. Європа опинилася під загрозою нової навали завойовників. Заклик папи римського Боніфація IX від 1394 року про новий хрестовий похід проти турків-османів не отримав широкого відгуку.

То ж король Угорщини Сигізмунд I Люксембург розпочав підготовку хрестового походу і формування широкої антиосманської коаліції. Тисячі лицарів-добровольців із країн Західної Європи (здебільшого з Франції і Бургундії), угорці, хорвати, поляки, волохи розпочали марш на Константинополь. Очолили хрестоносців молодий герцог Бургундії Жан де Невер і маршал Франції, досвідчений полководець Ангерран VII де Кусі. Їм вдалося захопити кілька фортець на Дунаї, і розпочати облогу Нікополя.

Султан Баязид на той час провадив облогу Константинополя. На початку вересня 1396 року він зняв облогу столиці Візантії і розпочав наступ на Нікополь. У Тирново до нього доєдналися васали-серби князя Стефана Лазаревича.

25 вересня 1396 року у полі поблизу обложеного Нікополя розпочалася битва. У стані союзників не було єдності. Так, практично самовільно атакували позиції ворога французи і бургундці; вони буквально змели турецьку піхоту, але відірвалися від головних сил. Турецький резерв з гори несподівано завдав удар, який не витримала легка кіннота, а важкоозброєні, неповороткі лицарі стали легкою здобиччю османів. Довершила розгром сербська кіннота, яка з тилу атакувала угорських лицарів. Сигізмунд I Люксембург ледве встиг ретируватися на північний берег Дунаю. Потрапили у полон багато аристократів, й серед них Жан де Невер і маршал де Кусі. Більша частина полонених була страчена, деякі, як герцог де Невер були викуплені; сивочолий маршал Франції помер через рік у полоні. Кількість учасників цієї битви за останніми даними дослідників не була занадто великою: приблизно 15—17 тисяч воїнів з обох боків. Ця битва остаточно поховала надію християн знову "звільнити" Єрусалим.

26 вересня

1919 – У цей день розпочалася кровопролитна битва між армією Нестора Махна та денікінською армією. Літньо-осінній наступ військ білого генерала Антона Денікіна в ході громадянської війни здавався тріумфальним, було захоплено Лівобережну Україну, Київ, Катеринослав, бої йшли під Орлом. Частини Червоної армії відступали. Армія УНР билася на два фронти – з червоними більшовиками і білими, які марили про "Единую і неделимую Россию". Проте у тилу білих ще залишалися потужна селянська армія Нестора Махна. До 16 вересня після багатьох тижнів відступу з боями махновці досягли річки Синюхи біля села Ново-Архангельське.

20 вересня махновці підписали у Жмеринці союзний договір з Симоном Петлюрою, проте українська армія продовжувала відступати на захід. Один із помічників Нестора Махна Петро Аршинов у своїх "Спогадах" писав: "Глибокої ночі всі частини махновців, які стояли в кількох селах, знялися і рушили на схід — на ворога, що розташувався головними силами під селом Перегонівка, зайнятим махновцями". Їм протистояли добірні офіцерські полки, кубанські пластуни і "дика дивізія": 20 тисяч багнетів, 10 тисяч шабель.

Бій під Перегонівкою тривав трохи понад добу. З обох боків уночі на 27 вересня використовувалися сотні кулеметів, а зранку тисячі махновців на чолі з Махном атакували білих з тилу. Три офіцерські полки спробували вишикуватися в каре і стали відходити до лісу біля річки Синюхи. Але кавалерія, ведена самим "батьком", відрізала їм шляхи до відступу; кулеметні команди на тачанках стали впритул розстрілювати офіцерів і кавалеристів "дикої дивізії". Тисячі білих знайшли смерть у річці, ті, хто встиг переправитися, — опинилися в руках махновців. Загалом загинуло до 18 тисяч "единонеделимцев". Мобілізованих селян і козаків переможці відпустили.

"На другий день після розгрому денікінців під Перегонівкою Махно перебував за сто із лишком верст від місця бою. Ще день — і махновці зайняли Долинську, Кривий Ріг і підійшли до Нікополя. А ще через день риссю було захоплено Кічкаський міст через Дніпро і зайнято місто Олександрівськ… За Олександрівськом пішли Пологи, Гуляй-Поле, Бердянськ, Мелітополь, Маріуполь. За тиждень-півтора весь південь України було очищено від військ і влади Денікіна" (П. Аршинов). Григорій Орджонікідзе писав Володимиру Леніну: "Очевидно, наше просування вперед буде досить швидким. Денікін, безумовно, зламав собі шию на українському мужику".

27 вересня

1940 – У Берліні було підписано пакт трьох держав – нацистської Німеччини, фашистської Італії та імператорської Японії. Він отримав назву Троїстого пакту.

Договір встановлював рамки нового світового порядку, який намагалися встановити ці тоталітарні держави. Німеччина та Італія отримали карт-бланш для військових операцій у Європі, а Японія визнавалася домінівною силою в Азії, де вже дев’ять років вела війну (в Китаї). Майже відразу після підписання Пакту японці розпочали окупацію Французького Індокитаю. На той час Франція зазнала нищівної поразки від Німеччини. Сторони зобов’язалися надавати одна одній всі види допомоги: політичну, економічну і військову. Японія і Німеччина ратифікацією Пакту поліпшили відносини після їхнього погіршення у зв'язку з підписанням 23 серпня 1939 року Пакту Молотова — Ріббентропа.

У листопаді цього ж року в Берліні відбулися переговори між головами МЗС нацистської Німеччини та більшовицького Радянського Союзу (Йоахіма фон Ріббентропа і В’ячеслава Молотова), на яких радянському керівництву запропонували приєднатися до Троїстого пакту. Йосиф Сталін м’яко відмовився від союзницьких відносин з цими державами.

У 1940—1941 роках до Берлінського пакту доєдналися сателіти Німеччини (хортистська Угорщина, королівська Румунія, царська Болгарія та маріонеткові Словаччина і Хорватія), а також Японії (прояпонські режими в Таїланді, Китаї, Маньчжоу-Го).

28 вересня

1066 – Розпочалося норманське завоювання Англії – поблизу Ґастінгса відбулася висадка на 700 суднах 12-тисячного війська претендента на престол у Лондоні герцога Вільгельма Завойовника. Ще наприкінці 1065 року Ерл (граф) Вессексу Гарольд Годвінсон – рідний брат дружини короля Англії Едуарда Сповідника – присягнув у Нормандії на святих реліквіях (мощах) Вільгельму як спадкоємцю престолу. 5 січня 1066 року король помер і вже наступного дня на раді лордів Гарольда обрали новим володарем. Герцог Вільгельм оголосив його порушником присяги, оголошеної у присутності десятків свідків і освяченої Ватиканом…

Отже, після висадки герцог не квапився з походом до Лондона, який знаходився лише у 110 кілометрах. Трохи раніше на східному узбережжі Англії відбулася подія, яка зіграла чималу роль в майбутній долі держави. Гарольд 25 вересня 1066 року у виснажливій битві біля Стемфордбріджа переміг ще одного претендента на престол — свого зведеного брата, вікінга Тостіґа, якого підтримував король Гаральд Гардрада Норвезький. Англійський король за тиждень дізнався про висадку норманів, вирішив не чекати й розпочав рух на південь острова, до місця, де розташувалася армія герцога Вільгельма.

Англосакси за два тижні пройшли пів країни, битва відбулася 14 жовтня 1066 року. Украй виснажене військо налічувало максимум 10 тисяч воїнів, до того ж воно не мало кінноти, а частина бійців була озброєна навіть кам’яними сокирами. Вільгельм двічі наказував атакувати позиції англосаксів, проте невдало. Нарешті останні вирішили контратакувати, але це був хибний хід — сильні в строю, вони явно поступалися супротивнику в поєдинках віч-на-віч. До того ж лучники нормандців були вправнішими й завдали англосаксам значних втрат. В останній фазі бою англосакси кинулися зі своїх укріплених позицій на ворога й лучники Вільгельма разом із гвардією їх буквально розтрощили в чистому полі. Одночасно нормандці обстрілювали з луків дружину Гарольда. Стрілою було смертельно поранено в око й короля, який устиг наказати відступати. Його дружинники зімкнули стрій навколо тіла короля й билися до останнього воїна. Переслідуючи тих, хто відступав, Вільгельм розгромив розрізнені групи.

Наприкінці грудня 1066 року, перед тим спустошивши землі навколо столиці, Вільгельм вступив у Лондон, а на Різдво його коронували у Вестмінстерському абатстві.