«Довженко. Великий компроміс»: історія українського режисера та радянського пропагандиста для тих, хто все пропустив

Документальну стрічку Ігоря Іванька «Довженко. Великий компроміс» Суспільне представило ще наприкінці минулого року. Але цілком логічно було притримати телевізійну прем’єру до нинішнього вересня, з нагоди дня народження митця. Відразу впадає в очі серйозний експертний пул: чи не найголовніший довженкознавець України Сергій Тримбач, історики Юрій Шаповал і Володимир В’ятрович, іменитий кінорежисер Кшиштоф Зануссі, кінознавці Володимир Войтенко, Оксана Волошенюк та Іван Козленко. І саме з огляду на таке представництво залучення як наратора Віталія Гордієнка, актора за освітою й автора ютуб-каналу «Загін кіноманів» на перший погляд виглядає нелогічним. Але згодом логіка з’являється.

Пояснюю. Блогери віку пана Гордієнка, — а це або ровесники відновленої Незалежності, або ще молодші, — мені, за віком підхожому їм у батьки, видаються дещо самовпевненими. Це не злочин, нехай так буде. Аби кожен чітко зрозумів для себе: світ, Україна, українські музика, література й кіно існували задовго до їхнього народження. Відповідно, мали місце різні студії, публікації, дослідження. І що більше розкривалося архівів, то більше нової інформації про той чи той період, явище або постать з’являлося.

Про все чи більшість розказаного й показаного в згаданому фільмі Віталій Гордієнко гарантовано дізнається вперше. Хіба що тут не формат його авторського каналу, де він може і заявляє з розумним виглядом: дивіться, ось цього ви раніше не знали, а я це все відкрив і тепер першоджерело. Між іншим, у подібному ключі подає інформацію насправді цікавий і корисний ютуб-канал «Центр дослідження Мордору». Двоє ведучих чудово орієнтуються в контенті 2000—2010-х, водночас усе, що було раніше, подають аудиторії як власні відкриття, про які раніше ніхто нічого не говорив. Хоча мені слухати й дивитися цікаво: ну погодьтеся, завжди приємно прогнозувати, про що тобі розкажуть наступної хвилини.

Нічого нового про свого земляка Олександра Петровича Довженка я з фільму не дізнався. Хоча б через те, що свого часу прочитав про нього чимало, в тому числі — книгу Сергія Тримбача «Довженко без гриму». Але фокус ось у чому: такий фільм, — багато таких фільмів, — потрібні не тим, хто знає матеріал, включно зі мною, а насамперед тим, хто з різних причин нічого не знав або мав про все згадане поверхове уявлення. Саме з цієї точки зору правильним є залучення як наратора двадцятисемирічного Віталія Гордієнка, котрий отримує коментарі з верифікованих джерел і спікерів високого експертного рівня. Під час перегляду складається враження: все розказане й показане треба найперше йому самому. Таке собі просвітництво, котре точно не піде в пісок. Ще й може теоретично залучити молоду аудиторію Гордієнка, яка численна, та навіть позитивно вплинути на розуміння нею складних процесів українського минулого.

Дуже вдалим і насправді нестандартним є і сам сценарій. Бо фільм починається з Довженка-пропагандиста. Саме він виступив режисером документального — звісно ж, там документальні лише кадри, закадровий текст суцільний фейк, — опусу «Визволення». Цією стрічкою режисер «Звенигори» та «Землі», фільмів знакових, програмних, впливових у світовому кіно, виправдовує радянську окупацію Західної України у 1939 році, розвінчує «буржуазний націоналізм» і таврує «польських панів». Що неприховано напружує пана Зануссі, котрий висловлюється прямо: «Це була неприємна, антипольска пропаганда, зроблена без будь-якого сумніву. Довженко як гуманіст мав би уважніше придивитися до цього історичного періоду».

Водночас пані Волошенюк дає конкретнішу інформацію: виявляється, те, що в кадрі — постановні зйомки. Знімальну групу сформували та відрядили на «звільнені» території вже тоді, коли все відбулося. Ось чому в кадрі вишколені бадьорі червоноармійці в касках, чоботах і при зброї, тоді як зі свідчень очевидців у міста й села заходили обірвані вояки хто в будьонівках, хто — в черевиках з обмотками, а хто й зовсім босий, в смислі, ноги обмотані онучами. Зброю ж не несли — волочили. Звісно, подібні персонажі не потрапили й не могли потрапити в жоден кадр. Але Довженко все це якщо не бачив на власні очі, то знав напевне.

У тому, що видатний — без перебільшення! — український режисер водночас був не менш видатним радянським пропагандистом, жоден із залучених експертів сумніву не має. Зокрема, Володимир В’ятрович нагадує: Довженко зняв у «Арсеналі» більшовицький заколот на київському заводі, який у реальному житті придушував або принаймні міг бути до цього дотичний, коли в той час служив під командуванням Симона Петлюри. Коли мова в фільмі заходить про такі парадокси, варто бути дуже уважним. Адже в цих деталях — той самий диявол, котрий змусив митця стати його слугою. Чи заручником, то вже вирішуйте.

«Довженко перестав боятися», — каже Юрій Шаповал, прямо пов’язуючи його роботи другої половини 1930-х із цим станом. Бувши учасником першої української революції 1917—1921 років тоді ще не режисер, а художник Довженко двічі побував у полоні, причому один раз ледве уникнув розстрілу. Від долі митців, належних до Розстріляного Відродження, його врятувала світоглядна розбіжність із ними. Довженко вважав колег «селюками» та «популяризаторами архаїки» — не буквально так, це дуже спрощене трактування, проте суть лишається, — і саме це несприйняття привело його в Одесу, де він віддався кіно як новому, прогресивному й дуже урбаністичному виду як мистецтва, так і висловлювання. Аби згодом у «Землі» зробити урбаністичне мистецтво адвокатом традиційного устрою українського села. В яке агресивно вривається технічний прогрес. І припускаю — Чарлі Чаплін, котрий цінував Довженка, міг узяти «Землю» за референс своєї сатиричної комедії «Нові часи» (1936), де теж оповідається про домінування машин над людьми.

До того часу, поки Довженко не отримав особисто від Сталіна замовлення на «Щорса», котрий, казали, мав стати українською версією «Чапаєва» братів Васильєвих, він справді боявся арешту. Бо за «Землю» перепало як за «куркульське» кіно, що на початку 1930-х уже скорочувало відстань до тюремної камери. Та особисті прогулянки нічною Москвою з диктатором Сталіним — лише фінал особистої драми митця. Початок стався, коли Довженко сформував для себе власне позитивне бачення радянського устрою як можливості для вільної реалізації. Він хотів того, чого свідомо чи підсвідомо прагне більшість із нас: іти за сильним, у такий спосіб роблячись сильним самому. Радянська влада — сильна, вона розгромила УНР, перед нею не встояв Петлюра. Коли так, Довженко за будь-якої нагоди буде штовхати Петлюру та петлюрівців, які падають. Погодьтеся, трошки дитяча, ображена позиція. Проте саме так Довженко-митець формувався в 1920-ті.

Згодом, коли став відомий зміст як доносів на нього — серед агентів був колега, письменник Юрій Смолич, — так і зміст його щоденників, приходить усвідомлення: Довженко, за прикладом Вінстона Сміта, вигаданого Джорджем Орвеллом, являв собою приклад дводумства. Він не просто чудово розумів, що робить і звітував собі, що чинить неправильно. Він знав про донощиків у власному оточенні й усе одно не тримав язика за зубами, даючи привід для наступних доносів. Компроміс із власною совістю він парадоксальним чином вважав — або міг вважати, — своєрідною карою за власні гріхи. Знімав те, що скажуть — бо у творчому доробку вже мав шедеври, котрі говорять самі за себе всьому світові.

Тут доля Олександра Довженка мені чомусь суголосна долі іншого українського митця — Миколи Гоголя. Котрий формально збагатив російську культуру, а насправді — показав, що рівних йому в самій Росії нема. Україну всіляко оспівував російською мовою, Росію ж цією самою мовою таврував. Зрештою, роздвоївшись і розгубившись між світами, заморив себе голодом. Довженко передчасно помер, так само формально працюючи з російськими радянськими наративами, проте всередині себе лишаючись українцем і не бажаючи змінювати ідентичність. Різниця між ним лише в тому, що Гоголь на свій час вибору не мав. Натомість Довженко зробив вибір на користь влади робітників і селян свідомо. А потім, зрозумівши, що вона вбиває найперше тих, хто їй відданий, вирішив чинити не зовнішній, а внутрішній опір.

«Довженко. Великий компроміс» — про те, як видатний митець перейшов на бік диявола в той момент, коли усвідомив: уже став його заручником. Чи зрадив він цим самим себе? Як митець — можливо, бо вже не міг вільно висловлюватися. Як українець — ні. Між життям і загибеллю він обрав життя, аби якщо не робити, то бодай говорити про Україну в огні. Радянська влада не принесла його рідному краю обіцяного щастя. Проте Олександр Довженко тримався за життя задля того, аби, уникаючи прямої причетності до Зла, всіма доступними способами просувати не російські, а українські контексти. Радянізація України — не окей з нинішньої точки зору. Проте нерадяньска Україна в Довженковій свідомості сприймалася слабшою за радянську. Він прагнув усе ж таки сили для своєї рідної землі. Сьогодні Україна силу має.