У брехні багато друзів, а у правди — ворогів

Інформація завжди була серед головних інтересів держави, оскільки те, що поширюється в масових інформаційних потоках, доходить до великої кількості людей. Кожна людина реально знає з перших вуст лише невелику частину того, що відбувається навколо, її повна картина світу формується інформаційними та віртуальними потоками, а вони можуть нести позитив або негатив.

Сильна держава може не боятися критики, слабка — буде активно боротися з незадоволеними, доводячи себе в результаті до ще більшої слабкості. Держава дивиться на критиків як на своїх ворогів, що робить її ще більш вразливою. Правда потрібна їй, коли вона хороша, а не погана.

Брехня і правда з точки зору слабкої держави визначається дуже просто. Брехня — це критика держави, а правда — її похвала. Нелюбов до критики себе є у всіх. Сильна держава здатна не знищити, а пересилити це неприйняття критики. Вона теж із нею бореться, але більш мирними методами. Однак усе одно не любить.

Правда не народжується сама, а створюється людьми й інститутами, наприклад, такими як медіа, які намагаються знайти правду в тому потоці брехні, який часто оточує людину. Брехня має більше коло зацікавлених у ній осіб та інститутів, а правду часто захищати нікому. І так часто відбувається, оскільки всі ми любимо правду про інших, але не про себе самого.

Правда окремого факту може не відображати правду в цілому. Цим користуються сильні гравці інформаційного поля, починаючи з державних. Вони активно утримують свою точку зору, яка не дає можливості появи інших. Це робиться шляхом поширення вигідних їм мініфактів при певній спробі представити їх як єдино можливу велику істину.

Публікація окремого факту породжує в масовій свідомості екстраполяцію того, що цей факт відображає всю правду. Умовний приклад: друкується факт про відкриття поліклініки, який стає в голові відображенням того, що цей факт є частиною загальної ситуації, хоча насправді він може бути винятком. Це і є метод пропаганди: розповідаючи про окремий факт, вона створює відчуття його масового поширення. Причому цей факт продовжує своє подальше життя в переказі зі словами «я сам читав про це»...

Правда — це конструкт, який в одних ситуаціях може бути вигідним для того, хто говорить, а в інших — ні. При цьому в ролі того, хто говорить, може виявитися і держава, яка завжди теж щось замовчує, а щось пропагує. Найпоширеніша думка не завжди може бути правдою. Це просто найпоширеніше висловлювання, а найбільші можливості для цього завжди має держава. І оскільки ми всі живемо «під крилом» держави, її думка автоматично стає тим, що вважається правдою. І такий умовний приклад: якщо держава буде втовкмачувати нам усією своєю міццю (освітою, культурою, медіа), що двічі два — п’ять, нам буде легше з цим погодитися, ніж сперечатися. Ті, хто сперечається, можуть бути оголошені зрадниками, а ті, хто погодився, отримають «ордени» правильних мислителів.

Правда в мозку буде відрізнятися від правди як варіанту відповідності фізичній дійсності. В голові може бути одна правда, а на вулиці інша. Можна перефразувати відомі дитячі вірші — правди різні потрібні, правди різні важливі...

Ми весь час хочемо жити у світі завтрашнього дня, в сьогоднішньому весь час багато невідповідностей і неузгодженостей. Він весь час здається недостовірним і недоробленим. До нього завжди багато претензій. І більша частина цих претензій спрямована до влади. Але влада керує, з цієї причини її невідповідності автоматично переносяться на нас, хочемо ми цього чи ні.

Як говорила радянська кіномудрість — «жити — добре, а добре жити — ще краще...». А влада завжди підозріло ставилася до тих, хто жив добре без її дозволу на це. До речі, радянська влада завжди це розуміла... З цієї причини вона займалася і «розкрадачами соціалістичної власності» (ще одна кіноцитата), оскільки добре жити без її дозволу на це було не можна. Світ минулого з дня сьогоднішнього може виглядати дивним, але він був саме таким. І багато його характеристик плавно перейшли у світ сьогоднішній.

Причому боротьба однієї правди заради іншої правди активно існує і сьогодні. Зі свіжої боротьби за те, що вважати правдою, а що брехнею, можна назвати російську практику визнання когось іноагентом. Причому ця практика просто заперечує право тієї чи іншої людини з’явитися в публічному просторі зі своєю думкою — в аудиторії, як автора книги або статті тощо.

Іноагенти вже заздалегідь оголошуються винними. Ось один із прикладів офіційного оголошення іноагентів. Список поповнився на сім осіб. Про кожну особу, включену до списку іноземних агентів, пишеться приблизно так: «Брав участь у створенні для необмеженого кола осіб повідомлень і матеріалів іноземного агента, поширював для необмеженого кола осіб повідомлення і матеріали іноземних агентів, а також організацій, включених до переліку іноземних і міжнародних організацій, діяльність яких визнана небажаною на території Російської Федерації. Поширював недостовірну інформацію про прийняті органами публічної влади Російської Федерації рішення та проведену ними політику».

Причому найчастіше «іноагенти» взагалі перебувають за кордоном, тому їх просто не можна друкувати й цитувати. Список поповнився на сім осіб і на одне медіа — «Горбі журнал».

Люди живуть за кордоном, пишуть, що думають, але їх усе одно знаходять і карають, хоча і більше символічно, ніж матеріально. При цьому дивно, що так довго проіснував журнал «Горбі», ось, наприклад, з його свіжої статті про перебудову: «Жодна перебудовна преса, жодне вільне телебачення не могли зрівнятися з відгуком на політичний прямий ефір. Тому що в ньому відбувалися події, які змінювали хід історії — і приватного життя. Країна перетворилася на гігантську секту Свідків; мені було 27; я був її частиною, адептом. Заради неї змінив розклад. Вставав набагато раніше і лягав пізніше, щоб працювати, а денний час відводив тому, що було важливіше за роботу. І навіть за особисте життя», — пише автор Додолєв у статті для «Комсомольської правди».

Життя, як правило, вчить масову свідомість тільки за допомогою негативного досвіду. У 1922 році Ленін висилав за кордон критиків влади, у 1937 році Сталін відправляв тих, хто не був налаштований до влади, до ГУЛАГу. Потім у 1949 році активно проводилася кампанія по боротьбі з так званим низькопоклонством перед Заходом, також відома як боротьба з космополітизмом, який, природно, розглядався як антипатріотичний. Це така періодичність негативного контролю 1922 — 1937 — 1949, яка просівала кожне нове покоління, задаючи йому моделі правильної поведінки. Щось таке є несправжнє в нашому житті, якщо його весь час коригували, повертаючи в потрібне для влади русло.

Повторюваний досвід тих часів відразу ж викликає паралелі з сьогоденням. Ось і Путін вступив у конфлікт з усім тим хорошим, що принесла перебудова. Влада не витримує ні різноманітності політики, ні вільного волевиявлення, а особливо — вільних медіа. Вона підвищує керованість за допомогою лише одного відомого їй медіа — репресивної політики, яка, щоправда, має м’який характер. Путін у цьому плані не Сталін, який до 37 року «зламався» і ввімкнув механізм масових репресій. Це не просто організаційний конфлікт — це також суто людський конфлікт, а для Путіна ще й професійний, оскільки «ворог повинен сидіти у тюрмі», як його професійно готували.

Іноземний агент — це людина, слова якої розходяться з тим, що подобається державі. Ось типове формулювання звинувачення, достатнє для прийняття такого рішення: «А.П. Соломонов поширював недостовірну інформацію про прийняті органами публічної влади Російської Федерації рішення і політику, виступав проти спеціальної військової операції в Україні. Взаємодіє з іноземними агентами та організацією, включеною до переліку іноземних і міжнародних організацій, діяльність яких визнана небажаною на території Російської Федерації. Проживає за межами Російської Федерації».

Ще один політичний «засуджений» Пивоваров. По суті, влада сама склала йому біографію: 1 серпня 2024 року він увійшов до списку на обмін ув’язнених між Росією і Заходом, у результаті чого в ніч на 2 серпня був вивезений до Німеччини. Ось його життєвий шлях: «Андрій Сергійович Пивоваров (нар. 23 вересня 1981, Ленінград) — російський опозиційний політик і підприємець. У 2019—2021 роках — виконавчий директор руху “Відкрита Росія”, заснованого Михайлом Ходорковським».

Узагалі-то правда чи неправда визначається не так легко. Ми часто просто орієнтуємося на джерело інформації — людину або структуру. Якщо ми їй віримо, то готові визнати поширювану нею інформацію правдою. І державні джерела тут у більш складному становищі, ніж інші, оскільки вони заздалегідь налаштовані на те, щоб боротися з негативом про себе.

Чому прийшла і минула перебудова? Тому що бравурні офіційні розповіді та наповнення реальних полиць у магазинах вступали в суперечність. Слова розійшлися з тим, що ми не просто бачимо очима, а й не хочемо таке бачити. Такий «парадокс» у чистому вигляді зустрічається рідко. Але це суто формальна невідповідність. А реально виникло право на поширення негативної інформації, і країну заполонили тексти. Якщо до цього всі тексти були «за», то тепер всі тексти були «проти».  Один монолог замінили іншим, позитивний — негативним.

Сьогодні знову відбувається зміна комунікацій. Влада знову бере радянське кліше «ворога народу» і переносить його в сьогодення, не розуміючи, що все добре працює тільки в конкретних історичних періодах. Адже населення теж усе пам’ятає. Причому для виживання завжди важливіша негативна пам’ять, а не позитивна. Звідси могильна тиша з приводу посилення режиму покарань.

Нова правда (нова — з точки зору тиражування) завжди пробивається дуже важко. Це ще раз доводить, що у кожної правди є прихильники й противники. Прихильники будуть намагатися її поширювати, а противники — блокувати.

Колись перебудову теж запускали за допомогою медіа. У країні поки нічого не змінювалося, але люди стали більш вільно висловлюватися, що, звичайно, було ініційовано за допомогою ТБ. ТБ в цьому плані як флюгер: коли потрібно — націлене на пропаганду, в іншому випадку — на зворотне, на критику.

Коли змінюється спрямованість інформаційних потоків, змінюється країна. Приклад, що лякає сучасну владу, — це перебудова. Змінилися інформаційні потоки — почала змінюватися країна.

Саме так про програму «Взгляд» говорять як про інструмент, що змінив країну, наприклад: «Реноме “простого хлопця з народу” не заважало Олександру Політковському дружити з банкірами та бізнесменами. Гроші для статутного капіталу компанії ВИД (“Взгляд” та інші) вніс саме Олександр Володимирович. Ці 50 тисяч рублів (величезну суму на ті часи) дав йому «на добру справу» Іван Харлампійович Ківеліді, якого отруїли в тому ж році, коли застрелили Лістьєва (отруту нанесли на трубку телефону в його кабінеті, тому померли і його секретарка, і експерт, який розтинав тіло банкіра). А перший легальний радянський мільйонер Артем Михайлович Тарасов подарував Політковському побутову японську камеру, на яку було знято багато «взглядовських» сюжетів (включно з замальовкою Лістьєва про стару, засуджену на забій конячку, яка жила у звичайній столичній квартирі). Потім цю техніку в Олександра вкрали, до речі. Хоча напередодні репортер їздив до Чорнобиля і камеру не встиг обробити: вона була радіоактивною донезмоги. Так що викрадачі так собі поживилися», — пише вище вказаний автор у «Комсомольській правді».

До речі, історія дійсно нічому не вчить, адже ми вже забули час перебудови. Виходить, що утримувати демократію можуть не всі, як і скористатися її плодами. На демократію здатна тільки сильна держава, яка може дозволити собі, не боячись, і критику влади, тобто себе. Вона теж ненавидить своїх критиків, але юридично не може їх карати.

Держава не любить жити під вогнем критики. Вона звикла жити в променях похвали. З цієї причини медіа стають небезпечними: «Всіх їх звинуватили у створенні та поширенні матеріалів іноземних агентів, антивоєнних виступах, критиці рішень російської влади. Про всіх людей [...] зазначається, що вони живуть за кордоном», — пише російська служба «Радіо Свобода».

Вільні медіа майже автоматично вступають у конфлікт із владою, яка любить себе понад усе на світі. Будь-який негатив тепер сприймається як зрада. І боротьба починається не з негативом, а з тими, хто наважується вимовляти неприємні для влади слова.

У Росії це повернулося з Путіним: «Ситуація змінилася в нульові роки — після початку президентства Володимира Путіна, створення федеральних округів і послідовної “вертикалізації влади”. Губернатори (спочатку за допомогою економічних важелів, а потім і законодавчих) усе більше і більше ставали залежними від президента і федеральної влади — особливо після осені 2004 року, коли були скасовані губернаторські вибори. І не дивно, що ця тенденція поширилася нижче: місцеве самоврядування робили все більш і більш залежним від регіональної влади», — ідеться у статті у згадуваному журналі «Горбі».

Ми звикли в Союзі до того, що не вся правда може бути показана в медіа. Рука держави відбирала одну правду і не пускала іншу. Це присутнє завжди й усюди, але тоді було найбільш сильно виражено.

Парадокс існування СРСР полягав і в тому, що економіка вимагає інновацій, як, до речі, і військова справа, оскільки атомну бомбу не створити тільки за наказом. СРСР гальмувався, атомну бомбу теж зібрали за американськими кресленнями, вкраденими шпигунами, яких називають розвідниками. Потім ще німецькі вчені стали полоненими, допомагаючи німецьким досвідом.

СРСР руйнувався сам. Його б ніхто не зруйнував, якби саме життя не визнало його неадекватною структурою. З цієї причини ніякі люди в погонах не змогли б його зберегти. В іншому випадку його чекало б перетворення на варіант Північної Кореї, шляхом якої він поступово рухався. І сьогоднішні люди в погонах теж не зможуть зупинити рух до демократії. Вони можуть тільки побудувати другу Північну Корею...

Трохи перебільшений ефект відкритої правди все ж призвів і до перебудови. Коли людей перестають карати за елементарні відхилення, виникають нові типи інформаційних потоків. А вони, своєю чергою, призводять до трансформації системи.

Ось радянський приклад: «Правда історії дуже проста: відкритий 25 травня 1989 року I З’їзд народних депутатів спричинив переворот у системі, поглядах і емоціях. Система відгукувалася на “живу творчість мас”, як любив повторювати Горбачов. Погляди змінювалися; радянська людина, звикла до інфантильності (“що вони з нами роблять…”), звикала до того, що керує політичним процесом — і несе відповідальність за всі наслідки. А емоції — найважливіша умова успіху; немає переживання політики як особистої справи — немає змін світоустрою, тільки косметичний ремонт», — ідеться в іншій статті у тому ж журналі.

Інформацію, напевно, можна вважати хребтом демократичних держав. І вони повинні бути настільки сильними, щоб витримувати критику, правильну і навіть неправильну. Але якщо вони зможуть її витримати, вони безсумнівно стануть ще сильнішими.