Україна, Казахстан і Центральна Азія: як зустріч Зеленського й Токаєва вписується у велику гру Пекіна?

Зустріч Володимира Зеленського з Касим-Жомартом Токаєвим 23 вересня 2025 року в Нью-Йорку стала не просто продовженням серпневої телефонної розмови. Це сигнал про те, що Київ планомірно розвертає зовнішню політику в бік Центральної Азії – регіону, який перестав бути периферією та перетворився на один із ключових вузлів глобальної економіки й безпеки. На відміну від попередніх спроб спиратися на Туреччину як посередника у спілкуванні з Пекіном, ставка на Астану виглядає прагматичнішою: Токаєв має потужний дипломатичний бекграунд, володіє китайською мовою і поступово вибудував із КНР відносини довіри, необхідні для делікатної політичної комунікації.

Цей вибір підсилює структура регіону. Казахстан – безумовний лідер Центральної Азії: понад 60% сукупного ВВП регіону, близько 70% усіх прямих іноземних інвестицій і майже 80% експорту припадає саме на нього. Номінальний ВВП країни у 2025 році оцінюється приблизно у 300,5 млрд дол. США, очікуване зростання – близько +4,9%. Економіка диверсифікується: поряд із нафтогазом розвиваються металургія, машинобудування, транспорт, цифрові сервіси. Водночас саме Казахстан є ключовою ланкою Транскаспійського міжнародного транспортного маршруту (Середній коридор), який зв’язує Китай і Європу через Каспій та Південний Кавказ, оминаючи росію. Для України це критично: після 2014 року залежність від російської логістики коштувала нам значної частини центральноазійських ринків.

Регіональна динаміка підтверджує стратегічний сенс цього повороту. За оцінками, економіки Центральної Азії зростали на близько +5% у 2024-му і можуть прискоритися до +5,9% у 2025-му. Поряд із Казахстаном швидко модернізується Узбекистан (ВВП 2025 року близько 132,5 млрд дол., темпи +5,9%), тоді як менші економіки – Киргизстан (близько 19,9 млрд) і Таджикистан (приблизно 14,8 млрд) – демонструють одні з найвищих темпів приросту у регіоні (+6,8% і +6,7% відповідно). Туркменістан, маючи ВВП близько 89,1 млрд дол. і більш помірне зростання (~+2,3%), зберігає статус важливого експортера газу. У центрі цієї мозаїки – логістика: вантажопотоки Середнього коридору виросли з ~0,8 млн тонн у 2021 році до ~4,5 млн тонн у 2024-му, а розрахункова пропускна спроможність нині оцінюється близько 6 млн тонн на рік. Цілі амбітні: 10 млн тонн до 2027 року й 15 млн – до 2030-го; потенціал – до 25 млн тонн за умови цифровізації, вилучення адміністративних бар’єрів і вирівнювання тарифів.

Китай бачить Центральну Азію як простір, де сходяться три пріоритети: торговельно-логістичне "шиття" Євразії в межах "Один пояс, один шлях", безпека власного Сіньцзяну та контроль над критичними ресурсами.

Пекін інституціалізував формат "Китай–Центральна Азія" (С+С5), відкрив секретаріат у Сіані та наростив товарообіг із п’ятіркою до ~90 млрд дол. у 2023-му (плюс понад 27% за рік). Безпековий компонент теж не випадковий: постачання озброєнь, навчання, інфраструктурні проєкти – це спосіб утримувати стабільність коридорів, які зшивають китайські промислові зони з європейськими ринками. На цьому тлі зростає роль Казахстану як "надійного провайдера доступу" – і як до логістики, і до ресурсів.

Ресурсний вимір – окрема історія. Китай утримує 75–90% глобального ринку рідкоземельних елементів, але саме Казахстан може частково розбалансувати цю монополію. За оцінками, у країні потенційно понад 5 000 неосвоєних родовищ РЗЕ й рідкісних металів із сукупною можливою вартістю близько 2 трлн доларів; оголошене у 2025-му родовище "Zhana Kazakhstan" лише підсилило ці очікування. Держава планує розширити площу геологічних досліджень із ~1,6 до ~2,2 млн км² до 2026 року, а цільова частка сектора РЗЕ – до 7% ВВП у перспективі. Вузьке місце – глибока переробка; без неї країна втрачає додану вартість, тому курс на створення національного гравця з переробки виглядає логічним, хоч і потребує 3–5 млрд дол. та 10–15 років циклу.

Європейський фактор доповнює китайський: ЄС – найбільший інвестор у регіоні протягом останнього десятиліття (понад 40% ПІІ, сукупно понад 100 млрд євро). У 2024 році товарообіг ЄС із Казахстаном наближався до 50 млрд дол., а на регіон запущено фінансовий "локомотив" у межах Global Gateway – 12 млрд євро, з них ~3 млрд – на транспорт і логістику та ~2,5 млрд – на критичні мінерали. Водночас саме Казахстан у 2024-му акумулював ~63% усіх ПІІ Центральної Азії; приплив капіталу зріс на ~88% – до ~15,7 млрд дол., зокрема завдяки великим угодам у газопереробці та магістральній інфраструктурі. Цей баланс сил означає: Астана – головний "конвертер" зовнішнього попиту на інвестиції в реальні проєкти регіону.

Для України у такій конфігурації відкривається кілька практичних треків.

• По-перше, середній коридор дає змогу розвести ризики Чорного моря та зменшити вразливість до російських блокад.
• По-друге, спільні виробництва: наша інженерна база і доступ до ринку ЄС, з одного боку, та ресурси й енергоємність Казахстану – з іншого – створюють умови для випуску продукції з високою доданою вартістю (металургія, хімія, машинобудування, агропереробка) із "коротким" виходом на ЄС.
• По-третє, критичні мінерали: титановий ланцюжок, уран, рідкоземельні – галузі, де спільні кластери з глибокої переробки можуть дати Україні статус не лише транзитної, а й технологічної ланки глобальних ланцюгів.
• По-четверте, енергетика й "зелений" перехід: інтереси ЄС у декарбонізації збігаються з потенціалом Центральної Азії як постачальника енергоносіїв і критичних матеріалів.

Плюс у нас є на що спиратися. Станом на 1 серпня 2024 року в Казахстані діяло близько 1,5 тис. компаній за участю українського капіталу, із них ~290 – спільні підприємства; за цим показником Україна посідала 7-ме місце серед іноземних інвесторів. Цей пласт кооперації варто "розморозити": усунення штучних бар’єрів, що виникли внаслідок конфронтації з рф і логістичної залежності від її маршрутів, здатне швидко повернути український бізнес у регіональні ніші.

На цьому тлі логіка нью-йоркської розмови зрозуміла. Ідеться не лише про політику – про практику: синхронізація правил і тарифів на Середньому коридорі, спільні хаби й термінали, страхові механізми для довгих перевезень, "вшивання" казахстанських товарів у європейські ланцюги через українську виробничо-логістичну інфраструктуру. Так само природною виглядає тема критичних мінералів: Україні потрібні довгі інвестиційні цикли та технології переробки; Казахстану – канали доданої вартості й доступ до європейського ринку. У парі це складається у робочу модель.

Нарешті – посередництво. Напередодні можливої зустрічі Дональда Трампа й Сі Цзіньпіна роль "перекладача" між Києвом і Пекіном стає особливо чутливою. На відміну від Туреччини, що не змогла забезпечити для України відчутного зсуву у позиції Китаю, Казахстан має для цього більше реальних важелів: від глибини двосторонніх відносин до особистого авторитету Токаєва в китайських елітах. Саме тому ставка на Астану виглядає не ситуативною, а стратегічною.

Підсумок простий: Центральна Азія – це не "далеке сусідство", а простір, у якому вирішується архітектура нових ланцюгів вартості, логістики та ресурсної безпеки. Зустріч Зеленського й Токаєва вписує Україну в цю архітектуру – як партнера, а не пасажира. Якщо Київ і Астана послідовно пройдуть шлях від політичних сигналів до інституційних домовленостей, ми отримаємо робочу альтернативу російським маршрутам, місце в "клубі" критичних мінералів і додатковий канал впливу на дискусії з Китаєм. Це саме той випадок, коли географія, економіка й дипломатія складаються в один пазл.