Без людей: міста-привиди на краю світу, які побили рекорди

Хоча багато хто схильний думати про міста-привиди як про напівзруйновані дерев'яні будівлі, що обрамляють примарну головну вулицю, покинуту поселенцями 1800-х років – наприклад, після закриття золотої копальні чи спустошення громади чумою – насправді міста-привиди можна знайти на кожному континенті, і визначення цього терміну охоплює багато типів втрачених цивілізацій.

Це міста, які покинули майже або всі їхні мешканці, зазвичай через економічні чи ресурсні проблеми, стихійні лиха, екстремальні кліматичні умови, війни та інші збройні конфлікти, забруднення довкілля та ядерні катастрофи.

Їхні будівлі могли залишитися недоторканими, з моторошними нагадуваннями про поспішно покинуте життя, як-от забуті дитячі іграшки чи їжа в коморах, тоді як у деяких залишилися лише окремі сліди цивілізації.

Ці покинуті міста наповнені відчуттям таємничості та ностальгії, їх іноді відвідують туристи або використовують як знімальний майданчик для фільмів, оскільки вони зберігають структури та життя історичних міст. Як наслідок, деякі міста-привиди добре відомі в суспільній пам'яті, такі як Чорнобиль і Прип'ять в Україні або Помпеї в Італії. Якщо люди мають змогу відвідати ці місця, вони часто зберігаються у стані "зупиненого розпаду", або так, як вони виглядали, коли були покинуті.

У світі існує багато історій про привидів зі складною і трагічною історією, три з яких були занесені до Книги рекордів Гіннеса за свої розповіді.

Найбільше місто-привид золотодобувної промисловості – Боді, Каліфорнія

Боді, штат Каліфорнія, США – справжнє місто-привид Дикого Заходу, засноване 1859 року після того, як неподалік було знайдено прибуткову жилу корисних копалин. Воно починалося як невеликий шахтарський табір, поки група старателів не знайшла золото, назвавши місто на честь одного зі своїх друзів, Вейкмана Боді, який загинув у листопаді під час хуртовини під час поїздки за припасами.

Після того, як 1877 року компанія Standard Company знайшла багате родовище золота в цьому регіоні, табір перетворився на "місто-бум": тисячі шахтарів, робітників млинів і шукачів пригод з'їжджалися сюди в пошуках хорошого заробітку або легкої наживи.

На піку свого розвитку Боді налічував близько 7000-8000 мешканців і понад 2000 будинків. Тут були всі зручності та "будинки з поганою репутацією", необхідні для сумнозвісного містечка Дикого Заходу того часу: близько 65 салунів, квартал червоних ліхтарів, банк Wells Fargo, профспілка, декілька газет та міська в'язниця. У місті навіть був китайський квартал і даоський храм, оскільки там жили і працювали декілька сотень китайців і робітників.

Місто почало занепадати після того, як 1881 року мінеральні багатства регіону вичерпалися, і шахтарі почали переїжджати до більш прибуткових місць поблизу, оскільки спекуляції з гірничою сировиною випереджали обсяги видобутку на шахтах. Хоча в копальнях ще залишалися гроші, що спричиняло мініатюрні "буми", більшість мешканців знали, що ресурси обмежені, і вони або виїжджали, або залишалися в містечку (тепер уже більш дружньому до родини).

До 1910 року населення міста скоротилося до 698 осіб, оскільки всі промислові підприємства, що залишилися, почали виїжджати, а в наступному десятилітті ця цифра зменшилася до 128. Під час Другої світової війни Боді було фактично покинуте, оскільки федеральні закони припинили видобуток корисних копалин, а 1962 року воно було оголошене історичним парком штату Каліфорнія.

Проте занепад Боді як живого шахтарського містечка йшов пліч-о-пліч зі зростанням його слави як автентичного "міста-примари" Дикого Заходу. Вперше це словосполучення було описано 1915 року, що є одним із найперших відомих випадків використання цього терміну в друкованих виданнях, і воно стало обов'язковим місцем для відвідування на початку і в середині 20-го століття, коли в американській культурі домінувало романтизоване зображення "дикого заходу", зокрема легенди і казки, що виникли в самому Боді.

Зараз Боді – популярне туристичне місце, в якому збереглося близько 200 оригінальних будівель, що є офіційним містом-привидом золотої лихоманки штату Каліфорнія. Завдяки зусиллям Фонду Боді, відвідувачі все ще можуть побачити золоті млини, а також відвідати інтер'єри будинків у тому вигляді, в якому вони були покинуті – зокрема залишені їжу і посуд (хоча навряд чи ви знайдете якесь приховане золото).

Найбільше медичне місто-привид – Калаупапа, Гаваї

Найбільше медичне місто-привид розташоване на острові Молокаї на Гаваях, США, де проживають корінні гавайці, інфіковані хворобою Гансена (проказою), яких примусово заслали на цей віддалений півострів за законом, що діяв від 1865 до 1969 року.

Вперше з хворобою Гансена гавайців познайомили європейські моряки на початку 1800-х років, а до середини століття вона набула шокувального поширення. Попри свою історичну репутацію, хвороба Гансена не є особливо заразною, але корінне населення Гавайських островів мало слабкий природний імунітет. Врешті-решт, розроблення ліків полегшила її прогресування на початку 20-го століття, особливо після того, як 1969 року було створено антибіотик, а хворобу було перейменовано на честь лікаря, який відкрив штам, намагаючись позбутися стигми хвороби.

Тим не менш, значна частина корінного населення постраждала від існування цієї хвороби. Детальних цифр з того часу немає, але дані 1990 року – через десятиліття після запровадження обов'язкового карантину – свідчать, що близько 0,7% населення острова мали хворобу Гансена, а серед корінних гавайців цей показник збільшився до 2,5%. Це було набагато вище, ніж рівень захворюваності в інших країнах на той час, тому король Камехамеха V підписав і затвердив "Акт про запобігання поширенню прокази" 3 січня 1865 року, який запровадив політику обов'язкового карантину.

Усіх корінних гавайців, хворих на цю хворобу, незалежно від віку, відправляли до цього сегрегованого поселення, збудованого на віддаленому острові, куди можна було дістатися лише на човні, де їх реєстрували як "в'язнів" уряду США і лікували в жахливих умовах. Перші засланці прибули 6 січня 1866 року, і після прибуття їм було заборонено залишати острів довічно.

Звісно, корінні гавайці повстали проти таких нелюдських умов – особливо тому, що за дотриманням цієї політики відповідали агенти Департаменту охорони здоров'я, які майже всі були європейськими поселенцями, а хворі, яких вони переслідували, були майже всі корінними гавайцями. Декілька агентів Департаменту охорони здоров'я були вбиті під час спроб заарештувати людей з хворобою Гансена, а спроби однієї групи опиратися примусовій депортації 1893 року переросли у збройне повстання, яке закінчилося лише після того, як була викликана армія.

Прикладом цього є Війна з прокаженими на Кауаї – неймовірна історія про сім'ю з хворобою Гансена, яка успішно протистояла військовим, що намагалися вивезти їх на Молокаї.

Але не всім так пощастило, і хоча заслання було примусовим у 1866-1969 роках, на піку, за оцінками, на острові мешкало понад 800 чоловіків, жінок і дітей. З часом вони створили власну громаду: члени колонії приєдналися до Ради охорони здоров'я, щоб керувати поселенням, а також побудували лікарні, школи та церкви.

Після того, як лікування хвороби Гансена стало більш поширеним, Гаваї скасували закон про вигнання 1969 року, і багато мешканців виїхали – хоча їхні стосунки з островом залишаються складними. Багато хто приїхав, коли був дитиною або створив сім'ю, а деякі історики підрахували, що майже кожна жінка на острові колись була вагітною. Для декого це був дім.

І хоча зараз на Калаупапі залишилося лише шість первісних мешканців, тривають дебати про те, що робити з островом, коли помре останній пацієнт. Дехто хоче, щоб земля була відкрита для громадськості, оскільки це Національний парк, тоді як інші мають суперечливі думки щодо того, що туризм (навіть з меморіальною метою) може зробити для міста-примари. Багато сімей все ще мають зв'язки з цією землею і хочуть туди повернутися, що ускладнюється історичним зв'язком корінних гавайців з цією землею – адже це один з останніх незабудованих островів архіпелагу.

Найпівнічніше місто-привид – Піраміден, Шпіцберген, Норвегія

На протилежному боці світу розташоване найпівнічніше місто-привид – Піраміден, Норвегія, яке було містечком вугледобувної компанії "Арктикуголь" (Росія), де у 1960-х роках проживало 2500 мешканців. Останній житель виїхав 1998 року, і тепер Піраміден, розташований на 78,4 градусі північної широти на острові Шпіцберген, є старим радянським шахтарським містечком, застиглим у часі.

Після того, як шведські старателі знайшли вугільну жилу неподалік, вони заснували місто 1910 року і назвали його на честь гори у формі піраміди, що розташована неподалік. На той час правовий статус островів Шпіцберген був дещо невизначеним, а це означало, що на цю територію претендували старателі з різних країн – Швеції, Норвегії, Великої Британії та Російської імперії. 1927 року шведи продали шахту Піраміден радянській гірничодобувній компанії "Русский Грумант" (пізніше перейменованій на "Арктикуголь"), яка досі володіє містом і шахтою, що не працює.

Компанія значно збільшила розміри міста, додавши промислові центри, житлові комплекси, школу, гімназію та магазини. Місто було побудоване навколо центральної площі/плацу, над якою височіла статуя Володимира Леніна, і слугувало одночасно і робочим селищем, і своєрідним проєктом престижу для Радянського Союзу – зразковим містом, збудованим на території західної країни.

Після розпаду Радянського Союзу утримання шахти швидко почало коштувати більше, ніж вона приносила прибутків. Місто також пережило серйозну трагедію 29 серпня 1996 року, коли чартерний літак, що повертав сім'ї з поїздки до Росії, розбився на сусідньому схилі пагорба, що призвело до загибелі 141 людини – значної частини населення громади.

Коли у мешканців з'явилася можливість переїхати, більшість з них це зробила – і шахта була офіційно закрита 31 березня 1998 року. Останній постійний мешканець виїхав 10 жовтня того ж року. Але 2007 року знову відкрився невеликий готель для мандрівників, які бажають відвідати покинуте місто на краю світу.

Погода в Україні 24 вересня / © ТСН Магнітна буря Гороскоп від астрологині / © Credits Яке свято 24 вересня 2025 року / © ТСН