«Австрійка», Госпітальєри та Ковчег

Спізнююся. У кіно їду в таксі. На стійці кінотеатру кажу:

— Мені на фільм…

— Будь ласка, третя зала.

— Ви ж навіть не спитали, на який фільм?

— А туди всі сьогодні йдуть, у залі вільних місць немає.

Глядацька зала у Полтаві

Дівчина не збрехала: деякі глядачі кінотеатру «Візорія» у Полтаві сиділи навіть у проході. На великому екрані — стрічка Катерини Стрельченко «Ковчег милосердя». Фільм присвячений парамедикам «Госпітальєрів». У ньому показано щоденну роботу кількох медиків добровольчого батальйону, які рятують життя українських військових. І їхнє «цивільне» життя.

— Не люблю за глядача вирішувати, про що фільм. Кожен сам для себе вирішує, — відповідає Катерина Стрельченко на наше питання, що б вона сама хотіла залишити в історії про цю картину. — Хтось скаже, що це про милосердя, хтось скаже: «Тут немає милосердя, тут є тільки професіоналізм. Люди просто роблять свою роботу, тому що вони її знають і добре виконують». Хтось скаже, що це про молодь, про мотивовану молодь.

Катерина Стрельченко, opentv.media

Насправді у молодих людях, героях стрічці, ви б нізащо не впізнали медиків. Можливо, контраст між, скажімо, юною дівчиною в рожевому з кавою в руках, яка іде містом — і її точними рухами й скупими словами під час евакуації поранених із Донеччини спеціальним бусом «Австрійка» (про назву йтиметься далі, а про сам бус можна почитати в репортажі Суспільного) — це навмисний задум режисерки.

— Був стереотип, що жінці на війні не місце. Мені говорили: що ти там робитимеш, маленька дівчинка. Батьки досі перед кожною ротацією намагаються відмовити. Але я відчуваю, що вони мною пишаються… Мені було 24, коли я поїхала на першу евакуацію… Незалежність легко нам дісталася. Це був аванс. І тепер маємо її захистити, залишити країну нашим дітям», — говорить у фільмі Арина Атаманюк, парамедикиня «Госпітальєрів». Торік навесні інтерв’ю в неї брав «Тиждень».

Кадр із фільму

Протягом 50 хвилин парамедики Гера, Тріша, Завірюха та Лоуренс діляться особистими історіями: розповідають, де навчаються й працюють, як сприймають війну та чому обрали шлях волонтерів-рятувальників поранених.

— Це звичайна молодь, яку ми бачимо кожного дня на вулицях. Мені хтось казав про це: “Господи, ми інколи навіть не знаємо, з ким ми поруч їдемо в трамваї, з ким ми здоровкаємося”... Я пишаюся ними! Вони інколи більш свідомі, ніж старше покоління. І цей фільм — приклад. Усі герої в ньому — рандомні. Ми приїхали в перший день — і вони просто потрапили в об’єктив нашої камери, — пояснила нам режисерка після презентації.

У 36-хвилинному фільмі є вірші іншої героїні — Олени Герасименко з псевдо Гера. Вони прекрасно компенсують відсутність закадрового авторського голосу та поєднують кілька епізодів-історій героїв стрічки й кадрів їхньої роботи під час ротацій і буденного життя поза ними.

Катерина Стрельченко після показу стрічки розповіла, що вірші Гери — це була основа задуму картини, навіть ще до сценарію і чіткого плану. Ось як режисерка написала про це сама:

Полтава — це друге місто в Україні, де авторка презентує свою роботу. Першим був Дніпро — у липні цього року. Тоді місцевий «11 канал» зробив сюжет про нього, а Суспільне — репортаж.

— Ніхто з «Госпітальєрів» ще не бачив цього фільму, в якому вони є героями, — сказала в розмові з глядачами Катерина Стрельченко. — Гера повертається з-за кордону, сподіваюся, завтра, 24 вересня, зможемо з нею обійнятися в Києві.

Багато відео у фільмі — з бази «Госпітальєрів» у Павлограді. Її знищили навесні. Тому кадри з неї — певною мірою історичні.

— У нас багато залишилося за кадром, бо ми знімали дві доби. Коли ми вперше приїхали, «Австрійка» була на ремонті. І вже третя доба пішла — а я не розуміла взагалі, чи знайдуть до неї ті деталі та чи піде вона в рейс. Але все-таки вони поїхали. Це був нічний виїзд. Я тоді вже була дуже втомлена. Знімати важко в такому автобусі, там мало місця навіть для самих госпітальєрів, а коли ще сторонні люди з камерою... Я бачила, що нас, ну, терплять. А під ранок я просто заснула на підлозі, бо не витримала. І госпітальєрка Ольга Гавура так тихенько до мене доторкнулася, під руку перевела і поклала там, де звільнилося місце після пораненого. Це було так зворушливо! Ці люди добрі по-справжньому до всіх, не тільки до поранених, — згадує Катерина Стрельченко.

У титрах вона вказана і як режисерка, і як журналістка. Автор сценарію — Олександр Альошечкін. А операторів — четверо. Це Дмитро Панков, Володимир Таразевич, Юрій Смірнов, Євген Шевченко.

— Я не дуже в захваті, коли міняються оператори, бо міняється рука. Але цей проєкт виявився з багатьма перешкодами, ми їх долали постійно. Дмитро Панков — це мій чоловік, який уже четвертий рік захищає Україну. Усі попередні фільми ми знімали разом. Цю стрічку він і знімав, і монтував. Він пішов у відпустку, якої півтора року в нього не було, і я його забрала з собою на знімання, — розповіла режисерка.

З Дмитром у нас на «Детекторі» тежвиходило інтерв’ю. Він продовжує служити й зараз.

— Усі можуть або бути у війську, або допомагати війську, — так говорить ще одна героїня фільму Варвара Гамягін, студентка і парамедикиня. — Ми всі хочемо щасливого майбутнього, але воно може таким і не бути. Тому варто планувати своє життя з розрахунку тривалої війни. Але я буду дуже рада, якщо вона закінчиться швидко.

— Я не вважаю, що війна триває три роки чи десять, — це слова іншого героя Василя Кусяка. — Вона триває три століття. І мета весь час одна — знищення мови, нації та всього українського. Це не війна Путіна. Бо в Бучі убивав не Путін, а ці ублюдки. Я хочу, щоб ненависть до них закарбувалася в українцях, бо як тільки все стихне — це почнеться знову.

Кадр з фільму

Щоб розголос про війну в Україні не стихав — на столику перед екраном стояла ваза, куди після перегляду глядачі могли покласти гроші. Як пояснила Катерина, це на переклад стрічки англійською мовою, щоб її можна було показати за кордоном. Вхід на сам захід був вільним.

Зібрані гроші

Фільм знятий за підтримки австрійського IWM — Institut für die Wissenschaften vom Menschen. Інститут гуманітарних досліджень — це неприбуткова організація, розташована у Відні, яка сприяє міжнародним обмінам та співпраці інтелектуалів різних країн і їхнім дослідженням. Цього року оголошений небажаною організацією в Росії, оскільки «под кураторством западных спецслужб, манипулируя фактами, они активно работают над созданием образа “России-агрессора”. В своих публикациях псевдоисследователи призывают обеспечить киевских неонацистов оружием, поддерживают преступные атаки на мирное население и выступают за усиление военного противостояния в зоне СВО».

 Власне «Австрійка»

Тут логічним буде розказати, чому ж евакуаційний автобус називається «Австрійка». Це на честь волонтерки Наталії Фраушер, яка виїхала в Австрію, але з початком повномасштабного вторгнення повернулася в Україну та пішла рятувати поранених, взявши собі псевдо Австрійка. Вона загинула під час одного з евакуаційних рейсів на попередньому бусі.

24 вересня, цієї середи, фільм покажуть у Києві, у Червоній залі Будинку кіно. Після показу — зустріч із творчою групою.