Уроборос тимчасового житла

Примітка редакції. Прочитавши матеріал про добровольчу поліцію в англійських містах, ви вже могли помітити, що Велика Британія все ж дуже відрізняється від країн Євросоюзу (там так не можна за законом). На черзі — квартирне питання. Точніше, квартирна відповідь.

Лондон часто називають перлиною в короні Британії. Та під сяйливою міською панорамою приховується менш приємна реальність: «тимчасове житло», яке насправді зовсім не тимчасове.

По всій столиці розкидано сім’ї, що потребують допомоги. Муніципалітети розміщують їх у готелях, хостелах і пансіонах — усе це за надзвичайно високою ціною. Те, що мало бути короткостроковим екстреним рішенням, перетворилося на спосіб життя для десятків тисяч людей. Інколи такі тимчасові дії затягуються на роки. Це дорого, непридатно та руйнівно — як для сімейного життя, так і для державних фінансів.

Торік муніципалітети по всій Англії витратили на тимчасове житло 2,29 млрд фунтів. Це майже на 30% більше, ніж за попередній рік. До речі, половина суми пішла на найменш придатні форми розміщення: оплачені щодобово пансіони та хостели. Саме ті місця, яких родини повинні зазвичай уникати.

У Лондоні та навколо нього проживає лише 16% населення країни. Втім, саме сюди припало майже 40% загальної суми — це майже 1 млрд фунтів. Орієнтовно виходить по 4 млн фунтів за добу проживання. Бюджетна «чорна діра» стає щорічною нормою.

За цими цифрами стоять люди. Нині 183 тисячі лондонців живуть у тимчасових помешканнях — це один із кожних п’ятдесяти жителів міста, повноцінні 2%. Серед них є майже 90 тисяч дітей. Тобто приблизно по одній на кожен клас у Лондоні.

За останніми даними, у Лондоні на 1000 домогосподарств припадало 19,9 домогосподарства в тимчасових оселях. Для порівняння, в інших регіонах — 2,8. Найвищий показник зафіксовано у боро Ньюгем: приголомшливі 57,7/1000.

Постає питання: чому ж не розміщувати родини у дешевших районах десь неподалік, але поза центральним Лондоном? Муніципалітетам ніхто суворо не забороняв селити сім’ї за межами своїх юрисдикцій. Однак розділ 208 Закону про житло 1996 року та Кодекс настанов щодо бездомності наполегливо рекомендують розміщувати якомога ближче до місця проживання «настільки, наскільки це розумно можливо».

Логіка зрозуміла. Дітям потрібні школи, сім’ям — робота і підтримка громади. Та на практиці це часто заганяє родини у пастку дорогого лондонського житла на роки.

Коли запроваджували обов’язок надавати тимчасові помешкання, йшлося про екстрений дах на кілька ночей, поки люди не знайдуть постійний дім. За десятки років система закостеніла. Такі оселі стали постійними для тих, хто просто не має інших варіантів.

Це не лише дорого, а й руйнує соціум. Діти ростуть у нестабільності, родини втрачають підтримку, саме поняття «дім» розмивається. Тут легко зосередитися лише на цифрах, але визнайте, що людський вимір разючий. Уявіть дитину, що їде до школи з готелю. Батьків, які намагаються працювати, живучи «на валізах». Це вже не поодинокі історії.

Зараз це реальність для десятків тисяч людей. Тимчасове житло, замислене як екстрена допомога, перетворилося на паралельну житлову систему. І ця система не виправдовує себе ані перед тими, кому служить, ані перед платниками податків.

Переселення, втім, не стало б панацеєю. Політика розміщення вельми делікатна. Муніципалітети досі бояться суспільного опору та судових позовів. Небажання розсіювати сім’ї лише посилює пастку високих витрат.

Альтернативна вартість усього цього колосальна. Кошти, які Лондон витрачає на тимчасове розміщення, могли б піти на будівництво постійного житла — як у столиці, так і по всій країні. Проте система не вимикається. Один і той самий цикл відтворюється раз за разом. Його живлять добрі наміри законодавства та інерція місцевої політики.

Чому саме Лондон став таким магнітом для витрат на тимчасове житло? Історія та сама, що й у решті країни, але «накручена до 11».

З боку пропозиції маємо десятиліття недобудови як приватного, так і соціального житла. Ця проблема виникла через надмірне регулювання, так з’явився хронічний дефіцит. Яскрава ілюстрація – те, як боро останніми роками викуповують тисячі колишніх муніципальних осель, проданих свого часу за програмою «Right to Buy».

З боку попиту тиск населення у Лондоні зріс — від імміграції до демографічних змін і зменшення розміру домогосподарств. Це підвищило попит на невелике житло. Результати помітні навіть на вулицях.

У Вестмінстері лише 43% людей без житла є громадянами Великої Британії. Ще 43% становлять вихідці із ЄС, решта прибула з інших регіонів. Вихідці із Центральної та Східної Європи — майже третина серед тих жителів Лондона, хто спить просто неба. Ця частка, ймовірно, більша, якщо врахувати осіб із «невідомим» громадянством.

Порівняно з рештою Англії, безпритульне населення Лондона є більш строкатим у плані походження. Це лише підкреслює, як міграційні чинники перетинаються з уже хронічною житловою проблемою міста. І як легко вони можуть її посилювати.

Попри це, політика урядовців, що змінювали один одного, зосереджувалася на підтримці покупців, а не на зведенні достатньої кількості житла, аби задовольнити потребу. Внаслідок цього зростали і оренда, і ціни. Результат воістину абсурдний.

Муніципалітети витрачають величезні кошти, аби підтримувати статус-кво, який не забезпечує ані стабільності для сімей, ані ефективності для платників податків. Гроші й надалі вливаються в систему, лише тимчасово підпираючи її існування.

Розірвати це коло — завдання, яке вимагатиме політичної відваги. У короткостроковій перспективі парламент має переглянути законодавство, яке обмежує можливість муніципалітетів розміщувати родини у дешевших сусідніх районах. На перспективу все важче: доведеться припинити безкінечне субсидування попиту ціною нарощення пропозиції.

Навіть помірні реформи дали б змогу розтягнути мізерні ресурси та запропонувати сім’ям більшу стабільність. Наша національна дискусія про житло буде неповною, якщо ігноруватиме лондонський феномен тимчасового житла — місто, де «тимчасове» стало постійним, а «криза» — рутиною.

І все це йде за високою ціною для платника податків та сімей, ув’язнених у нескінченному житловому лімбі.