«Законопроект 14057 — про свободу для владоможців і знищення інструментарію суспільства їх контролювати». Експерти - про зміни в Цивільному кодексі

21 вересня у Верховній Раді було зареєстровані два законопроєкти - №14056 та №14057, які пропонують масштабні зміни в Цивільному кодексі України. Депутати в пояснювальних записках до законпроєктів  обґрунтовували  необхідність таких змін необхідністю модернізації застарілого в частині приватного права кодексу, зокрема, немайнових прав, а також гармонізацією українського законодавства з європейським, та закріпленням сучасних підходів  до захисту  прав людини.

Одразу ж після появи законопроєктів на сайті Верховної ради медійники критично відреагували на деякі з  пропозицій одного з законопроєктів - №14057. Наприклад, редакція Bihus.Info заявила, що законопроєкт посилює юридичну відповідальність за критичні публікації та може поставити під ризик саме існування журналістських розслідувань.

В Інституті масової інформації також вважають, що законопроєкт несе ризик цензури й містить надмірно жорсткі вимоги до медіа. Юрист ІМІ Володимир Зеленчук зауважив, що запропоновані зміни посилюватимуть позиції тих, хто зловживає процедурами спростування недостовірної інформації та захисту честі й гідності як формами захисту від обґрунтованих звинувачень журналістів.

В першу чергу йдеться про визначення «недодостовірної інформації»  , яку депутати пропонують трактувати як  таку, яка ще не доведена в суді. Це автоматично ставить під загрозу всі розслідування журналістів, які  зазвичай публікують свої  матеріали задовго до судів (якщо суди взагалі відбуваються).

Після низки публікацій та заяв голова Комітету з питань свободи слова, народний депутат Ярослав Юрчишин відкликав свій підпис під законопроєктом №14057 і повідомив, що організує обговорення між розробниками проєкту та медіаюристами. Потребу в обговоренні настільки серйозних та складних змін  висловили і юристи, і медійники, і представники медійних організацій.

На хвилю критичних зауважень щодо законопроєкту №14057 також відреагувавспікер парламенту Руслан Стефанчук (його прізвище є серед інших 180 авторів документу), який запевнив, що  законопроєкт взагалі не стосується роботи медіа, яке регулюється іншими, вже діючими законами. На його думку, зміни, які хвилюють медійників (зокрема, право на забуття, тобто право вимагати видалення інформації фігурантом публікації за певних обставин)  є частиною зусиль з гармонізації українського та європейського законодавства.  У відповідь на заяви та пояснення Стефанчука журналісти, зокрема, Олексій Шалайський, знову розкритикували законопроект разом з поясненнями спікера.

«Детектор медіа»  спитав юристів, журналістів розслідувачів та медіаекспертів, як вплине законопроєкт №14057 на работу медіа, зокрема розслідувачів, чи відповідає він вимогам європейського законодавства та які небезпеки несе він для медіа. 

Валентина Теличенко, правозахісниця, юристка:

— Один талановитий правник написав з приводу цього законопроекту, що «Краще б діючий склад парламенту просто не торкався законодавства в принципі». Цілком підтримую його. Колегу, а не парламент.

Законопроект надзвичайно амбітний, але вад дуже багато по всьому тексту, виклад не логічний та сумбурний. Водночас складається враження, що автори намагалися захистити владоможців від суспільства, зробивши незаконним будь-яке висвітлення їхнього життя та поширення будь-якої негативної інформації, доки не постановлено вироку. Скажімо, законопроект містить статтю про «право на особисті нотатки». Поширення інформації про переписку під час парламентського засідання сумнознаного депутата «анал-табу» вже було б порушенням права на особисті нотатки. А написати після ухвалення цього законопроекту, що це саме  депутат Я. замовляв повію з парламентського крісла, буде також порушенням особистих прав депутата Я., за що він зможе обібрати до нитки того, хто ще пам’ятає про його діяльність у минулому. Я вже не кажу, що писати в медіа про підозру у вчиненні злочину (корупцію, зокрема) теж буде порушенням особистих прав корупціонера. Більше того, законопроект таким чином визначає поширення інформації, що навіть бабусі на лавці не матимуть права обговорювати суспільні проблеми, бо «баба бабі сказала» вже є порушенням. Тож, якщо хтось виявиться незручним для владоможців, то завжди можна буде знайти передумови й приводи, щоб притягнути його до відповідальності.

Нерозуміння свободи слова і демократичних засад в суспільстві депутатами від «Слуг народу» завжди було дуже помітним, особливо, коли депутатові не сподобалася оцінка його діяльності і він звертається до суду про спростування інформації, хоч вона є цілком очевидно оціночним судженням. Але вражає, коли голова парламенту, правник, перекручує тлумачення презумпції невинуватості, прозорості в діяльності публічних осіб і захищає цей законопроект. Коли намагається переконати, що законопроект «не про медіа», а про свободу. Так, він про свободу для владоможців і про знищення інструментарію суспільства контролювати владоможців. Цілком підтримую правників та журналістів-розслідувачів, які кажуть про загрозу журналістським розслідуванням, вільній журналістиці та й демократії в цілому від цього законопроекту. Цікаво, чи бачили в Європі цей законопроект? Про це не бачу жодної інформації. А ми ж ніби все ще рухаємося до європейських цінностей, принаймні про це є в Конституції.

Я дуже сподіваюся, що більшість у парламенті все ж зрозуміє, що законопроект надзвичайно сирий, настільки сирий, що його не можна підтримати навіть у першому читанні.

Оксана Романюк, директорка Інституту масової інформації:

Законопроєкт №14057 створює для медіа, особливо для розслідувальних, відчутно жорсткіший правовий режим і значні ризики. Починаючи з того, що він зберігає й розширює старі інструменти «попередньої заборони«, які, приміром, активно застосовувались в часи Кучми, а згодом Януковича щодо друкованої преси. Також пропонується блокування доступу до матеріалів онлайн, на основі доволі розмитих підстав — хоча насправді блокування має бути останнім засобом реагування, лише коли всі інші засоби вичерпані, і за низки специфічних умов. Законопроект вводить також технічно обтяжливі вимоги до спростувань, і такі самі обтяжливи вимоги до «права на відповідь«. Фактично це право фігурантів тиснути на редакції для зміни, зняття публікацій, розмивання реальної інформації. Турбує також, що він значно посилює можливості юридичних осіб захищати «особові права», по суті створює купу ризиків для зростання SLAPP-позовів. Ще один нюанс - він відкриває поле для постфактум вимог щодо архівних матеріалів (правда, там норми суперечать самі собі, тому складно сказати, як їх пропонується реалізувати). У підсумку, у кращому випадку - все це означатиме значно вищі витрати на юрпідтримку для редакцій, охолоджувальний ефект щодо висвітлення журналістами чутливих тем і більший простір для зловживань з боку посадових осіб і корпорацій, у гіршому - медіа просто не зможуть виконувати свою роль. Якщо автори законопроєкту хочуть принести користь для захисту прав осіб, то це можливо лише за умови дуже чітких запобіжників, пропорційності й вузької таргетованості. В нинішній редакції законопроєкту вони просто відсутні.

Цей законопроєкт також не відповідає повною мірою вимогам і стандартам ЄС/ЄКПЛ. Найбільші розбіжності — по-перше, це попередні заборони (prior restraint) щодо поширення інформації, можливість «вилучення/знищення тиражу» суперечать підходам ЄСПЛ. Такі заходи допустимі лише як виняток, за дуже суворого тесту необхідності й пропорційності. По-друге, блокування доступу до сторінок виписане занадто широко.  Наприклад, у праві ЄС (DSA та практика CJEU) дозволені лише конкретні, вузько таргетовані судові приписи щодо визначених елементів незаконного контенту, із процесуальними гарантіями тощо. І по-третє, справді надмірно обтяжливі вимоги до спростувань і права на відповідь, без гнучких альтернатив, і навіть без винятків для суспільно важливої інформації. Щоб наблизити законопроєкт до європейських стандартів, дуже базово, слід взагалі прибрати або дуже серйозно звузити попереднє блокування (prior restraint). Треба виписати дуже вузькі і конкретні норми щодо блокування, це мають бути виключні випадки, а не дуже широка і нечітка категорія. Має бути зафіксовано пріоритет більш демократичних способів реагування (оновлення, примітка, спростування). Мають бути додані винятки, має бути захист суспільного інтересу, а також анти-SLAPP запобіжники. Це тільки так, базові зауваження, колеги юристи над цим працюють і випишуть більш детально. 

Людмила Панкратова, медіаюристка, виконавча директорка ГО «Інститут розвитку регіональної преси»:

— По-перше, зауважу, що цей коментар буде «першим підходом», оскільки законопроєкт стосується цілої другої книги Цивільного Кодексу України «Особисті права«. Це дає набагато ширший контекст та обсяг особистих прав особи (фізичної та юридичної), які явно виходять за межі прав журналістів та права на свободу висловлювання.

Очевидно, що права фізичних та юридичних осіб мають набагато більше втілення на сьогодні, аніж на час створення Цивільного Кодексу - початок 2000 років. ЦК було прийнята ВР України в січні 2003 року, чинності він набрав з початку 2004 року. Однак, його розробка та обговорення проводились, наскільки я пам'ятаю, починаючи з 2001 року. Тоді проводилось дуже багато обговорень, оскільки кодекс був новаторським і вводив багато нових норм на заміну ще радянському Цивільному кодексу УРСР 1961 року.

Також не викликає сумніву, що за час з 2003 року (прийняття кодексу) до 2025 року відбулося багато технологічних змін. (Не знаю, чи можу сказати, що відбулася технологічна революція). Змінилися навіть способи збору інформації. Наприклад, знімання особи на «фото-, кіно-, теле- та відеоплівку», як зазначено в чинному ЦК, є застарілим, оскільки тепер знімання на кіно- та телеплівку проводиться або дуже рідко, або взагалі не проводиться.

На момент підготовки ЦК в двохтисячних роках не було ШІ, соціальних мереж та месенджурів,  інших технологій.

Особисті немайнові права фізичної особи значно розширено у запропонованій новій редакції. Закріплюються, зокрема: репродуктивні права; право на здоров'я та реабілітацію; право на особисту безпеку; на шанобливе ставлення до тіла померлої особи; на психічну недоторканість; на участь у медичних дослідах та експериментах; право на підпис; біометричні та генетичні права; деталізується можливість використання зображення та голосу; право на забуття тощо. Це не повний перелік прав, які закріплюються цією редакцією.

Можу констатувати, що законодавець хоче закріпити у правових нормах ті правовідносини, які вже виникають і суди повинні вирішувати спори щодо цих прав. Наприклад, нещодавно, було вирішено питання про долю ембріонів, які суд визнав «майном» і зобов'язав  дружину загиблого воїна віддати батькам її померлого чоловіка половину ембріонів, завдяки яким подружжя за життя партнера намагалося стати батьками. Матеріал про це рішення опубліковано на сайті видання «Слідство.Інфо»  за лінком.

Однак, я вважаю, що зміна такого великого масиву законодавства, яке регулює величезний масив особистих немайнових прав, потребує ширшого обговорення у суспільстві, з залученням фахівців у різних галузях права.

Поспішне ухвалення законодавства завжди викликає підозри і занепокоєння, і часто це справедливо.

Якщо ж повернутися до предмету мого професійного інтересу - права на свободу вираження поглядів, прав журналістів та прав осіб, які публікують власні висловлювання, хочу зробити кілька зауважень.

Законодавець оперує терміном «презумпція»,  «презумпція невинуватості» (ст. 277)  ( ст. , презумпція добропорядності ( ст. 315-6 «Право юридичної особи на репутацію«). Однак, відсутнє розуміння самого терміну «презумпція». Відсутнє визначення терміну «принципів» — «визначеності», «об'єктивності» та «конфіденційності відомостей», «доброзвичайності».  Це робить законодавство «не чітким« та «позбавленим принципу правової визначеності», що може складати порушення ЄСПЛ при наявності порушення права.

Наприклад, пропонується така норма:

Ст. 297 частина  6. «Критика фізичної особи не повинна порушувати презумпцію невинуватості, принцип об’єктивності та має узгоджуватись із доброзвичайністю (boni mores)». В одній нормі відразу три принципи, які можуть тлумачитися достатньо вільно судами. Але журналісти вже відпочатку будуть з острахом ставитись до критики і згадування особи в повідомленні про вчинення правопорушення, бо тут можна порушити ці три принципи, і хто знає, як справу вирішить суд. А моральну шкоду можна заплатити і за те, що позивачеві не сподобалось оціночне судження, за яке новий закон передбачає відповідальність в статті 277 законопроекту (чого немає в діючий нормі ЦК, ст 23, - ДМ).

Чи буде при цьому судом застосований тест щодо вирішення питання про наявність порушення, який застосовує ЄПСЛ: 1) обмеження встановлено законом; 2) має легітимну мету; 3) є необхідним у демократичному суспільстві? Не впевнена. Буде залежати від аргументів захисту журналістів. І від того, чи знає суддя практику застосування ЄКПЛ.

Чи зашкодить нове законодавство журналістам, зокрема, розслідувачам?

Наголошую на тому, що законопроєкт є комплексним, складно сказати, що якісь окремі норми є дуже шкідливими і якщо ми ці норми вилучимо, ситуація виправиться.

Звертаю особливу увагу на вже згадану статтю 277 «Спростування недостовірної інформації». Дуже багато норм до цієї статті було внесено з Постанови Пленуму Верховного Суду № 1 від 27.02.2009 р. (нижче є посилання на неї). Для медіа-юристів тут немає абсолютних новел, ці питання увесь час вирішуються в судах і для цього є напрацьована практика.

Основною загрозою для вільної роботи журналістів є запропонована частина 2 цієї статті:

«Недостовірною вважається інформація, яка порушує презумпцію невинуватості, доки вину особи не доведено у визначеному законом порядку і не встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Оціночні судження не підлягають спростуванню та/або доведенню їх достовірності. Якщо оціночні судження висловлено у формі, що принижує гідність, честь, репутацію, на особу, яка їх поширила, може бути покладено обов’язок щодо компенсації моральної шкоди».

Щодо порушення «презумпції невинуватості«. Я вважаю, що це два окремі склади правопорушення — порушення презумпції невинуватості і «поширення недостовірної інформації». Якщо склад правопорушення «поширення недостовірної інформації» відомий і прописаний, зокрема, у Постанові Пленуму Верховного Суду України№ 1 від 27.02.2009 р., то щодо «порушення презумпції невинуватості» — ні.

Окрім того, не завжди інформація, що на даний момент порушує презумпцію невинуватості, буде недостовірною. Вона може бути цілком достовірна, але така, що порушує презумпцію невинуватості. Відповідно, закон вже не відповідає принципу правової визначеності. Однак є стримуючим фактором для журналістів, зокрема, розслідувачів. Вони можуть побоюватись писати про правопорушення з остраху порушити цю норму і це буде впливати на їхню роботу. Але найгірше - це не побоювання, а можливість для потенційних позивачів подавати позови за цієї нормою. Оскільки це додаткова можливість для них створити тиск на журналістів, змусити їх витрачати зайві ресурси на судовий процес і доводити те, що є очевидним. Саме у цьому полягає її небезпека.

Стосовно речення «Якщо оціночні судження висловлено у формі, що принижує гідність, честь, репутацію, на особу, яка їх поширила, може бути покладено обов’язок щодо компенсації моральної шкоди». Це речення є частиною роз'яснень з Постанови Пленуму Верховного Суду, про який я згадала. Однак, тут також пропущено саме правопорушення - у чому воно полягає - лише в тому, що застосована «форма«, яка принижує честь та гідність? Але свобода вибору форми висловлювання передбачена статтею 10 Європейської конвенції. ЄСПЛ неодноразово наголошував, що «захищена не тільки зміст, але і форма висловлювань». І ця форма може бути «жорсткою», «різкою», навіть «шокуючою», можуть застосовуватись «провокації». Все залежить від багатьох факторів: наявності суспільного інтересу, статусу та поведінки промовця або особи, яка вважає, що оціночні судження порушують її права, мети публікації і так далі. Не помічаю, що в законі все це передбачено, або є простір для такого тлумачення.

Право на відповідь та спростування. Більш детальне правове регулювання «спростування недостовірної інформації» встановлено ст. 43 Закону України «Про медіа». Необхідно узгодити запропоновану норму з цим законом.

Щодо ст. 278 «Право вимагати заборони поширення інформації, якою порушуються особисті права«, ця норма існує від моменту прийняття ЦК. Вона доповнена, але не нова. Тому не слід впадати в паніку від її наявності, на практиці була застосована, але досить рідко. Чи є небезпечною? Так, може бути застосована вибірково, на шкоду медіа або журналістам.

Загалом, вважаю, що запропонований законопроєкт потребує більш глибокого вивчення та обговорення.

Анна Бабінець, керівниця агенції розслідувань «Слідство.Інфо»:

— У разі прийняття законопроєкту він дуже погано може вплинути на роботу медіа, тому що більшість речей, які ми робимо у своїх розслідуваннях, базуються і на наших джерелах, і на документах, які ми змогли добути. І це часто далеко до вироку суду. Але законопроєкт пропонує, що тільки після вироку суду можна писати чи розповідати про цю людину, що вона причетна до якогось злочину. Ми у своїх розслідуваннях зазвичай використовуємо термін «підозрюваний», ми нікого не обвинувачуємо, але часто до журналістів потрапляють вагомі докази вини людини. Ми говоримо зараз в основному про корупціонерів чи ймовірних корупціонерів, і це є нашою роботою — показувати докази, доводити, що певна людина, певний чиновник причетний до якихось злочинів. Ми часто  готуємо  матеріали про високопосадовців, тож це має суспільний інтерес. Ми всі матеріали узгоджуємо з юристами.

Можу навести приклад. Ми робили не так давно історію про екскерівника Броварського ТЦК, по якому ні справи ніякої не було, нічого. Але ми виявили, що він мешкає в будинку, який може коштувати кілька сотень тисяч доларів. Після  нашої публікації почалися внутрішні службові перевірки. Але, якби ми керувалися новим законом, ми б взагалі, напевно, нічого не змогли написати про нього. 

Тобто у разі прийняття цей закон дуже серйозно обмежує нас і в діях, і в темах. І я все-таки думаю, що цей законопроєкт спрямований саме проти журналістів, журналістів-розслідувачів, які викривають факти, які самі чиновники хотіли б, щоб були замочені. 

Також я думаю, що законопроєкт не відповідає нормам європейського законодавства. Там є чіткий пункт про те, що журналісти мають дотримуватися принципу презумпції невинуватості. І ми дотримуємося, і нікого ніколи не обвинувачуємо, поки це не зробив суд, скажімо так. Але ж ми публікуємо те, що знайшли, бо це і є наша робота. На мою думку, тут трошки викривлено сприймаються законотворцями оці речі про дотримання європейського законодавства. І мені здається, що в європейському вимірі такий закон, який, взагалі, по суті блокує роботу журналістів-розслідувачів, не був би підтриманий суспільством. 

Думаю, що цей законопроект несе загалом небезпеку навіть для новинних медіа, для медіа загальних, які пишуть аналітичні матеріали, не тільки розслідування. Тому що навіть новини із зали суду, коли триває якийсь процес, теж треба буде сто разів прочитати з юристом, не згадувати, напевно, прізвище цієї людини. Я не сильно уявляю, як це може працювати в реальному світі, тому що мені здається, що навіть з часів Януковича не було прям таких обмежень. Це загрожує, в принципі, всьому журналістському середовищу, бо виглядає так, що краще не висвітлювати навіть судові процеси, поки суд не виніс вирок.

Не в усіх редакціях є юристи, які можуть вичитувати кожну новину і казати: тут ми пишемо прізвище, тут ми пишемо «підозрюваний А» чи якось так. Але суспільство має знати, що, наприклад, триває процес над якимось посадовцем, навіть якщо він буде виправданий. Мені здається, що зміни в ЦК можуть мати такий певний, як кажуть, охолоджувальний ефект, і хтось обере не писати новини взагалі, ніж розбиратися, відповідають вони вимогам нового законодавства, чи ні.

Тому мені здається, що в принципі для всієї екосистеми незалежних медіа, які намагаються висвітлювати суспільно важливі теми, це серйозна загроза для діяльності, якщо він буде ухвалений, буде серйозна дірка у висвітленні процесів антикорупційних, покарання за такі дії чиновників. 

Там ще є такий цікавий пункт про інформаційний спокій, там, де чиновник може не відповідати на дзвінки, повідомлення в позаробочий час. Чесно скажу, з практики роботи журналіста ми дзвонимо чиновникам в робочий час і в позаробочий час, тому що часто в робочий час купа нарад, дзвінків, вони кажуть: «Я не можу, пізніше». Коли законом буде закріплено, що після 18:00 чи 17:00 їм можна не відповідати журналістам, це ускладнить суттєво нашу роботу. У нас і так важкі контакти, дуже важко добитися якоїсь відповіді чи якоїсь реакції від фігурантів наших історій. А тепер це ще й узаконить їхню можливість ігнорувати журналістів.  Хоча, на загал, ми керуємося принципом того, що влада підзвітна суспільству. І журналісти – це ті люди, які є провідником між владою і суспільством. А тепер, коли ми говоримо про інформаційний спокій, як зазначено в цьому законопроєкті, то взагалі у нас не буде ніякої можливості дотягнутися до цих людей. Крім того, що ми не можемо відвідувати вже давно в кулуарах, спілкуватися з, наприклад, народними депутатами чи ходити на засідання уряду, бо то ковід, то воєнний стан, і у нас немає доступу фізичного до цих людей. Тепер хочуть у нас відрізати ще й оці мінімальні можливості доступу телефоном, повідомленнями. І, власне, це також погіршує для суспільства можливості знати інформацію, яка стосується всіх. 

Оксана Максименюк, медіаюристка, керівниця юридичного напряму ГО «Інститут розвитку регіональної преси»: 

— Закон містить юридичні неточності, хоча він покликаний зробити Цивільний кодекс більш сучасним,  щоб він відповідав тим вимогам і викликам, які існують на сьогодні. Але в ньому є статті, які навіть протирічать вимогам закону України «Про медіа», Цивільно-процесуальному законодавству, навіть європейській практиці щодо того ж самого законодавства про спростування, про забуття тощо. Тобто він виписаний доволі неточно і це може створювати дійсно проблеми не тільки для журналістів-розслідувачів, а взагалі блогерів, дописувачів, будь-яких осіб, які поширюють інформацію. Тому що він направлений не лише на журналістів, він направлений на свободу слова. Крім того, пан Стефанчук зробив у своєму фейсбуці повідомлення про те, що законопроєкт направлений саме на підсилення особистих прав людини. Але справа в тому, що він на сьогодні не просто їх підсилює, а  дисбалансує з правом на свободу слова. Бо там, де він підсилює право особи на захист, він одночасно  створює проблеми для поширювачів інформації. А запропоновані зміни в закон мають вноситися таким чином, щоб не порушувалися інші права.

Тому над ним треба працювати. Тобто те, що такий законопроєкт ініціювався, це дійсно великий прорив. Цивільний кодекс потребує змін у відповідності до тих нормативно-правових актів, які були прийняті Європейським Союзом, рішенням Європейського суду. Але проблема в тому, що цей законопроєкт не обговорювався з медіаюристами (які безпосередньо працюють у сфері медіазаконодавства і свободи слова).

Цей законопроєкт треба допрацьовувати, тому що там є і неточності процесуальні, і неточності по тому, як викладена ця інформація. Відповідно, це може бути використано саме для зловживання. У тому вигляді, який він є, він не може бути прийнятий. 

Зокрема, він суттєво впливає на роботу журналістів-розслідувачів, оскільки додатково може створювати можливості для осіб не захищати своє право, а використовувати це право з метою того, щоб припинити діяльність журналістів.

Презумпція невинуватості та ж сама, термін, який вони виписали, стосується безпосередньо посадових осіб, а не журналістів. Якщо ми говоримо про журналістів, то це право на спростування недостовірної інформації, - якщо особу дійсно рішенням суду не визнано винною у вчиненні злочину. І відбувається саме порушення презумпції невинуватості, але така норма більше застосовується до посадових осіб, які порушують презумпцію невинуватості. 

Насправді такі зміни мали б вже бути обговорені перед прийняттям. Справа в тому, що вони не обговорювалися, а відтак вони запропоновані таким чином, що дозволяють маніпулювати і навіть не зовсім відповідають практиці.

Наприклад, зʼявиться можливість заборонити публікацію ще до її виходу, блокування сторінки онлайн-медіа тощо. Окремо варто сказати про «моральну шкоду», оскільки у законопроєкті норму дивно виписано. Журналіст може бути змушений виплатити моральну шкоду навіть не за недостовірну інформацію, а суто за тон і стиль, у якому здійснено публікацію. А мало б бути навпаки, зміни законодавства мали б бути направлені на мінімізацію подання SLAAP позовів («Стратегічні позови проти участі громадськості») як частини тиску на журналістів. Заплановані нововведення ще більше стимулюватимуть  зловживання судовими процесами з боку посадовців чи корпорацій.

У проєкті також відсутня норма, яка б регулювала поворот виконання рішення у справах щодо спростування інформації. У випадку, коли журналістами інформація спростована відповідно до Рішення суду, але згодом таке Рішення скасовують у вищій інстанції, права журналістів ніяк не відновлюють у частині спростування. Тобто повернути, наприклад, стягнуті гроші можна, а як повернути спростування? Цього немає в чинному законі — немає і в новому проєкті. Насправді ще є багато роботи над удосконаленням норм, які запропоновані у цьому законопроєкті.

Новий законопроєкт також пропонує розширити право на відповідь. Законодавець  планує врегулювати це окремою статтею стаття 277-1.  Зараз, право на відповідь доволі чітко врегульовано положенням ЗУ «Про медіа», встановлено відповідні строки, форма звернення, структура та строки розгляду редакцією та строк оприлюднення відповіді. Також не варто забувати, що при підготовці матеріалу автор звертається за коментарем до іншої сторони. Це теж є хорошою нагодою аби викласти свою позицію та донести її до аудиторії. Тому, на мою думку, немає потреби додатково розширювати право на відповідь.