Пам’яті бойової медикині Ганни Борисової

Ганні було всього 37 років, коли у вересні 2024 року російські КАБи обірвали її життя. Надзвичайно вродлива, з характером-перчинкою, вона мріяла про успішне мирне майбуття для своїх дітей – сина та двох доньок, і хотіла, щоб її рідне місто і вся Україна залишалися територією свободи. 

Ганна народилася і виросла у Миколаєві. Вивчилася в ПТУ на продавця, потім закінчила Миколаївський технікум залізничного транспорту. Спочатку працювала у магазині, потім кілька років - на залізниці провідником. Перебралася у Дніпро, де вкотре вийшла заміж і кардинально змінила професію - пішла на службу у виправну установу. Згодом придбала квартиру в Кам’янському, продовжуючи роботу в жіночій колонії. 

Старша сестра Світлана розповіла, що змалку Ганя мала сильну, навіть трохи вперту вдачу, і майже непохитну точку зору. У школі – повсякчас активна, попереду всіх, весела і дружелюбна. Чим далі сестри дорослішали, тим дужче зближувалися. 

«Я хрещена мама її найстаршої дитини Таїсії – нині їй 11 років, і суд визнав моє право на опікунство над нею. Попри різність із сестрою, саме тема дітей найбільше зближувала. Тая народилася з дисплазією тазостегнового суглоба, довго лежала в лікарні. Я помагала Ані в цій та інших її проблемах. Знаєте, вона була емоційною і справжньою. І по-справжньому, ревно, немов тигриця, захищала своїх дітей. Тепер їх маємо захищати ми… Похресниця полюбляє гуманітарні науки й малює комікси. Середньому Сашкові – 9 років, той обожнює велосипеди, самокати, скейти. Його тягне до спорту і руху, мріє стати футболістом. А наймолодшій доні полеглої сестри Надійці лише 4 рочки», – розповідає Світлана. 

Згадує: Ганна була сталевою на роботі, а з дітьми – зовсім іншою, ніжною та м’якою. 

«Їй подобалося працювати у жіночій колонії. Там вона нарешті себе знайшла, оскільки ця робота дуже пасувала до її характеру і стилю життя. Сестрі припали до душі жорсткі правила, за якими існують ці системи – виправні установи або військо. Їй імпонувало, що завдяки цим правилам можна щось досягнути. І коли Аня змінила однострій колонії на військовий, діти це не надто помітили, адже звикли, що вона постійно у формі. Вони нею дуже пишалися, говорячи, що мама – захисниця», – зазначила жінка.

За її словами, від початку повномасштабного вторгнення й нескінченних обстрілів сестра виплекала в собі яструбину ненависть до окупантів. 

Коли почалася велика війна, Ганна вирішила відправити дітей до матері й сестри у Миколаїв. А сама планувала відправитись на навчання, аби долучитись до оборони на фронті. «Треба щось робити!» – звучало від неї постійно, разом з ідеями, як слід протидіяти росіянам. 

«Аня чомусь була сильнішою за чоловіків, які траплялися їй в житті. Вона – дійсно бойова. Не могла витерпіти, що три її колишні не пішли захищати Україну. Дочка їх запитувала: «Чому не на фронті, ховаєтеся?». І твердила – всі мають у цей важкий час стати плечем до плеча і захищатися, а не никатися по хатах. Я її умовляла не йти на війну, бути з дітьми», – розповідає мама Ганни, пані Ольга.

Медикиня знаходила можливості приїздити до рідних. Зайвого про війну не розповідала, щоб нікого не хвилювати, але моментами таки ділилась тим, що відбувалося на "передку". А коли помер батько, Ганні дали кілька днів на прощання з татом. За цей час жінка встигла і допомогти сестрі з хронічно хворою через наслідки спортивних травм спиною – як вправний медик, провела курс блокади. Тоді сестри востаннє наживо спілкувалися… 

«Аня повністю жила війною. Міркувала, як краще й безпечніше евакуювати поранених з іншого берега Дніпра на Херсонщині. Ще була вдома, а вже будувала плани, як працюватиме із колегами на передовій. Ми поховали батька, і Аня збиралася повертатися у частину. Побратим Тимур («Татарин») завіз сестру додому в Кам’янське – її щось туди тягнуло. Для чогось у своїй квартирі зробила генеральне прибирання, хоч там ніхто не жив. А перед останнім бойовим виходом наказала Тимуру: якщо з нею щось станеться, віддати її золотий ланцюжок з кулоном-совою дочці Таї. Минуло 10 днів після смерті нашого тата, сестра вийшла на завдання - і загинула…», – розповіла Світлана.

Ганна служила в евакуаційному підрозділі ССО і врятувала багатьох побратимів. Того дня вона з товаришами переносила поранених у сховище польового шпиталю. Коли всередину заносили останнього бійця, прилетіли одна за одною три російські керовані авіабомби. Одна з них влучила у бліндаж. Завали розбирали дві доби, щоб дістати загиблих. 

«Ми з Анею разом добре працювали, брали участь у складних і небезпечних місіях спецпризначенців, де нашим завданням був порятунок бійців у максимально складних умовах. Тоді саме розгорнулася боротьба за контроль над острівною частиною дельти Дніпра й підтримка окремих наших сил на лівобережжі Херсонщини. «Сова» кожне життя побратима розглядала як безцінний скарб, який намагаєшся вберегти. Ми знаходили поранених, відходили з ними, робили все, щоб урятувати», – згадує посестру Каріна «Давід».

Якось під час одного зі спільних бойових виходів групу Ганни та Каріни, де були ще шість бійців, які висувалися на позицію, ворог почав накривати сильним вогнем з «Градів». До місця дійти просто не вдалося, всіх поранило. Медикині витратили багато сил, щоб допомогти пораненим дістатися укриття, і там уже застосовувати весь арсенал досвіду.

Після загибелі Ганни Каріна з іншою бойовою подругою, Людмилою, неодноразово їздила провідати її маму та дітей.

«Мене виховував інтернат. Я одразу відчула, що вона не така, як усі. І що ця людина ніколи не зрадить. Аня була мені як мама, хоч і молодша значно. Познайомилися у навчальному центрі на БЗВП. Вона настільки енергійна, що не кожен чоловік поруч з нею витримував цю потужність... Приходжу щовечора, дивлюся на її фото та й плачу. Дуже доброю жінкою посестра була. Вже після навчання, коли роз’їхалися по частинах, постійно спілкувалися, і Анюта повсякчас згадувала дітей, дуже за них переживала. Недавно я у відпустці домовилася і разом із Каріною провідали могилку нашої вірної фронтової подруги», – розповідає Людмила Якубенко з позивним «Людвіг 14», яка у 101-й бригаді ТрО служить стрільцем-кухарем. 

Подруга Ганни з Дніпра Світлана Петракова – теж багатодітна мати, у неї п’ятеро дітей. 

«Ми потоваришували у протестантському храмі, коли Аня працювала в колонії й носила під серцем третє дитя – Надійку. Її ексчоловік мав залежність і звернувся у реабілітаційний центр при церкві. Аня його підтримала і теж приходила на молитву. Наші долі схожі, ми дуже розуміли і тягнулися одна до одної, ділилися останнім. За три доби до загибелі подруга приїздила на гостину. Ми гуляли містом, фотографувалися. У той фатальний вечір Аня написала: збираються на бойовий вихід. А десь за дві години її не стало. За місяць до того вона зробила подарунок – срібні колечко й сережки. Дуже наполягала, щоб я прийняла. Було так дивно, ніяково... І от відтоді я їх практично не знімаю», – розповідає Світлана.

Жінка добре знає, що Ганна зі своїм підрозділом активно працювали проти ворога у дельті Дніпра, там вона не раз зазнавала контузій. Чим могла, допомагала, зокрема медикаментами. 

Портрет Ганни стоїть у кімнаті її мами. Ольга Онуфріївна з ним постійно розмовляє. А найменша донька Надійка виходить надвір, дивиться на хмаринки і запитує у неба: «Мамочко, а ти мене бачиш? От бабуся мені платтячко новеньке купила… Тобі подобається? Мамо, а чому ти так довго не приходиш?» 

«Мені так важко слухати ці діалоги онучки із небом, просто несила… Може, правду кажуть, що в доні була місія, яку вона мала виконати на цій землі. Намагаюся триматися. Напевно, моя місія – підняти на ноги цю малечу. Я ж обіцяла їй…», – зазначає пані Ольга.

Вдячність і шана Героїні!

Фото з архіву родини Ганни Борисової та її побратимів