Акторка Олександра Сорока: Війна змушує робити вибір - кого рятувати першим, кого підтримати

1 жовтня на телеканалі 2+2 вийде воєнна драма «Тримайся, братику». Одну з головних ролей у стрічці грає акторка театру та кіно Олександра Сорока. Її героїня, косметологиня Саша, проходить складний шлях, тікаючи від особистих проблем. Разом із двома друзями - студентами-медиками Алексом та Миколою - вона опиняється в стабілізаційному пункті на лінії фронту.

В інтерв’ю Коротко про Олександра Сорока розповіла, як отримала цю роль, про найважчу сцену, як війна вплинула на її життя та про весілля з актором та музикантом Костянтином  Анікʼєвим.

Мала прожити біль своєї героїні чесно

- Олександро, як ви отримали цю роль?

- Це сталося абсолютно несподівано. Мені написала агент: «Шукають акторку на головну роль, треба терміново зробити самопроби». Я навіть не встигла налаштуватися, просто швидко підготувала сцену, записала відео й відправила. І буквально через кілька днів дізналася, що мене затвердили. А знімання починалися вже за тиждень! Це був такий стрибок у невідомість. Я не знала нікого з колег - ні Євгена Медведя, ні Ярослава Дерпака. Але, мабуть, у цьому теж був свій драйв: відчуття нового етапу.

Ми всі троє швидко стали командою, почувалися на одній хвилі. Женя - неймовірно комічний, він завжди створював легку атмосферу на майданчику. З ним не засумуєш. Ярослав - більш серйозний, зосереджений. Хоча це його перший кінопроєкт, він має великий театральний досвід. Мені дуже пощастило з партнерами.

- Хто ваша героїня?

- Вона теж Саша - так само, як і я. Вона опиняється у стабілізаційному пункті ніби випадково, намагається сховати свій біль за жартами. Але насправді вона дуже закрита й не довіряє людям. В екстремальних умовах Саша знаходить справжніх друзів, відданих справі людей, перед якими може відкритися й довірити свою таємницю. Її шлях - навчитися сприймати себе, допомогу від інших, дозволити собі бути слабкою.

- Зйомки були взимку. Це дуже впливало на роботу?

- Це був справжній виклик. Майже 80% сцен ми знімали просто неба. Ми постійно мерзли. Костюмери рятували нас теплими устілками, грілками, між дублями ми куталися в ковдри.

Але найбільш напружена ситуація була під час зйомки кульмінаційної, емоційної сцени моєї героїні. Саме почався черговий обстріл, на Київ летіли ракети, потрібно було йти в укриття. На зйомку сцени залишалось буквально 20 хвилин, тому зробити це потрібно було максимально швидко. Ми навіть не використовували хлопавку. Просто включили камери й діяли, інакше момент втратимо. І я зібрала всі свої емоції, всю свою лють, біль і вилила в цю сцену.

- Вклали в цю сцену власний досвід?

- У моєму житті, на щастя, не було досвіду фізичного насилля, але в кіно вже мала нагоду зустрітися з такими персонажами. Тому намагалася розібратися в цій темі, слухала історії багатьох жінок, які пережили моральне чи фізичне насилля, багато читала про це, чому так відбувається, чому люди це терплять і не можуть зупинити, як цьому зарадити… 

Ще в дитинстві я стала свідком страшної сцени. Якось ми з подругою після уроків пішли до неї додому, там я побачила її маму, побиту вітчимом. Це врізалося в пам’ять: наскільки жінка стає абсолютно безсилою, як її це ламає, хоча на людях намагається це приховати та ще й виправдовує кривдника. Це справді страшно.

Коли працювала над роллю, то зверталася саме до цього спогаду. Було боляче, але інакше й не можна: моя героїня мала пройти через це, і я мала прожити її біль чесно.

Це нормально - іноді падати й давати собі час відновитися

- Як ви готувалися до ролі, занурюючись в тему війни, роботу стабілізаційного пункту?

- У мене служать і друзі, і родичі. Я й до того добре розуміла, наскільки це страшно. Але робота ще раз нагадала: найголовніше - зберегти людяність. Бо війна змушує робити вибір - кого рятувати в першу чергу, кого підтримати. Дуже легко стати черствим. Важливо залишатися співчутливим, не закриватися. Для моєї героїні це теж було ключове: навчитися довіряти людям, навіть коли навколо стільки болю.

- А як відновлюєтеся після важких днів?

- Слухаю себе. Можу просто дати тілу відпочити: більше спати, лежати, бути в тиші. Дуже допомагає природа - прогулянки біля Дніпра, вода, відключення від новин. Я вчуся сприймати себе слабкою. Раніше мені здавалося, що треба завжди бути на максимумі, а тепер розумію: це нормально - іноді падати й давати собі час відновитися. Це наповнює й дає можливість не втрачати ресурс.

- Попри серйозність теми, кумедні моменти виникали на майданчику?

- Було дуже смішно, коли знімали сцену, де ми спимо втрьох у маленькій кімнатці. Там було стільки людей і техніки, що місця майже не лишалося. А ще - момент із ліжком. Художники підпиляли ніжку, щоб воно правильно впало в кадрі, коли на нього всідається Ярослав. Але в кожному дублі чомусь падав інший бік ліжка. Ми довго сміялися, поки нарешті вдалося зняти правильно.

Весілля стало символом того, що навіть у темні часи можна створювати світло

- Ви під час великої війни весь час залишалися в Києві?

- Пам’ятаю, в першу добу повномасштабного вторгнення я то гучно сміялася, то плакала, не могла себе опанувати через паніку. Довго не могла зрозуміти, що взагалі робити, не могла прийняти той факт, що це війна і вона вже тут. Спочатку хотіла поїхати до мого батька, на північ від Києва. Але добре, що все ж залишилась у місті, бо сусіднє село вже було окуповане росіянами. Там велися бойові дії.

Чоловік казав, що в Києві залишатися безпечніше і що не треба за місто виїжджати. Але зрештою в перший тиждень я не витримала паніки, тому ми з мамою поїхали в Кагарлик, це Київська область. Здавалось, там безпечніше, немає якихось потенційних цілей. Але тільки ми приїхали, залишили речі в готелі і вийшли десь поїсти, як на околиці, в полі, впала збита ракета. Ми зрозуміли, що насправді безпечного місця немає ніде і вже за тиждень повернулися до Києва.

Ми з чоловіком переїхали до його мами на Троєщину, щоб вона не залишалась сама. Там теж було гучно, прилетіло поруч з будинком. Мамі було дуже важко, і вона згодом виїхала за кордон. А ми як були, так і залишаємось у Києві.

- Чим займалися, коли роботи не було?

- Спочатку нічим, сиділа в новинах, якісь побутові справи вирішувала. Похід за продуктами чи зі ліками перетворювався на квест, який міг тривати весь день. Бо треба було обійти купу магазинів, щоб щось купити. Потім почала ходити на онлайн-воркшопи, навчалася, подавалася на гранти, брала будь-яку роботу: YouTube, TikTok, невеликі театральні й кінопроєкти. Це допомагало триматися й не впадати в апатію.

- Ви кажете - ми з чоловіком. Вийшли заміж?

- Це відбулося в 2022 році.  Вирішили не відкладати й не планувати десь далеко, бо життя стало дуже непередбачуваним. Насправді я хотіла весілля, але мені було соромно влаштовувати свято в таких обставинах. Як кажуть, не на часі. В той момент у родині чоловіка сталася важка втрата, і його батько, який зараз служить в лавах ЗСУ, сказав, що заради чого тоді жити, щоб щось чекати? «Ми воюємо, щоб продовжувалось життя», - сказав він.

Спочатку ми розписалися у вишиванках, а потім влаштували невеличке свято. Воно було камерним і дуже затишним, в колі рідних і найближчих друзів. Хоча білу сукню я вдягла. Наш друг Рома зробив прекрасну фотосесію. Зараз він служить в лавах ЗСУ. Ми самі склали програму, ведучим був наш друг-актор. Наше весілля стало для мене символом того, що навіть у темні часи можна створювати світло.