Нова етика війни: як говорити про неволю

Наприкінці вересня у Києві відбувся круглий стіл «Не нашкодь: етичне висвітлення звільнень із російської неволі» за участі медіаменеджерів українських медіа, зокрема hromadske, Громадське радіо, «Українська правда», BBC, «Дзеркало тижня», представників Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, Центрального управління цивільно-військового співробітництва, Інституту масової інформації, правозахисних організацій, психологів, звільнених і їхніх родин. «Детектор медіа» публікує головне з дискусії, яка відбувалася в форматі Chatham House.

Війна породила нові теми, які потребують висвітлення, серед яких і тема російської неволі. Але як «помирити» між собою прагнення суспільства дізнаватися інформацію та повагу до прав людини та її гідність? Як зберегти баланс між потребою розповісти важливі історії й бажанням не завдати повторної травми звільненим, але дати їм можливість бути почутими?

З 2014 року Росія утримує військовополонених і незаконно ув’язнює цивільних, а з повномасштабним вторгненням ситуація лише масштабувалася. Наразі говоримо вже про принаймні 16 тисяч цивільних у неволі, й кожного шостого українця чи українку, хто має в неволі когось із рідних чи друзів.

Нарешті вдома!

Момент, коли звільнені військові й цивільні вперше ступають на українську землю після місяців, а то й років у російській неволі, слідом за пресслужбами державних органів, відповідальних за процес звільнення, прагнуть першими зафільмувати чи не всі медійники й медійниці.

Однак саме в цей момент медійники й журналісти несвідомо й ненавмисно можуть завдати шкоди звільненим. Адже через досвід ізоляції та звичку бути позбавленими будь-яких прав навіть поінформована згода давати інтерв’ю, отримана від щойно звільнених людей, часто не така вже й усвідомлена. Люди, які довго не могли обирати й відстоювати власні межі, не здатні відновити такі навички миттєво. Тож усім автор(к)ам теле-, радіо-, інтернет-медіа, блогерам і ютуберам варто передовсім дотримуватися принципу «не нашкодь» і не зловживати сенсаційністю.

Досвід неволі — на все життя, кажуть фахівці з психічного здоров’я та реабілітації. Цей досвід можна усвідомити, опрацювати й інтегрувати, і в найкращому випадку, — прийняти його як такий що відбувся і може стати основою для посттравматичного зростання. Але розуміймо, що досвід цей нелінійний, людина може повертатися на попередні етапи, іноді кілька разів, тому зцілення зазвичай вимагає часу, зусиль, і розуміння всіх, хто поряд. Саме через це фахівці, які працюють зі звільненими, часом не радять їм погоджуватися на публічні виступи, щоб не завдавати шкоди процесу відновлення, — і ментального, і фізичного.

Проте історії саме про подолання труднощів, успішну реінтеграцію в суспільному житті, відбудову моральних орієнтирів могли б допомагати зцілювати не лише звільнених, але й усе українське суспільство.

«Я три роки був “бранцем”, мені вистачило, тепер я — «звільнений»

Ветерани, які мають досвід і журналістики, і неволі, говорять, що принцип «не нашкодь» має стати наскрізним для кожного й кожної, хто працює з темою неволі. Однією з цінностей таких публікацій має бути допомога в тому, щоб герої матеріалів могли повернутися до нормального життя, а відтак, ми мусимо шукати в кожній історії й справедливість, і позитив, показуючи людину більшою, ніж історія її катувань. Автори/ки мають дбати про людську гідність, не виносячи в заголовки того, що їй шкодить, накладає стигму або об’єктивізує.

На рівні запитань ми не можемо переносити відповідальність на звільненого/ну за те, де він чи вона опинилися, в яких умовах, а що найгірше, якою могла бути ціна їхнього звільнення. Вони не приймали жодне з цих рішень, — не їм за них і звітувати. Також ми маємо дбати про родини звільнених і родини тих, хто досі в неволі, зважуючи причини й ризики публікації розмов із відвертими подробицями, адже ці люди стежать за кожним матеріалом на цю тему, й ми точно не хочемо завдавати їм ще більших страждань чи сформувати ще більш страшні спогади чи думки.

Читачі можуть хотіти сенсації, ексклюзиву, але розпитувати звільненого про його особистий досвід катувань одразу після звільнення, без реабілітації, може бути травматично й недоречно. А якщо вже така розмова відбулася, публікувати ці фрагменти краще згодом, за повторного погодження з героєм.

На додачу, памʼятаймо, що, кадри того, як українські звільнені викидають російські сухпайки або форму, в якій провели роки в неволі, звісно, підіймають бойовий дух українців, але аж ніяк не допомагають тим, хто досі в руках росіян. Навпаки, саме ці кадри потім стають підставою для нових і нових знущань із поневолених. Тож ми маємо знайти баланс, за якого й автор, і звільнений розуміють важливість змісту й форми всього, що виходить назагал.

Публікувати (не можна) вирізати

Ніхто не готував спеціалістів і спеціалісток, які негайно повідомлятимуть про нелюдське поводження з поневоленими та водночас зможуть передбачити наслідки для самих звільнених. У певному сенсі ми зараз випрацьовуємо правила, вчимося говорити про сенси, з якими не стикалося жодне медіа, бо не було ще у світі війни, яка триває в прямому ефірі. Але є практики ненасильницької, травмачутливої комунікації, напрацьовуються протоколи протидії медіатравмі, не кажучи про кодекси журналістських стандартів та етики, тож ми всі маємо на чому вчитися. І вже зараз ми стаємо свідками дорослішання в цьому процесі й державних органів, і правозахисників, і медіа, що всі 11 років не переставали говорити про людей у неволі.

Автор(к)и й редактор(к)и також можуть користуватись етичним словником, не називаючи звільнених «колишніми бранцями», «жертвами», тим самим стираючи весь їхній попередній досвід на користь досвіду неволі. Нам краще відмовитися від слова «обмін», бо обмінюють речі на гроші, речі на речі, але говорячи про людей, значно етичніше говорити про «звільнення», нехай навіть «взаємні звільнення».

Маємо зрозуміти, що слово «полон» стосується лише військових, цивільні ж відповідно до міжнародного гуманітарного права є незаконно ув’язненими або незаконно позбавленими волі, бранцями. Але так само має говорити й держава, яка часто є першоджерелом повідомлень медіа й інфлуенсерів. Слова, якими ми говоримо до і про звільнених, впливають на те, як про них думає і суспільство.

Військові часто наполягають на тому, що «звільнення любить тишу». Це означає, що ті подробиці, які, переживаючи за побратимів у неволі, намагаються донести звільнені у перший час, часто можуть становити загрозу для тих, хто залишився в неволі, й для самого процесу переговорів. Саме тому не варто (ніколи) питати про тих, хто перебував там разом із людьми, яких вдалося повернути додому. Ця інформація — для внутрішнього використання, може допомогти дотичним до процесу переговорів, допоки про неї не відомо широкому загалу. Координаційний штаб із питань поводження з військовополоненими, зокрема, практикує «карантин» упродовж першого місяця після звільнення людей, а далі пропонує звільненим спілкуватися з медіа за «погодження» з відповідальним психологом, й за бажання самої людини.

Але і не розповідати історії з неволі, включно з інформацією про умови утримання, тортури й інші подробиці, ми не можемо собі дозволити, принаймні допоки ми не звільнимо всіх бранців Росії. Говорити про них — це ще й солідарність із родинами, їхній захист присутністю теми в інфопросторі. Не говорити про них — означає замовчувати російські воєнні злочини й не дати ні українцям, ні світові врешті зрозуміти, що таке Росія. Понад те, постійне й глибоке висвітлення теми українськими медійниками, допомагає адвокації. Такі історії все частіше потрапляють на шпальти міжнародних видань і в руки тих, хто приймає рішення щодо підтримки України.

У цьому ми вже пройшли частину шляху, й більшості прикрих ситуацій, із якими стикалися звільнені раніше, нам вдається запобігти. Утім, і правозахисники, й представники Омбудсмана з прав людини вважають, що Рекомендації для медіа, на жаль, усе ще актуальні. Ми маємо продовжувати шукати баланс між правом людей знати правду про російську неволю й дотриманням принципу «не нашкодь» щодо самих звільнених.

А на додачу до всього, кожен і кожна, хто працює з темою неволі й пропускає крізь себе десятки, сотні й тисячі таких історій, теж мають піклуватися про свій власний стан. Війна триває, а ми маємо зберігати здатність до самопідтримки й співчуття, без яких ми не можемо виявляти емпатію до інших.

Жодна публікація у світі не варта людського життя, здоров’я й гідності. Як, зрештою, жоден із нас не застрахований від того, щоб одного дня не опинитись у російській неволі й пережити весь цей досвід на собі.

Текст: Анастасія Головненко, координаторка адвокаційних кампаній Центру громадянських свобод

Фото надані організаторами