Рецензія на фільм “Покидьки” / Riff Raff

На тижні в кінотеатрах стартував прокат кримінальної комедії “Покидьки”. Вона зібрала на знімальному майданчику маму Стіфлера Дженніфер Кулідж, маститих ветеранів Білла Мюррея та Еда Гарріса, одного із недавніх порушників спокою у кіновсесвіті Marvel Льюїса Пуллмана та коміка і актора Піта Девідсона, який останнім часом з’являється на екранах з завидною регулярністю. Чи вартують уваги глядачів кримінальні пригоди усього цього доброго товариства — виклали у рецензії.

Плюси:

гарний акторський склад; кілька дотепних жартів;

Мінуси:

інтонаційна невизначеність (комедійне конфліктує з кримінальними розбірками), ледачі акторські виступи; поганенько театралізована кульмінація;

5/10

Оцінка
ITC.ua

“Покидьки” / Riff Raff

Жанр кримінальна комедія
Режисер Діто Монтіель
У ролях Дженніфер Кулідж, Ед Гарріс, Ґабріель Юніон, Піт Девідсон, Льюїс Пуллман, Білл Мюррей, Емануела Постаккіні, Майлз Дж. Гарві, Пі Джей Бірн, Майкл Анджело Ковіно
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2025
Сайт IMDb

Напередодні різдвяно-новорічних свят підрядник Вінсент Ґотьє разом зі своєю на порядок молодшою дружиною Сенді та сином ДіДжеєм проводять час у віддаленому заміському будинку, розташованому серед мальовничих лісів штату Мен (не тільки ж Кінгу там розважатися). Одного разу, прямо посеред ночі, до них раптово навідуються колишня дружина Вінсента Рут, їхній дорослий син Рокко та його вагітна дівчина Марина. Очевидно, що сталося щось недобре і вони ховаються від якоїсь біди. Ймовірно, цього року веселе святкування у колі найближчих скасовується.

Перше, що кидається в очі ще до перегляду, це, звісно, міцність акторського складу — достатньо згадати лише імена Білла Мюррея та Еда Гарріса. І це при тому, що режисер Діто Монтіель — далеко не найвидатніший кінороб сучасності, а бюджет його стрічки склав дуже скромні $16 млн. Навряд чи варто було очікувати від досвідчених виконавців чогось іншого, окрім як приємних пенсіонерських появ. В принципі, так воно і сталося — ветерани виступили суто на досвіді, втім, це явно не найбільша проблема фільму.

Біда в тому, що у те, що відбувається на екрані віриться не більше, ніж в Санта-Клауса. У найбільш гостросюжетний, кульмінаційний момент перед глядачем постає ледь не театральна постановка — з діалогами, монологами, драматургією тощо. Шкода тільки, що хорошим акторам доводиться розігрувати сценки десь із шкільної вистави — в настільки дивні і неправдоподібні обставини поміщає своїх персонажів сценарист Джон Поллоно. Теж, до речі, не найвідоміше ім’я в Голлівуді.

Та до тієї кульмінації треба ще якось дошкандибати — Монтіель та Поллоно аж ніяк не кваплять події, тож і дізнаємося ми, з якої причини утворилася уся та колотнеча лише тоді, коли хронометраж перевалить за першу половину.

Часом на екрані проскакують комедійні дотепи, але на тлі жорстоких сцен, як, наприклад, у тій, де персонаж Білла Мюррея вибиває мізки звичайному продавцю у крамниці, вони не сильно веселять. Не рятує ситуацію і звична енергійність Дженніфер Кулідж — харизматична жіночка у її виконанні не проти і випити, і покурити, і розважитися посеред лісу разом з колишнім чоловіком, наче дух мами Стіфлера десь витає у повітрі.

Левову частку екранного простору займають діалогові сцени, але навіть разом узяті Монтіель та Поллоно — не Квентін Тарантіно.

Не впливає на історію і прив’язка до новорічної теми — в кутку будинку тихо-мирно стоїть ялинка, в одній зі сцен Ед Гарріс запалює скромний піротехнічний виріб, і на тому святковий дух вичерпується. Навіть місцевий антураж пропонує відверто осінні пейзажі, які зовсім не асоціюються з чимось новорічним.

Тобто “Покидьки” — точно не з тих сезонних фільмів на кшталт якої-небудь “Лютої нічки” (2022), що варто дивитися в особливу зимову пору. Мабуть, саме тому прокатник Festivals Cinema вирішив за доцільне не зволікати і випустити стрічку посеред осені.

Спецпроєкти

Формально оповідання ведеться з точки зору героя Майлза Дж. Гарві — прийомного сина Вінсента та одного з найменш цікавих дійових осіб у фільмі. Цей маневр, знову ж таки, абсолютно ні на що не впливає, і появи сусідів, що ненароком опинилися не в тому місці і не в той час, будуть ліпшими за арку дурника-оповідача, який навіть не в змозі запалити гриль.

В уміліших руках подібний акторський склад міг бути використаний зі значно більшою користю, однак в цьому випадку ми отримали вкрай посереднє кіно, яке дуже важко рекомендувати до перегляду, особливо коли в сусідньому залі кінотеатру крутять новий фільм Пола Томаса Андерсона. Хіба що варто відзначити, що Білл Мюррей не полінувався відіграти смерть не менш драматично, ніж у “Вітаємо у Зомбіленді” (2009), де, до слова, насилля та гумор поєднувалися куди гармонійніше.