Вісь зла, приречена на поразку: як Німеччина, Японія та Італія намагалися дружити проти усього світу та що з того вийшло

Ще восени 1936 року, коли фашистська Італія та нацистська Німеччина уклали свою першу двосторонню стратегічну угоду, італійський прем’єр-міністр та дуче усіх італійців заявив, що між Римом та Берліном тепер прокладена «вісь», навколо якої обертатиметься усе на планеті. Цей його влучний вираз згодом згадували журналісти, коли цей союз на двох після чотирьох років серій двосторонніх угод врешті став строкатим союзом на трьох – двох держав переможців Світової війни (тоді ще єдиної у своєму роді) та її основної невдахи.

Задурманені прагненням реваншу переможці

Перша світова війна – це окрім всього іншого вагомий наочний приклад того, що перемоги на полі бою не достатньо для перемоги у війні. Хоча у випадку з Італією вагомих перемог на полі бою як таких не було. Італійці загрузли на другорядних ділянках фронту і чекали на те, що справу зроблять їх могутні союзники. Японці завдали поразок німцям за тисячі кілометрів від епіцентру війни. Немає ні найменшого сумніву, що якби німці перемогли у Європі, то Імперія вранішнього сонця без вагань би повернула Другому рейху усе що загарбала назад ще й із компенсацією. Такі були реалії Першої світової війни.

Але в Римі та Токіо усе бачили зовсім по-іншому. У древній столиці колись могутньої Римської імперії марили ідеями відновлення того самого «пакту Романа» — світу, центром якого був Рим. По той бік планети на японських островах імперія, яка зародилася приблизно тоді коли й вічне місто на Апеннінському півострові, нікуди й не зникала. У Токіо мріяли, що вони стануть першими людьми «жовтої раси», яких білі посадять поруч із собою на п’єдесталі світових держав. Мрії обох розбилися об геополітичну реальність як кришталь, що стикається з бетонним муром.

Повоєнна реальність полягала в тому, що світом відтепер заправляли англосакси – США та Велика Британія. Вони дозволили Франції вирішувати деякі європейські і не тільки питання. І ніхто з них не мав наміру рахуватися із мріями італійських реваншистів та японських імперців. Обидві країни проковтнули образу, але при цьому затаїли її глибоко у своєму серці.

Серцем нації були молоді ентузіасти, які воювали за її ідеали на фронтах Першої світової війни. Ветерани війни на чолі із Беніто Муссоліні прийшли до влади в Італії уже у 1922 році. Вони об’єдналися у фашистську партію і просто змусили суспільство прийняти їх диктат. Трохи довшим і складнішим був шлях японських військових до влади, при якій в умовах формального збереження парламентської форми правління утвердилася військова диктатура у кінці 1920-х.

В обох столицях прагнули реваншу за «вкрадену» завойовану на фронтах війни перемогу. Для цього потрібно було продемонструвати переможцям війни, що їх система не працює. У Токіо вирішили обрати для цієї цілі Китай, який ще із ХІХ століття був таким собі «впольованим мамонтом» з якого живилися усі колоніальні імперії. Японія вирішила забрати собі Маньчжурію, яку вона завоювала ще у кінці ХІХ століття, але її тричі в неї відбирали у дипломатичних кабінетах.

Важливо Один Мюнхен вже закінчився дуже погано: уроки для України з 1938 року

В Італії ж Беніто Муссоліні адекватно оцінював сили і розумів, що його країна самотужки не готова до великої війни. Але ситуація у Європі різко змінилася, коли у країні, яку зробили основним винуватцем Першої світової війни та яка об’єктивно була основною невдахою війни, до влади прийшли сили, які прагнули реваншу. Німеччина дуже швидко почала нарощувати свою могутність в усіх аспектах, зокрема й військовому. Відчувши вітер змін, Італія теж наважилася на удар.

Удар по світовому порядку — перший крок до реваншу

Якщо у східній півкулі основною годівницею колонізаторів стала вмираюча Китайська імперія, то у західній півкулі такою був цілий континент – Африка. Її свого часу навіть просто перерозподілили між собою могутні європейські колонізатори, просто проклавши лінії на карті. І от Італія вирішила зруйнувати усі ці умовності, захопивши єдину країну, яку свого часу вирішили не колонізувати – Абіссінську імперію (сьогоднішня Ефіопія).

Попри глибоке занепокоєння Ліги націй (міжвоєнний аналог ООН) та країн Антанти, італійські війська хоча й не без труднощів, таки завоювали цю останню неколонізовану державу Африки, змістивши баланс сил на континенті.

Для Німеччини, на яку в результаті Першої світової війни були накладені численні санкції, було важливо поспостерігати чим завершиться цей демарш. Чи буде належна відповідь на такі кричущі порушення правил, які встановили переможці війни? Також важливо було, що проти цих правил виступили теж формальні переможці, тобто у їх таборі відбувся розкол.

Японія вийшла з Ліги націй ще у 1933 році, продемонструвавши, що не бажає ні до кого дослухатися, проводячи свою зовнішню політику. Таким чином, де-факто заявивши, що лише груба військова сила може заставити цю країну зупинитися.

Експерт-міжнародник Ораціо Коко вважає, що для Німеччини та Італії було важливим досвідом спостереження за демаршами Японії проти Ліги націй. Безкарність Імперії вранішнього сонця вказувала їм, що можна не боятися діяти. Вчорашні переможці уже не здатні відстоювати власні рішення та оберігати встановлені ними правила.

Італія теж вийшла із Ліги націй через два роки після своєї успішної агресії. Але перед тим остаточно дискредитувавши цю організацію. До травня 1936 року італійські війська в Абіссінії порушили усі можливі конвенції, застосувавши, зокрема хімічну зброю. Натомість після падіння столиці держави Адіс-Абеби, Ліга націй зняла усі санкції із переможця. Санкції, які так не були втілені у життя.

У жовтні 1936 року Італія уклала із Німеччиною вже згадану угоду. Тієї ж осені Німеччина та Японія уклали антикомінтернівський пакт. Цей союз де-факто був альянсом проти Радянського Союзу, який підтримував Китай у війні проти Японії.

Тут цікавий момент, який є показовим в усій історії про цей дивний альянс «лебедя, щуки та рака». Німеччина та Італія теж підтримували уряд Гоміньдану, який тоді владарював у Китаї. І якщо у Німеччині мова йшла скоріше про великий бізнес, який тоді ще був непідконтрольний новій владі, то в Римі основним лобістом союзу із Чан Кайши був сам дуче.

Саме цей фактор на рік затримав приєднання Італії до антикомінтернівського пакту. Фашистська держава приєдналася до нього аж після прямої агресії Японії проти Китаю, коли доля Піднебесної здавалася уже вирішеною.

Далі після аншлюсу Австрії та розчленування Чехословаччини настав час «сталевого пату» між Німеччиною та Італією – лише у травні 1939 року сторони підписали союзний договір, яким зобов’язувалися надавати військову допомогу один одному.

Строкатий шлюб за розрахунком

Зараз з історичної ретроспективи може видатися що Троїстий пакт з цього моменту був логічною справою і навіть дивно чому його укладання затрималося аж більше як на рік. Проте насправді все відбувалося значно складніше і за цей час сталися події, які взагалі поставили під сумнів реальність такого альянсу.

Нацистська Німеччина несподівано уклала пакт про ненапад на десять років із СРСР (серпень 1939 року). Це при чинному антикомінтернівському пакті. А потім коли Німеччина напала на Францію, то Італія довго думала чи варто допомагати союзнику по сталевому пакту.

Важливо Шарлатанство на догоду Гітлеру чи реальні наукові дослідження: Чим займалося окультне товариство "Аненербе"

Варто нагадати, що усі три тоталітарні держави будували свої ідеології на ідеї унікальності, ексклюзивності та вищості своєї нації або раси. Німці, японці та італійці вважали, що саме їм вищими силами вказано призначення нести особливе знання та будувати унікальний устрій для людства, під власним, зрозуміло мудрим та справедливим управлінням. Кожна з цих держав прагнула відродити відповідно до древніх легенд свій «золотий вік». Німеччина відродити чистоту арійської раси (міф, який має слабке відношення до підтверджених історичних фактів), Італія – загиблу півтори тисячі років тому Римську імперію (Могутність Римської імперії – доконаний факт, але окрім географії приналежність Італії до цієї держави «притягнута за вуха»), Японія – свою власну давню славу. Імперія вранішнього сонця справді має тривалу неперервну традицію державності, але чи дає їм це право володарювати Азією питання риторичне. Так само як і питання як можуть між собою дружити суб’єкти, кожен з яких вважає себе персонально «сіллю землі», а всіх інших – болотом і природженими рабами, своїми, звичайно що рабами.

Але блискучі звитяги Японії у далекому Китаї та менш вражаючі успіхи Німеччини у Європі зумовили таки цей «шлюб за розрахунком».

Цікаво, що реальні переговори відбулися ще 9-10 вересня 1940 року. А далі відбувалися церемонії, схожі до ритуалів окультизму. 19 вересня відбулася нарада в імператорському палаці в Токіо. На ній імператор Хірохіто немов живий бог, що зійшов на землю просидів кілька годин, не зронивши ні слова. Він лише слухав своїх підлеглих, які зачитували заздалегідь заготовлені тексти. Щось схоже повторили і у Берліні через вісім днів. Тоді вже Гітлер намагався мовчки прослухати своїх підлеглих та іноземних дипломатів. А присутні іноземні журналісти просто були шоковані цим союзом жаби, гадюки та журавля.

Союз без ідей, планів та майбутнього

Надалі Німеччина змусила увійти до союзу Угорщину (була зобов’язана здобутими землями у результаті розпаду Чехословаччини, зокрема й українським Закарпаттям), Болгарію (залякали), Словаччину (утворена з волі Рейху, тож не могла відмовити), Румунію (обібрану Радянським Союзом).

В Югославії невдовзі після укладення угоди відбувся військовий переворот, організований противниками союзу з нацистами. У відповідь Рейх здійснив агресію проти цієї балканської країни у квітні 1941 року та розчленував її. Утворена за зразком Словаччини Хорватія приєдналася до Осі. Натомість не приєдналася до пакту Фінляндія, але це їй не завадило проводити спільні з Німеччиною бойові дії проти Радянського Союзу. Японія ж змусила долучитися до Осі Таїланд. А от в Іраку та Ірані союзники запобігли поширенню впливу країн Осі, знісши лояльні до цих держав уряди та допомігши прийти до влади власним ставленик4ам.

Цікавий момент, що примудрилася уникнути такої сумнівної компанії Іспанія під керівництвом воєнного диктатора генералісимуса Франциско Франко, який прийшов до влади не без допомоги Німеччини та Італії. Щоб зрозуміти наскільки це несподіваний поворот, слід зауважити, що запрошені на прея'с-конференцію 27 вересня 1940 року журналісти думали, що буде презентований саме союз Німеччини, Італії та Іспанії. Це чудове нагадування, що насправді в історії те, що з погляду сьогодення здавалося б логічним розвитком ситуації, часто з точки зору сучасників виглядало сенсацією.

Важливо Шість років і один день: чи справді Друга свiтова вiйна завершилася 2 вересня 1945 року

Цей строкатий союз був дивним на момент створення і таким й залишився до кінця. Союзники були надто далеко один від одного географічно і практично не взаємодіяли. У квітні 1941 року Японія повторила трюк Німеччини та теж уклала пакт про ненапад з СРСР, щоправда, лише на п’ять років. Це відбулося за два місяці до порушення аналогічного пакту Німеччиною Натомість Японія у грудні 1941 року напала на США.

Замість того щоб добити свої основних природних ворогів Велику Британію (яка була присутня в Атлантичному, Індійському та Тихому океані) та Францію (її колоніальна імперія залишалася в тому ж Тихому океані), ворожнеча з якими була чи не єдиним об’єктивним об'єднавчим фактором для цих таких різних тоталітарних режимів, Німеччина та Японія по черзі упродовж пів року втягнули у війну проти себе спочатку СРСР та США – найбільші військові та промислові потуги того часу. По факту, вони здійснили колективне самогубство у червні та грудні 1941 року, забравши з собою разом життя десятків мільйонів людей по усьому світу.

Створення та функціонування країн Осі – це приклад того, що тоталітарні фанатичні режими насправді не такі ідеальні якими вони себе показують. Вони теж часто демонструють просто вражаючу некомпетентність та здійснюють дитячі помилки. А ще це корисний спогад тим хто зараз хоче доєднатися до нової Осі, яка формується у наші дні. Адже серед прихильників Осі зразка 1940 року та сучасних агресорів можна побачити ідентичні найменування.