Третя світова неминуча?

Початок Третьої світової війни не є неминучим, якщо зараз силою показати російському диктатору Путіну його місце. І з цим рішенням не потрібно затягувати.

Все більше європейських лідерів починають розуміти, що уникнути прямого конфлікту з Російською Федерацією не вдасться. Адже війна Росії в Україні – це не локальний регіональний конфлікт, як хоче видати його Москва, а загальноєвропейська війна, у якій поки що об’єднана Європа безпосередньо участі не приймає. Путін продовжує провокувати Європу і НАТО, беручи їх своїми провокаціями «на слабо», вважаючи, що європейці не наважаться входити у пряму конфронтацію з Росією. І зараз ми наближаємося до критичного моменту, за яким проглядається зіткнення європейських збройних сил та російської терористичної армії.

Втім, якщо Російська Федерація не може перемогти Україну, то як вона збирається протистояти об’єднаним збройним силам НАТО? Адже російська армія не є непереможною, а кількість рекрутованих на війну, якими путінський режим готовий пожертвувати, не нескінченна.

Путін задирається, і це триватиме доти, поки він не зіштовхнеться з натовськими військовими силами та рішучими діями європейців. Звичайно, в Європі не хочуть війни, але кремлівський фюрер такий же, як і інші диктатори, що були до нього. Чергові попередження – це чудово, проте їх необхідно підтверджувати конкретними діями, якщо в майбутньому вторгнення в європейський повітряний простір будуть і далі продовжуватися.

А це означає – збивати російські військові літаки та безпілотники. Путін має знати, що якщо його «могутня армія» не здатна окупувати Україну, то у неї немає жодних шансів проти НАТО. Час діяти і надати Україні засоби для ударів у глибину російських територій, аби населення Росії нарешті усвідомило, що тепер війна стосується там всіх і кожного.

Російський диктатор діє, як хуліган, тільки хуліган геополітичний. І як будь-який хуліган, він буде тиснути, як зможе доти, поки йому не дадуть відсічі. Зараз він не зовсім готовий розпочинати війну з НАТО, бо не впевнений у своїй перемозі.

А ядерна війна для нього не варіант, тому що вона гарантовано знищить його країну та його владу. Тому він намагається розділити та послабити Північноатлантичний альянс, оскільки це найбільша загроза путінським планам ліквідувати українську державність і поставити під свій контроль Європу.

У НАТО почали розуміти, що зіткнення з Росією стає тільки питанням часу. Це неминуче відбудеться, якщо Путін і далі буде керувати Російською Федерацією. Йому потрібна перемога над Україною і зникнення її з мапи світу. Тому всі попередні мирні ініціативи президента Сполучених Штатів Дональда Трампа коштом територіальних поступок українцями його також ніяк не влаштовують. Він хоче все, і ні на йоту не збирається відмовлятися від цих своїх маніакальних планів.

Але якщо гіпотетично припустити, що Путін вирішив вдертися до Європи, а Дональд Трамп раптом знову скаже, що це не його війна, а війна європейців, тому він не надсилатиме американські війська для допомоги, то навіть і тоді у Москви шансів немає. Адже коли тільки порівняти людські ресурси, то загальна чисельність населення країн-членів НАТО, без урахування Сполучених Штатів, становить близько 640 мільйонів порівняно зі 140 мільйонами Росії.

Що стосується чисельності військ НАТО, за винятком США, то їхня чисельність складає близько 1,7 млн, тоді як Росія має близько 1,2 мільйона. У них приблизно стільки ж звичайної військової техніки, хоча Росія має більше ядерних боєголовок.

Але радіація не визнає кордонів, тому, якщо припустити, що жодна зі сторін не вдасться до ядерної зброї, то Європа з НАТО мають суттєву перевагу. Також вони, безумовно, мають і фінансову перевагу. Хоча невідомим фактором залишаються дії інших країн у такій війні. Чи допомогли б Китай, Північна Корея, Іран Росії? Чи допомагали б Японія, Австралія і Південна Корея Європі з НАТО?

Небезпечним моментом в протистоянні України та Заходу з Московією є те, що Путін знає, що якщо він програє цю війну, то може бути усунений від влади в Росії. Для нього єдиний спосіб не програти – поширити воєнні дії на інші країни. Оскільки, в такому разі, він розраховує на залучення Південної Кореї та Китаю.

НАТО мало серйозно зайнятися Росією після Великого вторгнення у 2022 році, якщо не у 2014. Вагання та нерішучість Альянсу затягнули російсько-українську війну надовго. Натовські держави навіть не можуть запровадити всі можливі санкції проти Російської Федерації.

Путінський режим вичікує і готується до нового агресивного стрибка. Це цілком може бути вторгнення до менших європейських країн, Литви, Естонії, Польщі, Румунії чи Фінляндії, щоб побачити, що в Альянсі робитимуть, коли загроза перетне їхній кордон, і якими будуть їхні можливості реагування на зовнішню загрозу. Що вони є членами НАТО не зупинить Путіна.

Він вже закріпив свої відносини, підтримку та військові плани з Китаєм та Північною Кореєю, не забуваючи про Іран та Білорусь. Коли Путін нападе на менших членів НАТО, а він це зробить, враховуючи те, що він робить в Україні, відверто ігноруючи зовнішні дії у відповідь, Китай та Північна Корея здатні розпочати військові операції проти Тайваню та Філіппін.

Російська Федерація випробовує можливості Північноатлантичного альянсу, швидкість реагування та тестує людські ресурси. Вторгнення до Європи – це лише питання часу. Помилкою стало те, що НАТО дозволило Росії закріпитися на окупованих українських землях. Вони не відступлять, якщо їх не витіснити звідти силою. Всі попередження Москві звучать добре, проте дії – єдиний фактор який спрацює.

У цій нерівній битві за подальший вибір людської цивілізації, Україна докладає величезних зусиль, щоб вижити, як незалежна держава і перемогти підступного ворога. Вона вибрала правильну стратегію, їй потрібно продовжувати атакувати російські нафтосховища та нафтопереробні об’єкти, армія без палива чи грошей на поповнення запасів збої не зможе довго воювати.

Російська Федерація ще має багато вразливих місць, необхідно їх вчасно виявити та бити по ним. Адже величезні загарбані в інших народів території можуть втратити оперативний зв’язок між собою, якщо не працюватимуть або буде тимчасово заблокована робота аеропортів Москви, Санкт-Петербургу та ще кількох десятків найбільших міст Росії. Не говорячи вже про те, що коли перервати надовго залізничний зв’язок центральної частини Росії з Сибіром та Далеким Сходом, це створить великі логістичні проблеми з постачанням зброї з Північної Кореї та високотехнологічного обладнання з Китаю, необхідного для продовження ведення війни.

Чим швидше поставити Путіна на місце, тим буде краще. Незважаючи на ядерний шантаж Москви та залякування Заходу, що, мовляв, Росії немає чого губити, диктатор і його оточення дуже хочуть жити далі, інакше все багатодесятилітнє пограбування путіністами Російської Федерації виглядає марним. Хто тоді користуватиметься вкраденими у російського населення трильйонами доларів?

Але якщо він наважиться на ядерний варіант розвитку подій, максимально нарощуючи конфронтацію із західним світом, то тут відповідь може бути дуже простою та зрозумілою, ні Путін, ні Росія ніколи не побачать результату, якщо він буде втілюватися в життя.

Якщо Росія нападе на Європу, Путін допустить велику помилку. Це буде вже війна на три фронти. Європа із заходу, Україна з півдня, Америка зі сходу через Аляску. А кожен союзник НАТО може приєднатися до будь-якого фронту, який йому найкраще підходитиме. Збільшуючи кількість своїх ворогів, неможливо сподіватися на перемогу там, де вона неможлива.

У цей надважкий і вирішальний час Європа і колективний Захід мусять визначитися з тим, чи вибирати зброю і боротися з Путіним, який хоче переробити весь світ під свої збочені забаганки, цим обираючи захист свободи, чи далі спостерігати за тим, що за них це робить вже більше, як три з половиною роки Україна.

Адже мова йде про захист свободи для наступних поколінь, і ціна свободи часто може бути надвисокою. Та коли б люди не воювали у Другій світовій війні, то можна собі тільки уявити, яким би зараз був навколишній світ, побудований під збочені забаганки Гітлера.

Збочений на своїх маніакальних ідеях Путін відчуває себе геополітичним месією, місія якого пролягає значно далі, ніж захоплення України, він хоче змінити світовий порядок і закріпити ці зміни на століття.

Адже будь-яке відкладене рішення ніколи не зможе розв’язати проблему, яку вирішувати все одно прийдеться, але для цього доведеться прикладати набагато більше зусиль, ніж якби його прийняти вчасно.