Ведучий «Репортера» Василь Бирзул: «В ефірі я повинен бути неупередженим»

Василь Бирзул після закінчення факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, працював у редакції «Останніх вістей» «Українського радіо» — редактором, спеціальним кореспондентом, ведучим інформаційних програм. З перших днів катастрофи на Чорнобильській АЕС у складі спеціальної групи протягом року виїжджав до чорнобильської зони, в репортажах розповідав про перебіг рятувальних робіт. Був ведучим інформаційної програми «УТН», інформаційно-аналітичних програм: «Панорама», «Ракурс» на Українському телебаченні, програм «Соціальний статус» і «Відлуння» на ТОНІСі. Був віцепрезидентом Національної телекомпанії України, директором громадсько-політичних програм НТКУ, головним редактором громадсько-політичного мовлення Національної радіокомпанії України. Працював у «гарячих» точках в Косові, Південному Лівані, Сьєрра-Леоне.

Василь Іванович 20 років викладає у Київському національному університеті культури й мистецтв. «Вчу студентів бути самими собою в ефірі, бути природними, не грати, не дублювати когось, бути щирими», — каже він. І додає, що вважає, що ведучий має бути максимально неупередженим. Його ученицею була Вікторія Рощина. «Вона вважала мене своїм наставником, і я цим пишаюся», — сказав він, показуючи історію листування з Вікторією в месенджері.

До рейтингів ставиться спокійно, до Суспільного мовлення з повагою, особливо до «Українського радіо». Вважає себе фаталістом. «Якщо хоча б натяк буде, чи я сам відчую, що вже треба йти, то піду. Я не роблю трагедії з того, що не буду в ефірі. Мене за 45 років знімали з ефіру, повертали, знімали, повертали… І я до цього спокійно ставлюся», — відверто сказав він.

— Пане Василю, як ви потрапили на Прямий? Ви тут від початку були ведучим новин?

— Прямий канал — це колишній ТОНІС, якщо пам'ятаєте. А на ТОНІСі я був першим заступником генерального директора, «Детектор медіа» про це колись повідомляв. Коли канал перейшов у власність іншої команди, мені запропонували вести новини. Зазвичай стару команду змітають, а тут генпродюсер Олексій Семенов сказав мені: «Сьогодні я побачив на ТОНІСі програму і подумав, що нам отакого ведучого треба». Я думав, що він пожартував. Але він підтвердив: «Я вас бачу ведучим новин». Я вів різні програми, починав із новин на «Українському радіо», потім на телебаченні. Ми з Аллою Мазур разом вели новини. Вів марафони, розмовні студії, різні токшоу. Ніколи не думав, що вдруге повернуся в ту саму річку. Думаю, значить доля. Був першим заступником генерального директора — і став ведучим новин. Для мене, чесно кажучи, посади не мали значення. Я фаталіст: якщо так сталося, значить — так треба було.

Таким чином я тут вісім років. «Прямий» стартував 24 серпня 2017 року.

— Чи знаєте ви ще ведучих новин в Україні — ваших ровесників?

— Чесно кажучи, не дуже стежу за ними, можливо, десь є й мого віку ведучі новин. Просто ведучі точно є — Євгеній Кисельов, Матвій Ганапольський. Але я не вважаю, що старість — це якась заслуга.

— За кордоном часто на телеканалах можна побачити вже сивих ведучих, тобто з досвідом. У нас здебільшого це молоді. Вам не здається, що до старших ведучих більше довіри в аудиторії?

— Нас так учили, і ми так вважали, що до старших ведучих більша довіра. Світовий досвід показує, що справді це так. Зараз технологія подачі новин зовсім інша. Можливо, глядач, не посвячений у нашу кухню, не знає всіх тонкощів. І за традицією довіряє сивим ведучим.

Колись я вів дитячу програму, коли навчався в університеті, потім на каналі «Промінь» інформаційні випуски. До речі, тоді на «Українському радіо» почалося реформування інформаційного мовлення. З 80-го року почалися розмовні студії. Тобто ми перші журналісти, які з’явилися в прямому ефірі. А з 2000 року взагалі годинами були в ефірі. І наші глядачі, слухачі разом із нами виростали.

— Як ви ставитеся до рейтингів?

— Я був одним з керівників каналу і знаю, як робляться рейтинги. І про скандали, пов’язані з вимірюваннями, знаю. Тому спокійно ставлюся до рейтингів.

— Якщо написати в гуглі «найстарші ведучі новин в Україні», то видає кількох колег, які понад 10 років вели якісь програми. Тобто для нашої країни 10 років у професії — це вже велике досягнення. Скільки ви в професії?

— Офіційно трудова книжка виписана 1 квітня 1980 року. Тобто цього року виповнилося 45 років як я в професії: і на телебаченні, й на радіо.

— З ким із колег підтримуєте стосунки, товаришуєте?

— Не можу сказати, що я до когось із колег їжджу в гості чи до мене хтось приїжджає. Ми в основному спілкуємося по роботі. Можливо, тому що мої колеги, ті, з якими я колись працював, тепер на інших каналах. Безперечно, ми інколи бачимося. Але це не значить, що ми дружимо і сім’ями збираємося. У мене є друзі, але не з цієї сфери.

Розумію, якби ми працювали на одному каналі й були однолітками, то безперечно десь тусувалися б разом. Тепер я працюю серед молодих людей, мої керівники вдвічі молодші за мене.

— Ви щодня в ефірі?

— Щодня тиждень через тиждень.

— Що найважче у веденні щогодинних новин?

— Так чи так це маленький стрес. Можна і 40 років працювати, але все одно хвилюватися. Можливо, через відповідальність перед глядачем, щоб не збитися, подати так, щоб він зрозумів, щоб не перемкнув канал, щоб не сказав: «Ну, що він читав? Для чого він там?». Я вважаю себе совісною людиною, тому й переживаю. А після випуску новин є 40 хвилин, щоб відійти й підготуватися до наступного.

— О котрій у вас випуски починаються?

— О 10-й ранку і щогодини до 18-ї.

— Ви самі пишете підводки до новин? Чи вам це роблять колеги?

— Раніше писали ми самі. Коли я на Першому національному працював, тоді був тренд: тільки ведучий сам пише підводку, щоб розумів, про що говорить. Зараз технологія підготовки новин не дозволяє ведучому активно їх писати. Я можу тільки щось поправити, поредагувати, щоб зручно було читати. У нас професійна команда редакторів, репортерів, журналістів, тому немає потреби все самому робити.

— Чи берете ви участь у відборі новин для випуску?

— Я тільки знайомлюся, можу їх під себе редагувати.

— Колись ведучим на українське телебачення і радіо приходили мішки листів від глядачів і слухачів. Чи отримуєте зараз відгуки від аудиторії? Які?

— Зараз, чесно кажучи, тільки в чатах соціальних мереж, але я стараюся їх не читати. Бо один похвалить, а інший насварить. А на мене це впливає, тому не читаю.

Хоча раніше в молодості, коли надходили листи, то приємно було читати. Дуже багато листів приходило на «Українське радіо», найбільше — на дитячу редакцію, а на телебачення — діду Панасу, нам теж писали глядачі. У мене збереглися листи від однієї шанувальниці-науковиці, яка підписувалася «Шукачка істини». Жінка мала енциклопедичні знання, її цікаво було читати.

Або, пам’ятаю, одна жінка написала: «Мене дід сварить щодня, що не встигаю видоїти й вигнати корову зранку, бо слухаю о 6:00 новини. А я тільки слухаю вас, бо ваш голос (тоді в мене голос трошки кращий був) — як бальзам на рану. Я не можу відірватися від приймача, весь час слухаю і слухаю». Я тоді приходив зрання, спросоння читав новини, а виявляється — для когось то був бальзам.

Радіо в селі було дуже важливе. Люди пам’ятали, о котрій виходила та чи та твоя програма. Я був вдячний їм, завжди шанував свого слухача і глядача. Зрештою, для них працюю все життя.

— Ви працювали на державних мовниках, які зараз стали частиною Суспільного мовлення. Чи вважаєте, що така реформа була необхідна для України?

— Безперечно. Вважаю, що була потрібна. Я один з авторів одного з законопроєктів про суспільне телебачення. Тоді Віктор Ющенко був президентом, і його команда мене долучила до написання документа. Я вважаю, що Суспільне мовлення потрібне. Якби ще було незалежне і стабільне фінансування, бо від цього також залежить незалежність загалом. Якби наше суспільство справді було готове платити за чесне телебачення, і щоб ви не випрошували бюджет. Я знаю, був у керівництві Першого національного і ходив у Верховну Раду, на комітети, виступав, випрошував бюджет для державного мовника, який тоді виконував функції суспільного. І зараз колеги з Суспільного так само вибивають кожну копійку.

Радий, що є незалежне Суспільне, там мої студенти працюють. Я дивлюся періодично, або слухаю «Українське радіо». Навіть те, що Суспільне вийшло з марафону «Єдині новини» — це вже плюс. Я завжди на Суспільне дивлюся як на рідну батьківську хату, переживаю, коли невдачі, й радію, коли все виходить.

— Ви є в соцмережах? Яких?

— Є у Facebook, але не дуже активний. У мене чомусь старе розуміння, що ведучий новин не повинен бути активним у соцмережах, писати власне ставлення до чогось, бо тоді глядач засумнівається в неупередженості. Як громадянин я свою позицію висловлюю на виборах. А в ефірі я повинен бути неупередженим.

Колись, коли зароджувався Народний рух, я активно його пропагував, підтримував в ефірі, запрошував. При Компартії тоді було це ризиковано, мене сварили за це. Виходило, що я був заангажований. А потім ти маєш відповідати за те, що вони пересварилися, зрадили або прокралися.

Тому я зрозумів, що якщо ти не член якоїсь партії, то краще дистанціюватися, бути рівновіддаленим, щоб до тебе була більша довіра в аудиторії.

— Чи дивитеся ви інші канали, чи слухаєте радіостанції? Які?

— Дивлюся дуже багато ведучих на різних каналах, мені подобається. І традиційно слухаю «Українське радіо», у мене стоїть приймач. З деякими ведучими спілкуюся, наприклад із Наталкою Соколенко. Студентів учу не на власному прикладі, а на прикладі колег. Тому що вони на багатьох каналах професійно працюють.

— Мої колеги іноді кажуть: от вийдемо на пенсію і будемо щось вирощувати на дачі або більше читати книжки. У вас не виникає такого бажання «вийти на пенсію»?

— Ні. По-перше, я вже на пенсії. По-друге, як уже казав, я фаталіст. Якщо хоча б натяк буде чи я сам відчую, що вже треба йти, то піду. Я не роблю трагедії з того, що не буду в ефірі. Мене за 45 років знімали з ефіру, повертали, знімали, повертали… І я до цього спокійно ставлюся.

Стосовно вирощування городини. То я ж живу за містом. У мене є і сад, і город. І у вільний від роботи тиждень чи коли влітку більший світловий день, я безперечно з задоволенням доглядаю сад і город, ще й сусідам-пенсіонерам допомагаю.

— Ви передаєте свій досвід молодим? Викладаєте?

— Викладаю понад 20 років у Київському національному університеті культури і мистецтв. Мої студенти вже зірками стали: Григорій Решетник, Олексій Душка, Тарас і Леся Кобзарі й інші. Пишаюся ними. Це, чесно кажучи, тримає в житті, що тобі хтось вдячний.

Моєю ученицею була Вікторія Рощина, яка вважала мене своїм наставником, і я цим пишаюся. Я не був її викладачем, але вона колись попросилася до нас на практику на ТОНІС. Зайшла і каже: Василю Івановичу, завантажте мене роботою, щоб я ні про що інше не думала. Очевидно, у неї була якась особиста трагедія. Вона сказала: «Я хочу увійти в професію. Допоможіть мені з цим».

Вона місяць була на практиці й майже щодня розпитувала, як я прийшов на «Українське радіо», як починав робити розслідування. Бо я журналістом-розслідувачем був на початку на «Українському радіо», цікаві схеми на той час викривали. Могли й по голові дати, бо великі суми були. І вона так захопилася всім цим, що потім через якийсь час зателефонувала і каже: «Василю Івановичу, я вже працюю на “Українському радіо”». Потім вона розслідування робила, їй погрожували. І я сказав, що треба шукати організації, за якими стоять солідні міжнародні інституції. Наприклад, «Радіо Свобода» чи «Українська правда». Вона мені знову зателефонувала і сказала, що вже співпрацює з цими медіа. Я бережу наше листування в месенджері.

Фактично вісім років до її загибелі вона весь час постійно радилася зі мною, телефонувала, писала. Я бачив, що деякі її колеги писали, що вона була вимоглива і скандальна. Я вважаю, що вона була дуже-дуже працьовита. Завжди вітала мене з днем народження, бажала мені здоров’я та хороших друзів. Ось подивіться, я написав їй: «Вікторіє, дякую, радий, що не помилився в тобі. Ти виправдала довіру і стала професійною журналісткою. Професійних успіхів тобі й щастя». Вона відповіла: «Дуже цінно чути це від вас…». У мене багато повідомлень від неї, але на останнє я не встиг відповісти. Вона похвалила мене, а я не знаю, що відповідати на похвалу. Думаю: «Ну, щось придумаю, тоді відповім». І не встиг, дізнався, що вже було пізно.

— На вашу думку, що необхідно, щоб стати хорошим ведучим новин? Дайте якусь пораду молодим.

— Чесно кажучи, поради складно давати. У кожного свій шлях і в кожного свій секрет. Наприклад, Аллі Мазур глядачі завжди кажуть: «Ви говорите ніби нам особисто». Розумієте? Я ж трохи відсторонено це роблю, на жаль. Але я переконаний, що ведучий має бути в ефірі самим собою. І вчу студентів бути самими собою, бути природними, не грати, не дублювати когось, бути щирими. Глядач відчуває, що ти думаєш в ефірі, як ставишся до роботи.

— Маєте якісь цікаві історії, пов’язані з роботою чи колегами?

— Історій, звичайно, багато. Розповім кілька. Є одна неймовірна! Повірите, що Папа Римський пив горілку, яку я привіз з України до Рима? Просто ніхто не вірить, а це правда. Я їхав у відрядження в Рим на запрошення Отців Василіанів. Там була якась подія, вони хотіли про неї зробити фільм. Це був ювілейний 2000 рік, поїхала творча група (я й оператор). Думаю, треба ж якийсь презент привезти з рідної Кіровоградщини. Купив нашу українську горілку «Холодний яр». У Римі ми жили в монастирі. Я презентував по пляшці святим отцям Августину й Амвросію. Через кілька років отець Августин, який працював на радіо «Ватикан», приїхав до Києва, знайшов мене на Першому національному і каже: «Василю, а ти знаєш, що твою горілку пив Іван Павло II? Твоя пляшка кілька років пролежала. Потім випадково її побачив і поклав до кошика з усілякими продуктами на освяту на Великдень Папі Римському. І сказав, що там лежить усе українське. А він перепитав, указуючи на пляшку: “А це українська?”. Я сказав, що так, відкрив, налив трохи й він покуштував».

Є ще історія світлої пам’яті моєї мами. Вона була дуже відповідальною людиною. Колись у 1981 році я робив серію репортажів на «Українському радіо» про хліб. Навіть отримав нагороду за ці матеріали. Один із репортажів розповідав про те, як мама пекла хліб на свято. Підходить до мене відповідальний секретар і каже: «Василю, я ніколи не жив у селі. Моя мама ніколи не пекла хліб. Ти можеш мені привезти хоч шматочок домашнього хліба? Я хочу покуштувати, який він, справжній домашній хліб. Ти так гарно розповів про нього, що мені аж захотілося скуштувати». Я приїхав до мами й передав їй це прохання. А вона каже: «Та щось не вдався цього разу хліб, може, наступного разу». Вона була дуже вимоглива до себе. Минуло багато років, я вже й забув цю історію. Приїжджаю вчергове додому у 97-му. Мама каже: «Ось я хліб спекла хороший. Можеш відвезти колезі, який хотів скуштувати». Привіз я ту хлібину через 16 років. Я вже не працював на радіо. Знайшов кабінет колеги й віддав йому хліб. Він, звичайно, не чекав такого, був зворушений до сліз.

— А були якісь курйозні випадки у вас в ефірі?

— Були, звичайно. Наприклад, коли вирубилося світло в ефірі. Веду новини у студії Першого національного, яка була без вікон. І тут хоп — не стало світла. Темна кімната, тільки позаду внизу довгі світильники. Я дивлюся — в телевізорі тільки мій чорний силует. Що мені залишалося робити? Нас учили, що ніколи не треба привертати увагу до помилок. Думаю, не буду перепрошувати, що у нас світло пропало. Нехай думають, що це у них на телевізорі пропало, а я продовжу спокійно вести випуск. І через кілька хвилин світло з’явилося.

Раніше на телебаченні у студії були лампи розжарювання, які нагрівалися й іноді стріляли. Уявіть собі: ти ведеш новини — а така лампа за півтора метра від тебе — бах! І розлітається. Ми в принципі знали, що може вибухнути, а в ефірі це було чути, ніби постріл. Ось одного разу це сталося, начальство телефонує відповідальному випусковому і запитує, що у нас трапилось. А Вероніка Скляренко, царство небесне, хороша була журналістка і випускова, каже: «Оператор застрелився від ваших новин, від безвиході».

— А якщо текст на суфлері зникає, що ви робите?

— Ми до цього готові. У мене кожна новина на окремому листочку, які під руками. Я прочитав новину й автоматично перегортаю листки. Тому, якщо текст зникне на підкажчику, він у мене є роздрукований.

— А які ви розслідування робили? Це можливо було робити в радянські часи?

— Можливо, і ми робили. Мене зокрема зацікавило, чому у закладах громадського харчування на кухнях стояли великі каструлі, набиті великими шматками хліба. Тобто люди не з’їдали, і його потім згодовували худобі.

Я прийшов у їдальню, щоб проаналізувати, чому так стається. Зайшов до директорки, її не було. Я вирішив почекати. І тут, як кажуть, удача журналіста. Поруч сиділа заступниця директорки, і я запитав: «А у вас є меню на сьогодні?». Вона дала мені копію меню. Подивився, поклав у кишеню і пішов перекусити. Дивлюся, вже стоять великі каструлі з хлібом. Купив комплексний обід, бачу, що мені поклали пиріжок, якого в меню не було. Почав розкручувати цю тему і виявилося, що кухарі, які мали покласти в суп чи борщ по 100 г м’яса на порцію за тодішніми стандартами, вкрали по 20 г, і зробили з цього м’яса начинку для пиріжка. А у комплексний обід входить ще два шматки хліба. Я з одним шматком з’їдаю борщ, а потім дилема: або я другий шматок чорного хліба буду їсти, або пиріжок із м’ясом. Що б ви вибрали? Таким чином більшість відвідувачів не доїдала хліб, який потім згодовували домашнім свиням.

Я порахував, що лише на мені вони «заробили» 13 копійок. Я директорку запитав, скільки у них відвідувачів, виявилося 4 000 щодня. Помножте 13 на 4 000, на місяць виходила чимала сума. Це був просто лівий товар. Ви оплачуєте, а вони у вас крадуть. Я цю схему коли розкрив, тоді дзвонили моєму начальству на «Українське радіо» звідусіль: міністерства, треста, райкому партії.

— А ви це розслідування на радіо зробили? Як називалася програма?

— Так, для програми «Останні вісті» на «Українському радіо». Начальство стежило, щоб ніхто не зняв з ефіру. Бо тоді керівництво республіки слухало наше радіо. Мені потім ще довго згадували про це розслідування. Я давав свідчення в міліції. Тоді, як не дивно, підтримували й заохочували критику щодо не центральних якихось партійних чи державних органів. Якщо ми робили критичний матеріал, то потім повинні були робити матеріали слідами наших виступів.

Ще розповім про унікальну ситуацію. Колись я приїхав брати інтерв’ю у президента Латвії Гунтіса Улманіса. Уявіть собі, біля президента стоїть багато охорони. Все дуже строго. Запитання треба поставити слово в слово, як завчасно написано. Я приходжу, президент мені дарує свою книжку. Я подякував, відкрив на мить — і мені впав в око рядок: «У дитинстві я любив пасти гуси». У мене не було цього запитання, але запитав: «Ви любили в дитинстві пасти гуси?». Його це дуже розчулило, і він дав мені чудове інтерв’ю. Я вважав це своєю журналістською удачею.

А ви знаєте, що я виписував регламент проведення перших демократичних президентських дебатів після Помаранчевої революції?

— На Першому національному?

— Так. Я тоді був керівником громадсько-політичного мовлення на Першому національному, відповідав за організацію дебатів між Ющенком і Януковичем. Хоч і була постанова ЦВК, але ведучий Юрій Мельничук переживав щодо деяких моментів. І я вирішив виписати регламент, що має робити ведучий у разі, якщо кандидат у президенти скаже щось образливе чи непристойне, або зробить щось інше несподіване. До четвертої ранку виписував на кілька сторінок регламент проведення дебатів. Потім прийшли Томенко, покійний Зінченко, кричали: «Ми вас посадимо, який регламент, є постанова ЦВК — і цього досить!». А там не було жодної заполітизованості. Були виписані фрази, що повинен сказати ведучий на такій-то хвилині, як ведучий має відреагувати в разі, якщо кандидат у президенти відмовляється відповідати на запитання тощо. Це треба було комусь прописати, щоб перші дебати пройшли чітко. Дебати пройшли успішно, всі були задоволені, й команда Ющенка, й команда Януковича. І зрештою ті, хто обіцяв посадити, зрозуміли, що все було зроблено для того, щоб не перевести дебати у хаос.

Фото: Максим Поліщук