Віталій Коротич. Страх бути викритим

В день смерті українського поета і колаборанта Віталія Коротича хочу нагадати рядки зі своєї статті про нього майже річної давнини.

Розсекречені документи з архівів радянського КДБ поставили крапки над «і» у біографії одного з найвідоміших українських поетів-шістдесятників і знаменитого «прораба» горбачовської перебудови Віталія Коротича. Виявилося, що поет ще з початку 60-х був завербованим «конторою» й мав псевдо «Январський».

Мені можуть сказати, що ніякої великої сенсації в цьому немає, що тоді комітет вербував чимало українських письменників і багато хто з них навіть пишався своїм співробітництвом із комітетом. Але це у сталінські роки. У шістдесяті вже можна було робити вибір, і в кожного він був свій – від безкомпромісності одних до маневрів інших. Але свідома робота на комітет означала зовсім іншу життєву програму, зрештою – іншу столицю. У тих, хто боровся, і тих, хто маневрував, столицею був Київ. У тих, кого завербували, столицею була Москва.

Дмитро Павличко у 70-ті міг здаватися людиною з письменницького істеблішменту, обирався секретарем правління Спілки письменників – зрештою, ми вчили його вірші у шкільній програмі. Але на посаді головного редактора надпопулярного тоді часопису «Всесвіт» Павличка замінив саме Коротич. Бо владі не подобалися не тільки маневри Павличка, який всіма правдами й неправдами добивався публікації у «Всесвіті» справжньої літератури. Не подобалася і сама популярність «Всесвіту», те, що навіть російськомовний читач віддавав йому перевагу перед московською «Иностранной литературой» – і це при тому, що завданням українських редакторів було доводити вторинність і другорядність власної культури і мови. Завданням Коротича було зробити «Всесвіт» не тільки «правильним», а й зробити його нецікавим – і він із цією задачею впорався, бо завжди правильно розумів настанови з Луб’янки. А те, що таким важливим агентом опікувалася саме московська Луб’янка, а не київська Володимірівська, довела вся подальша біографія Віталія Коротича.

У 1986 році він очолює редакцію сенсаційного «Огонька» – головного часопису епохи змін. І вже тоді в багатьох виникали питання, як так сталося, що український письменник став головним редактором московського журналу, та ще й письменник з республіки консерватора Володимира Щербицького, якому Горбачов неприховано не довіряв. Але Коротич був креатурою не Щербицького, а чекістів, які, очевидно, і порекомендували його секретарю ЦК КПРС Олександру Яковлєву. Яковлєв, найближчий соратник Горбачова, ввійшов в історію як партійний ліберал, але головним у цьому визначенні все ж таки варто вважати слово «партійний». Завданням Яковлєва було створити імітацію свободи слова – знаменитої «гласності». Тобто свобода висловлювань нібито й була, але чітко обмежена партійними рішеннями й чекістським контролем. Яковлєв був досвідчений майстер таких декорацій. Ще у 1964 році він, працівник ЦК КПРС і відданий учень головного партійного ідеолога Михайла Суслова, вигадав радіостанцію «Маяк», яка мала стати альтернативою Радіо Свобода та іншим західним «голосам», що так дратували партійне начальство. Але справжня партійна карʼєра Яковлєва почалася за часів генерального секретаря ЦК КПРС… ні, не Михайла Горбачова, а Юрія Андропова, багаторічного керівника КДБ СРСР. І, до речі, саме Яковлєв вже у горбачовські часи привів на посаду голови КДБ СРСР помічника Андропова Володимира Крючкова – майбутнього організатора ГКЧП і справжнього патріарха сучасних російських чекістів. То чи варто дивуватися, що Яковлєв обрав на посаду імітатора свободи саме агента «Январського»?

В ті часи я, тоді студент журфаку Московського університету, кілька разів стажувався у редакції «Огонька» – у відділі листів, яким опікувався майбутній зять Єльцина і радник Путіна Валентин Юмашев, відвідував творчі студії провідних журналістів видання. І, щиро кажучи, був приголомшений саме цією нещирістю: у демократичному виданні не було нічого демократичного, тільки пафос, кондовість і бажання грати написані кимось іншим ролі. Це дуже контрастувало з усією іншою радянською пресою тих років саме тим, що це був не журнал, а театр. Театр «гласності».

Саме тому коли одного прекрасного дня на одному з депутатських зʼїздів Олесь Терентійович Гончар підійшов зі мною до Віталія Олексійовича Коротича і сказав, що хотів би, щоб я друкувався в «Огоньку», я ввічливо подякував – а коли Коротич відійшов, сказав Олесю Терентійовичу, що ніколи не буду цього робити. Я знав, що виглядаю невдячним бовдуром, що про таку рекомендацію – Гончара Коротичу – може мріяти кожен молодий журналіст, мені ж і 23 років не було. Але я сподівався, що Олесь Терентійович, який розумів мене у найкритичніші моменти моєї роботи у ті часи, і цього разу мене зрозуміє.

Він і зрозумів. Не став мене переконувати – Гончар взагалі не мав властивості наполягати, тільки поцікавився, що мене відлякує, може непевність у власних силах. Я, щиро кажучи, не міг йому точно пояснити своїх емоцій і тільки сказав, що відчуваю себе чужим у редакції «Огонька» й навряд чи знайомство із Коротичем щось тут зможе змінити. Тут Гончар посміхнувся і сказав, що знайомство із Коротичем може тільки посилити таке відчуття, якщо воно вже зародилося, й ми більше не поверталися до цієї теми.

Ну, а згодом все ж таки відбувся той самий путч, і Коротич не повернувся з Америки, де тоді перебував і почав там викладати. І це теж була одна з найбільших загадок тих часів – як це головний «прораб» перебудови не повернувся з Америки саме тоді, коли у Росії перемогла демократія, а його рідна Україна проголосила незалежність? Але тепер ясно, що його мотивами міг керувати просто потаємний страх бути викритим – і він приїжджає тільки тоді, коли його колишні колеги повертають собі владу. І саме до тієї країни, де вони цю владу повертають. Один із найвідоміших українських поетів ніколи не був українським громадянином. Ніколи. І всі його коментарі до українських подій – аж до сьогоднішнього дня, коли його роботодавці знищують його Батьківщину – завжди були коментарями агента КДБ. Бо адептом «гласності» йому вже прикидатися не потрібно, зараз зовсім інша конʼюнктура.

Ну, і наприкінці – просто дитячий спогад. Ми з моєю тіткою гуляємо київською вулицею Немировича-Данченка, де вона тоді мешкала. Назустріч йде літня людина, яка шанобливо знімає перед тітонькою капелюха. Але вона лише гордовито піднімає голову. В її великих тьмяних єврейських очах тільки гнів. Вона не відповідає.

Згодом я дізнаюсь, що це її земляк з черкаської Кам’янки, вчений і батько відомого поета. І що тітка йому не довіряє. Не пояснює мені до кінця, чому – тоді дітям не все пояснювали, але не приховує емоцій.

Вже наприкінці 90-х, коли Коротич повернувся до Москви, під час однієї з зустрічей я згадаю цю сцену і скажу йому, що у нас з ним спільне кам’янське коріння.