"А мені що, не страшно померти у 22 роки?": історії юнаків, які добровільно пішли на війну

Свято Покрови було особливим для українців здавна. Богородицю вважали своєю покровителькою козаки, тому 1 жовтня ми відзначаємо і День українського козацтва. А в 1942 році на свято Покрови з'явилася Українська повстанська армія.

І сьогодні в цей день ми також відзначаємо День захисників та захисниць. Він особливий для українців зараз, бо це день тих, хто вже 12-й рік поспіль боронить нашу державу в російсько-українській війні. Покрова сьогодні – це зв'язок поколінь, яких об'єднує любов до рідної землі й боротьба за неї.

Сотні тисяч чоловіків і жінок зараз стоять на захисті України. За цей час виросло ціле покоління українців, яке було надто юним у 2014 році, але вкрай сміливим, коли почалося повномасштабне вторгнення у 2022 році.

Йдеться про тих, кому сьогодні немає 25 років, – вони не підпадають під мобілізацію, але свого часу прийняли виважене рішення долучитися до оборони своєї країни. І чимало з них зробили це задовго до появи контрактів 18 – 24.

Ми мали нагоду поспілкуватися з такими захисниками та захисницями. Їхні життєві шляхи різні, але схожі в одному – залишитися осторонь вони просто не могли. Як вони вирішили піти в армію, що мотивує зараз та як війна змінює українську молодь – розповідаємо у матеріалі 24 Каналу.

Початок великої війни зустрів у Харкові: історія "Кучера"

Олегу з позивним "Кучер" – 23 роки, з яких 3 він на великій війні. Повномасштабку хлопець зустрів у рідному Харкові. З перших днів ворожі війська чи не щодня атакували його рідне місто.

До тих подій Олег працював електрогазозварювальником та на будівництвах, а на 4-й день повномасштабного вторгнення пішов у військкомат. Щоправда, йому відмовили, але хлопець не здавався й коли почув про створення добровольчого формування територіальної громади "Хартія" – долучився.

Разом із побратимами Олег брав участь в обороні Харкова. Зараз він все ще у "Хартії", яка вже розрослася до рівня бригади й на її основі створили 2-й корпус Нацгвардії. А "Кучер" у бригаді є командиром артилерійської батареї.

"Кучер" / Фото надане 24 Каналу

У відповідь на питання про те, що ж зараз є для нього мотивацією, боєць без вагань каже – родина.

Моя мотивація – моя родина. Моя дружина з синочком живуть у Харкові. Мої батьки в Україні. І коли я питаю себе, що я роблю тут (на фронті, – 24 Канал), то відповідаю, що я бороню свою країну, борюся за своїх рідних і близьких. Я хочу, щоб моя сім'я жила в незалежній країні, а не під кимось,
– каже "Кучер".

Боєць зізнається – війна змінила його і змусила переглянути деякі цінності. Наприклад зараз "Кучер" переконаний – нема нічого ціннішого за підтримку близьких.

Потрібно цінувати сім'ю і завжди підтримувати. Підтримка зараз вкрай важлива – якщо її не буде від близьких чи я її не даватиму, то буде дуже важко, і все може посипатись. Ми повинні навіть у війську одне одного підтримувати, бо це найголовніше,
– підкреслює боєць.

Щодо однолітків, які не на службі, "Кучер" каже, що йти чи не йти в армію – це вибір кожного. Він же закликає приймати рішення на користь служби.

"Кучеру" було 20 років, коли почалося велике вторгнення / Фото надане 24 Каналу

"Кучер" підкреслює, що День захисників та захисниць – це свято тих, хто бореться зараз, і тих побратимів та посестер, які полягли у боротьбі за нашу свободу. І це є найвища ціна спокою людей у тилу.

Цивільні повинні пам'ятати, що ми стоїмо тут, щоб вони могли спокійно працювати, ходити до магазину, щоб діти могли гратися на майданчиках і ходити в школи та садки… Цей день – пам'ять про тих, хто загинув, і тих, хто сьогодні стоїть на захисті наших людей,
– наголошує "Кучер".

"Для когось це робота, для мене – життя": історія "Поета"

"Поету" також 23 роки й зараз він офіцер-артилерист у лавах 21-ї окремої механізованої бригади. Та якщо його спитати, ким же він був у цивільному житті, то боєць скаже без вагань – школярем. Бо військову кар'єру він обрав у дуже юному віці. Спершу навчався в Прикарпатському військово-спортивному ліцеї-інтернаті, потім – у Національній академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові.

І саме в академії "Поет" зустрів повномасштабну війну, а наступного року отримав офіцерське звання та долучився до лав Сил оборони. Відтоді й дотепер, як каже сам боєць, його мотивацією залишаються бойові побратими.

Зараз моя мотивація – це мої побратими та підлеглі. Якщо бачу, що завдання, які я ставлю, занадто важкі, тобто такі, що мені самому було б важко, – я розумію, що треба вплинути та допомогти,
– каже "Поет".

Капітан ЗСУ додає, що дотримується двох принципів – ухвалювати рішення самостійно та обдумувати свої дії й можливі наслідки. Зокрема тому, що від рішень офіцера залежать життя бійців. "Поет" підкреслює, що за 3 роки на командних посадах серед його підлеглих був лише один поранений і жодного загиблого.

Майже усі солдати та сержанти в підрозділі старші за мене, але прислухаються. Вони мають бачити в мені лідера, якому варто довіряти, а не пастуха, якого мають бояться,
– зазначає "Поет".

Разом із тим офіцер каже, що хоч і війна – дуже важка, особливо морально, це жодним чином його не зупиняє і навіть жартує, що спиниться тільки в одному випадку.

"Для когось військова служба – це робота, а я в цьому живу все своє свідоме життя. Я маю рухатися вперед і зупинюся лише коли будуть ноги холодні й вперед ногами виноситимуть", – жартує "Поет".

"Поет" / Фото надане 24 Каналу

Зараз і "Поет", і його наречена служать у війську. Саме вона, як каже боєць, є його підтримкою. Військовий певен, що важко підтримувати того, хто на війні, не маючи розуміння про неї.

Ми спитали "Поета", що для нього означає День захисників та захисниць. За його словами, це ще один день, коли росіяни атакуватимуть, бо на передовій свят немає. Однак разом із тим воїн каже, що найкращим подарунком для нього буде "відмінусований" ворог.

Та говорячи про цей день, "Поет" пригадує слова Тараса Шевченка.

У цей день я бажаю кожному ніколи не опускати руки, що б не трапилось. Як казав Кобзар: "Борітеся, поборете, вам Бог помагає, за вас правда, за вас слава і воля святая",
– наголосив "Поет".

"Чоловік був проти": історія захисниці "Ексель"

Ще донедавна 21-річна Катерина Шабат навчалася в університеті й поєднувала його з роботою кухаря. Тим часом її коханий уже був у війську в складі 13-ї бригади НГУ "Хартія". Катерина вирішила також піти у військо, хоч чоловік був категорично проти, бо хвилювався за неї. Зараз же, як каже військова, він навіть радий, що вони в одній бригаді. Катерина на псевдо "Ексель" служить на посаді тимчасово виконуючої обов'язки офіцера секції зв'язку в "Хартії".

Рішення піти у військо в основному близькі підтримали, адже крім неї та чоловіка у війську також батько, дядько і брат Катерини та хлопець її сестри.

Катерина та її чоловік служать у "Хартії" / Фото надане 24 Каналу

"Ексель" пояснює свою мотивацію піти в армію двома причинами – вона хотіла бути поруч із чоловіком та корисною для армії. За словами захисниці, служба у лавах Сил оборони показала їй, що в житті варто цінувати кожну мить і кожну подію. І, звісно, армія вплинула на неї саму.

Війна зробила мене більш уважною, відповідальною, зосередженою. Так, війна змінила моє бачення світу. Тепер я ціную час із рідними більше, менше боюся робити важкі вибори й краще розумію, що важливіше за комфорт – безпека і взаємодопомога,
– підкреслює "Ексель".

"Ексель" / Фото надане 24 Каналу

День захисників і захисниць, як відзначає Катерина, особливе свято, зокрема для її родини, бо значна частина її близьких зараз на фронті.

У цей день я б хотіла сказати, треба памʼятати, що кожен з нас важливий для перемоги, треба триматися разом, бо тільки разом ми сильніше. Також не забувайте донатити та допомагати армії, навіть просто репост збору – це вже допомога,
– підкреслює "Ексель".

"Замість мене ніхто б не прийшов": історія "Східного"

"Східний" зараз є головним сержантом взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів 1-го окремого штурмового полку імені Дмитра Коцюбайла. У цивільному житті, до великої війни, він працював у сфері адміністрування медичних закладів та рекламі. Однак після 24 лютого 2022 року вирішив долучитися до війська. Рішення пояснює дуже просто – захист країни є обов'язком для кожного, хто вважає себе патріотом. Разом із тим "Східний" додає, що замість нього на службу б ніхто не прийшов.

Та найголовніша мотивація – рідний дім у Донецькій області, який у 2014 році росіяни тимчасово окупували. Того часу вистачило, щоб зрозуміти, що таке "рускій мір".

Мій рідний дім у Донецькій області вже давно під загрозою і був тимчасово окупований у 2014 році. І це не тільки про дім, але й про сім'ю і країну. Я захищаю її й це моя головна мотивація. Замість мене цього ніхто не робитиме,
– підкреслює "Східний".

"Східний" у цивільному житті / Фото надане 24 Каналу

Йому скоро виповниться 25, але цінність людського життя хлопець вже добре усвідомив, бувши на війні, де кожен день може стати останнім. Тому "Східний" каже, що треба цінувати кожну хвилину. Так само варто цінувати те, що ми вільні, бо воля нам дається не за просто так, а життями й здоров'ям бійців.

А ще, як ділиться боєць, зараз у його світогляді є тільки чорне і біле, третього варіанту немає. Є чіткий ворог, є друзі – бойові товариші, люди з цивільного життя, які цікавляться, допомагають та підтримують. Щодо того, що хтось на фронті, а хтось ні, "Східний" каже доволі чітко – це вибір кожного. І війна, за словами воїна, чітко показала, хто є хто.

Чи воювати, чи не воювати, чи жертвувати своїм життям та здоров'ям за свою країну і свій народ, або ж сидіти вдома і нічого не робити, – це вибір кожної людини, який вона робить. А я просто роблю свої висновки,
– підкреслює "Східний".

Боєць додає, що День захисників та захисниць – це про пам'ять поколінь українців, які клали своє життя на вівтар боротьби за свободу і навіть просто виживання нашого народу. Тому "Східний" закликає всіх пам'ятати про ціну свободи.

Пам'ятайте, що кожна людина, яка в бою втратила своє життя, в останню мить цього свого життя думала, що це все не дарма. І навіть зараз, в цю хвилину, хтось віддає своє життя. Треба ставитись до цього з розумінням, що це робиться не просто так, бо це для дітей, для сімей, для нашого дому і для нашої країни. Не дай Боже новим поколінням доведеться продовжувати боротьбу і їм варто готуватися, але ми робимо все для того, щоб цього не сталося,
– підкреслює "Східний".

"Піти в армію вирішив ще в окупації": історія "Гаца"

Віталій був студентом коледжу в Новій Каховці, що на Херсонщині, де навчався на електрика. Та 24 лютого 2022 року життя 19-річного хлопця змінилося – він одразу для себе вирішив, що піде до війська, однак із цими планами довелося почекати, бо місто швидко опинилося в окупації.

Протягом двох місяців Віталій намагався зайвий раз не виходити на вулицю, щоб не зіштовхнутися з росіянами, а пізніше йому допомогли пішки вийти на правий берег, а звідти – до Дніпропетровщини. Весною 2022 року це ще було можливо, бо фронт був не суцільним і росіяни здебільшого контролювали основні дороги.

Коли Віталій опинився на підконтрольній Україні території, то понад усе хотів долучитися до війська, щоб допомогти гарнізону Маріуполя, який на той час уже був в оточенні. Однак через юний вік йому спершу відмовляли.

Та все ж через пів року після повномасштабного вторгнення Віталій став частиною полку ССО "Азов", який із часом перетворився на 3 окрему штурмову бригаду. Зараз Віталій на псевдо "Гац" є сержантом-інструктором у бригаді.

Найбільшою мотивацією була помста за те, що вони (росіяни, – 24 Канал) чинили ще з 2014 року, і що робили, коли вже почали повномасштабне вторгнення, і на Київщині, де була моя родина, і на моїй рідній Херсонщині. А ще є просто небажання передавати цю війну у спадок. І, звісно, хотілося допомогти хлопцям у Маріуполі, там було навіть кілька моїх друзів,
– каже "Гац".

"Гац" долучився до війська у 2022 році / Фото надане 24 Каналу

Боєць каже, що найважливіше, що він усвідомив для себе за час служби, то це те, що він зробив усе правильно і ні разу не шкодує про своє рішення. Військовослужбовець каже просто – інакше вчинити він і не міг би.

Я не та людина, яка просто сидітиме і спостерігатиме, як у сусіда хата горить. Я з тих, хто намагатиметься її погасити й щось для цього робити,
– пояснює боєць.

"Гац" каже, що серед його знайомих багато хто долучився до війська, але є й ті, кого батьки до повноліття вивезли за кордон. Однак він прихильно ставиться до кожного, хто допомагає війську. Водночас боєць каже, що трохи не розуміє тих, хто йде у військо лише коли йому виповнюється 25 років – тобто основною мотивацією є досягнення мобілізаційного віку, а не захист держави.

Та моя думка така – якщо людина до 25 років іде на війну або ж навіть просто долучається до допомоги війську чи країні, то це людина, котра розуміє, що відбувається, і має власну мотивацію. Ця людина розуміє, для чого ми це все робимо,
– каже воїн.

"Гац" / Фото надане 24 Каналу

День захисників та захисниць, як каже "Гац", – це ще один важливий день для усвідомлення того, що нам справді є що захищати і є за що боротися. Однак, на думку воїна, важливо не тільки згадати про бійців та подякувати їм, але знайти цього дня щось для себе.

Я хотів би, щоб у цей день кожен із нас згадав ту людину, котра була чи є у війську, і спробував зрозуміти її мотивацію. Зрозуміти, чому вона пішла у військо і спробувати таким чином знайти мотивацію для себе, щоб допомогти їй, стати разом із нею чи стати у пам’ять про неї,
– підкреслює "Гац".

"Пішов би й раніше, та до 18 не брали": історія "Екселя"

Ще один боєць на псевдо "Ексель" – командир взводу забезпечення артилерійського дивізіону. Йому от-от виповниться 25 років, проте уже 6 із них він у війську. Шукати підрозділ для служби хлопець почав, як тільки йому виповнилося 18. Уже через рік він став частиною 1-ї штурмової роти "Вовки Да Вінчі", яка зараз розрослася до 1-го окремого штурмового полку імені Дмитра Коцюбайла.

Зараз боєць зізнається, що в армію хотів ще з 2014 року, відколи Росія напала на Україну. Але з огляду на вік, це залишалося тільки мрією, яку "Ексель" почав втілювати, як тільки став повнолітнім.

У мене це вихованням закладено. У моїй країні війна – я маю бути там. Я був би тут ще раніше, але до 18 не брали,
– каже "Ексель".

"Ексель" / Фото надане 24 Каналу

За 6 років служби, з яких уже половина минула в умовах повномасштабної війни, боєць каже, що змінився, проте минуло так багато часу, що вже і не пригадує, яким був до армії.

Війна змінила однозначно, але я настільки довго варюсь у цьому лайні, що вже і не памʼятаю, яким був раніше. Напевне, став серйознішим і більш рішучим. Змінилось ставлення до друзів, які говорили, що вони великі патріоти, а зараз ховаються, але у мене в оточенні таких меншість. Значна більшість або у війську, або для війська,
– каже боєць.

За словами "Екселя", найважливіше, що він зрозумів для себе за час служби в армії, – це те, що люди є найголовнішими. Насамперед ті, завдяки яким ми живемо, завдяки яким ми боремося.

Зараз ми ще на етапі, коли у нас ледь не кожен день – День захисника, бо про нас ще всі памʼятають. Війна триває. А от років через надцять, після нашої перемоги, цей день буде нагадуванням всім, і нам в тому числі, що все, що ми маємо, – результат важкої й кровопролитної боротьби,
– підкреслює "Ексель".

"Я рвалась на війну": історія Оксани, родич якої був частиною УПА

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Оксані було лише 18 років і вона працювала журналісткою на "5 каналі". Після звільнення Київщини від росіян, вона вирушила туди, аби фіксувати наслідки боїв і того, що по собі залишив ворог.

Тоді я зрозуміла, що мені цікаво знімати, показувати війну і говорити про неї. Я об'їздила ледь не всі визволені села і міста Київщини. Хотіла на Донбас. Я рвалась на війну. Мене не брали на вакансію воєнного журналіста з поясненням: "Ви не були на війні". А як мені там бути, якщо ви відмовляєте?
– розповідає Оксана.

Оксана стала військовою кореспонденткою бригади / Фото надане 24 Каналу

Восени 2023 року дівчина вирішила для себе, що вона таки піде у військо та долучилася до 13-ї бригади НГУ "Хартія". Для цього зі стаціонарного навчання в університеті вона перевелася на заочне і добровільно мобілізувалася. І відтоді, як каже військовослужбовиця, робить те, що вміє і хоче – їздить на позиції, знімає репортажі, інтерв'ю, робить документальні фільми тощо. Словом, показує роботу бійців.

За майже два роки я зробила десятки репортажів, інтерв'ю, два документальні мініфільми про битву за Вовчанськ і Липці на Харківщині. Люблю виїжджати на позиції. Щоправда, мене туди жодного разу не змушували їхати – навпаки, сама шукаю щось цікаве і прошу мене пустити зробити матеріал. Знаю, що небезпечно. Але потрібно – це головне,
– каже військова.

"Битва за Вовчанськ. Початок": дивіться відео онлайн

За словами Оксани, найбільшим її натхненням і мотивацією є побратими й посестри. Тому для дівчини надзвичайно важливо, щоб люди чули їхні історії, про їхній біль та їхні потреби, щоб ті, хто дивиться чи читає матеріали, підтримував бригаду і сам ставав її частиною.

Злюсь, коли хтось каже, що йому страшно йти у військо. А мені не страшно померти у 22? Чи я виходжу на позиції, бо мені жити набридло? Я бачу, як бійці важко працюють і яку втому у собі переборюють. Їм дуже потрібна допомога. Треба прийти й стати поруч. Треба і їм, і вам, і вашим дітям. Ви ж не мрієте відправляти колись і їх на фронт?
– підкреслює Оксана.

Оксана розповідає про побратимів та посестер із "Хартії" / Фото надане 24 Каналу

Сама ж військова родом з міста Сколе на Львівщині, де про боротьбу Української повстанської армії нагадують криївки та братські могили. Зокрема в такій могилі в її рідному місті спочиває брат її дідуся Михайло, котрий був бійцем УПА.

Я знаю, що він хотів, щоб його боротьба була недаремною. Але про боротьбу УПА нині знають не всі. І не всі можуть відрізнити правду від російських стереотипів. Тож моє завдання зробити так, щоб про нинішніх захисників знали правду й говорили, щоб ними надихалися і пишалися ще кілька століть. Щоб їхня боротьба за волю, сила і відданість були взірцем для нащадків ще дуже довго. І щоб ніякий ворог не зміг оббрехати історію чи спаплюжити їхні великі імена,
– наголошує військова.

Сьогодні, у День козацтва й захисників і захисниць України військова наголошує, що це день пам'яті, вдячності та нагадування усім нам, що у свободи є ціна, яку ми платимо і досі. Тому Оксана закликає усіх і кожного цінувати наших захисників і захисниць та допомагати їм.

Цінуйте захисників і захисниць, пам’ятайте тих, хто загинув за Україну, допомагайте тим, хто цього потребує. Слухайте військових, прислухайтеся до них, чуйте їх, вмійте чути! Не соромтеся підійти й подякувати захисникам,
– наголошує Оксана.

Виняткове покоління, яке робить все, щоб їхню долю не повторили

Сьогоднішня молодь – це люди, які у 2014 році плели сітки у школах та писали листи бійцям у зону АТО. Це останнє покоління, яке думало, що ветерани – це старенькі дідусі та бабусі, про яких у нас згадували раз на рік. І це те покоління, на долю якого випало випробування великою війною. Але якщо у 2014 році вони були надто юними для боротьби, то зараз присвячують себе цій справі.

І одна з важливих мотивацій – не залишити війну у спадок. Не зустріти на фронті через роки тих, хто пише їм листи зараз і надсилає малюнки.

Звісно, нині війна – це справа не тільки молоді. Це єдина справа для сотень тисяч чоловіків і жінок. Різний вік, різні професії, різні історії, але об'єднані єдиною метою. І в тій меті відчувається зв'язок поколінь, починаючи від козаків, які під Покровом Богородиці йшли у бій на захист рідної землі.

Змінилися епохи, змінилася зброя. Взагалі мало речей залишилось із тих часів. Та, на жаль, ворог і до нині існує, як і потреба давати йому відсіч. І ми можемо це зробити. Тільки разом. Тільки у війську чи для нього.