«Куплю хату на Донбасі». Військові розповіли, навіщо в складчину купують житло у зоні бойових дій

Військові на Донбасі дедалі частіше купують або орендують житло у складчину, щоб забезпечити собі безпечне та постійне місце перебування поблизу фронту. В окремих містечках та селах Дніпропетровської та Сумської областей ціна на квартири зросла настільки, що інколи її вигідніше купити та здавати в найм, ніж орендувати. Про досвід таких придбань та оренди розповідають самі військові у статті «Дайте хату для солдата! Ринок житла поблизу лінії фронту переживає бум».

Наприкінці минулого та на початку цього року, коли лінія фронту посунулася вглиб кількох відносно безпечних регіонів Сумщини та Дніпропетровщини, квартирний ажіотаж спалахнув і тут. Донедавна місцевим ріелторам та мешканцям містечок Павлоградської агломерації такий підйом на оренді нерухомості навіть не снився. Сьогодні квартири пропонують навіть подобово: одна доба – тисяча гривень, номер у поганенькому готелі – 800 гривень і більше.

«Я порахував, що якщо купити квартиру в якомусь містечку на схід від Павлограда, а однокімнатна тут коштує 6–7 тисяч доларів, і здавати її, то можна менш ніж за рік вийти в прибуток. У Києві ти в такий спосіб «відбиватимеш» гроші років 15», – ділиться Данило Ф., військовослужбовець батальйону БпЛА 152-ї єгерської бригади.

Все частіше військові купують хати чи квартири у складчину, щоб бути певними, що завтра їх ніхто не виселить, а потім передають житло побратимам з іншого підрозділу. «Ми знімали минулого року старий, але непоганий будинок. Хазяйка виселилася і жила десь у доньки подалі від фронту. Сплатили наперед оренду за два місяці. Повертаємося з бойових – а там хлопці із ЗСУ живуть. Отакої! Телефонуємо: що ж це таке, бабушко? А вона каже: та я вже, вибачайте, продала хату хлопцям за 100 тисяч. А ми їй: чом же не сказали, що продаватимете, ми б у вас купили», – розповідає сержант Роман Даценко із батальйону «Свобода» бригади Нацгвардії «Рубіж».

«Людям важко тут жити, складна соціально-економічна ситуація, я розумію і на місцевих не ображаюся – це ж комерційна діяльність, їм треба свої сім’ї годувати. Але й ми, військові, у невигідній ситуації. Дивіться, я зараз не ходжу на бойові, мене перевели на іншу посаду, відповідно, й зарплатня у мене значно менша, ніж досі, – за місяць отримаю тисяч 50 і половину віддам за квартиру. Можливо, вихід у тому, щоб держава доплачувала військовим за оренду житла?» – додає Данило Ф.

Не всі місцеві здають житло військовим. Фронтовики стикаються з відмовою через страх і попередній досвід: власники бояться, що в їхнє житло «прилетить», або що квартиранти зіпсують майно. «Коли заселяємося, я фотографую лічильник електроенергії та знімаю на відео, в якому стані хата, що в ній є, і так фіксую щомісяця – щоб власники переконалися, що нічого не зникло, а навпаки, все прибрано», – пояснює Роман Даценко.

У багатьох бригадах процес пошуку житла організовано офіційно: «Наші хлопці не бігають шукати самі собі житло. У нашому батальйоні і в решті батальйонів бригади цей процес організовано так: за 3–4 дні до того, як хлопці мають змінитися на позиціях, старшина чи сержант з кількома побратимами виїздять у села, що за 30+ км від лінії зіткнення, і підшуковують для всіх хати, – розповідає Роман Даценко. – Насамперед шукаємо хати, де немає хазяїв, або де люди готові здавати житло безкоштовно, лише за комуналку, оплату спожитої електрики. У цьому пошуку справді допомагають сільські голови. А ще – продавчині сільських магазинів: ті все знають».

Таким чином, навіть у зоні бойових дій військові знаходять шляхи забезпечити собі житло, використовуючи складчину, оренду чи допомогу місцевих, що стає частиною адаптації армії до умов війни.

Попит на житло поблизу лінії фронтузростає через потреби військових, а пропозицій обмаль. Через це ціни на оренду у прифронтових містечках та селах вирівнялися з рівнем Києва чи Львова. Держава поки не компенсує витрати на тимчасове житло фронтовиків, залишаючи їхні потреби покривати з власної кишені.