Жорстокий жарт Дональда Трампа

«Завжди ти доводиш свої насмішки до крайності. Той гнів, який ти викликав, може вразити тебе»

Герцог Мантуанський, «Ріголетто»

Досвід минулого століття дав достатньо прикладів того, наскільки небезпечним для суспільства, що веде війну, є стан мілітаристського неврозу. Солодкість перемоги діє п'янко на охоплену ним особистість, спрямовуючи її до нових завоювань, тоді як гіркота поразок стає для неї не стільки предметом глибоких рефлексій, скільки тією душевною раною, яка змушує переможеного з нездоровою завзятістю випробовувати закони ймовірностей.

Так війна перетворюється зі справи суворого розрахунку на азартну гру, що рухається почуттям неповноцінності мілітариста: розпалений мозок армії, упиваючись фантазіями про майбутні перемоги, вплутується в різноманітні сумнівні авантюри, не помічаючи, як сили його армії та народу в'януть у міру продовження безперспективної боротьби. Вийти з неї такий розум не в змозі – він неодмінно має вірити в успіх наступної партії, оскільки тільки така віра дозволяє подолати очевидний факт деструктивності його дій. Іншими словами, ілюзії перемоги служать опіумом для мілітариста, фатальним чином змушуючи його заперечувати необхідність укладення миру заради порятунку держави. І подібний стан триває доти, доки сам порядок речей не почне втихомирювати азартного гравця, перетворюючи його на об'єкт стратегічних комбінацій сильних світу цього.

Описана патологія визначила шлях військово-політичного керівництва України і, зокрема, Президента Зеленського. Так, після провалу операції в Північній Таврії українське верховне командування воліло піти в погану нескінченність війни, ніж примиритися з реаліями позиційного глухого кута, що виключали можливість швидкого військового розв'язання конфлікту.

Як результат, жага нових перемог та ігнорування негативів тривалої війни привели Україну до компромісної стратегії вимотування ресурсно переважаючої Росії – стратегії, яка, за влучним зауваженням Шліффена, немислима в часи, коли все існування нації залежить від безперервного розвитку торгівлі та промисловості, а утримання мільйонів вимагає мільярдних витрат. Проте, слідування подібній стратегічній лінії спричинило встановлення специфічної військової системи, що мала своєю кінцевою метою недосяжне відновлення територіальної цілісності України.

Протягом останніх двох років закономірна відсутність прогресу в цій справі використовувалася українським верховним командуванням як привід для продовження війни та отримання військової допомоги союзників. Крім того, подібний розклад задовольняв інтереси корумпованого бюрократичного апарату, який продовжував наживатися на війні.

Паралельно, армія, що слабко поповнювалася, тримала східний фронт і своїми жертвами гарантувала стабільність тилового життя, поки проведена обмежена мобілізація дозволяла уряду України дистанціювати значну частину мирного населення від тягот війни і запобігати ризикам, пов'язаним з тоталізацією конфлікту. Важливим елементом такої системи виступала пропаганда, яка забезпечувала створення привабливої картини виснаження противника, а також маргіналізувала будь-які дискусії про необхідність перегляду української стратегії.

Як видно, керований ницими спонуканнями régime corrompu вміло використовував умови позиційності та формальні конституційні підстави для залучення українців у сизіфову війну. Тож не дивно, що коли миротворчі ініціативи Трампа почали створювати загрозу такій системі, верховне командування України визнало за необхідне всіляко перешкоджати зусиллям Білого дому. Зрештою, прагнення США нормалізувати відносини з Росією зобов'язувало українську сторону не просто укласти мир, а й піти на низку поступок своєму противнику – а саме це вимагало від Зеленського та його оточення зробити вибір між особистими мотивами, що живили тривалу війну, та довгостроковими інтересами України, які, з усією очевидністю, вимагали виходу з конфлікту, нехай навіть ціною задоволення деяких російських претензій.

До середини вересня, за заявами Віцепрезидента США Венса, американській стороні все ж вдалося звузити коло обговорюваних питань до двох основних проблем – бажання Росії зайняти Донбас без бою та прагнення України отримати гарантії безпеки. Природно, вірний своїй мілітаристській логіці, Зеленський відкинув можливість територіальних компромісів в обмін на зупинку війни.

Фактично перед Верховним головнокомандувачем було поставлено реальну стратегічну дилему, негативне вирішення якої визначило позицію Білого дому щодо українського питання. Закономірними є такі питання: яку військову мету переслідує Зеленський, виявляючи готовність відкинути територіальний компроміс, і на якій підставі він вважає, що потенційні вигоди від досягнення такої мети здатні врівноважити деструктивні процеси, представлені виснаженням української армії, руйнуванням економіки України, а також посиленням соціальних розломів усередині країни? Чому переслідування такої мети є більш виправданим, ніж укладення миру, стан якого з усією очевидністю дозволяє без людських втрат і мільярдних збитків від бойових дій налагодити господарське життя країни, а разом з тим і реорганізувати українську армію?

Що характерно, мілітарист виявляється не в змозі дати зрозумілі відповіді на подібні питання, оскільки демонстрація ясності тут загрожує викриттям готовності лідера країни, що воює, пожертвувати її позитивною перспективою заради збереження власного престижу. Це не дивно, оскільки те, що є нормою для мілітариста, немислимо для стратега, схильного розглядати війну як суворе фінансово-розрахункове підприємство.

У зв'язку з цим достатньо згадати цитату Зеленського річної давності: «Люди важливі, але це не значить, що можна подарувати росіянам тридцять відсотків нашої землі». Вибір не було зроблено, і протистояння тривало, посилюючи розкладання всередині України, а також послаблюючи її переговорну позицію. Нещодавно Верховним головнокомандувачем була висловлена й інша, не менш показова теза: «Мета Путіна - окупувати Україну. І доки він не зможе цього зробити, перемога на нашому боці. Ось чому для нас виживання - це перемога». Про поверховість такого розуміння перемоги свідчить хоча б той факт, що Зеленський не врахував довгострокових соціально-економічних наслідків «переможного виживання» своєї країни. Тим часом ще в середині XVIII ст. Фрідріх Великий попереджав – тривала війна непомітно розхитує суспільну дисципліну, зменшує народонаселення держави та виснажує її ресурси.

Так чи інакше, але саботаж переговорного процесу, що проводиться українським верховним командуванням, дійсно увінчався успіхом – у комюніке від 24 вересня Трамп визнав, що Україна за підтримки європейських союзників здатна відновити свою територіальну цілісність військовим шляхом. Втім, курйозність становища, що склалося, очевидна: раніше Зеленський та його найближчі радники визнавали неможливість досягнення такої мети, як раптом «добре поінформований» ними Трамп заявив прямо протилежне.

Слід визнати, що Президент США ухвалив найоптимальніше рішення в умовах дипломатичного глухого кута, що склався: під слушним приводом віри в боєздатність України та Європи він абстрагувався від охопленого мілітаристським неврозом Зеленського. Цей на перший погляд нехитрий маневр, завдає, однак, непрямого удару по всій військовій системі українського верховного командування.

Насамперед, Трамп поставив Зеленського в делікатне становище, яке зобов'язує Україну продемонструвати успіхи на фронті. При цьому США формально не мають жодного стосунку до потенційних провалів подібних планів, оскільки вони, по-перше, довірилися Верховному головнокомандувачу України, а по-друге, більше не є союзником республіки, що бореться, – ця роль тепер відведена Європі. З цієї причини фокус уваги українців можна змістити з безуспішної миротворчості Білого дому на полководницькі таланти Зеленського, єзуїтську політику Європи та перспективи довгої війни з Росією. Так створюються умови для того, щоб українське суспільство усвідомило факт свого перебування в новому трикутнику смерті, де воно приречене на в'янення «with time, patience, and the financial support of Europe».

І справді, над українцями тяжіє їхній Верховний головнокомандувач, який, подібно до типових мілітаристів ХХ ст., не має моральних сил для відкриття мирних переговорів – явних перемог на фронті немає, а будь-які непопулярні компроміси створюють загрозу авторитету та ставлять під сумнів успіх майбутнього електорального процесу. Приклад Зеленського лише підтверджує правомірність висновків Ліддел Гарта: сила є порочною спіраллю, якщо застосування сили не контролюється здоровим розрахунком.

З іншого боку, політики Європи перетворили подібне становище Верховного головнокомандувача на інструмент задоволення власного raison d'état: поки українська армія своїми жертвами зменшує наступальний потенціал російської сторони, європейці, дотримуючись заповітів давніх, використовують стан миру для підготовки до майбутньої війни. Ємко цей підхід резюмувала наприкінці лютого Прем'єр-міністр Данії Метте: за її словами, встановлення миру в Україні становить значно більшу небезпеку, ніж продовження війни.

Що ж до Росії, то вона, відповідно до стратегії Фалькенгайна 1916 р., за допомогою прямих дій на фронті та непрямих повітряних ударів по тилових районах України доводить республіку, що бореться, до такого стану, який похитне її обороноздатність у довгостроковій перспективі – бо моральні, фізичні, а також економічні сили народу будуть серйозно підірвані в міру продовження війни. Можливість розвитку такого сценарію лише підтверджує думку згаданого Ліддел Гарта, згідно з якою мирний договір, укладений в умовах глухого кута, є кращим за угоду, укладену внаслідок загального виснаження, оскільки створює міцніший фундамент для тривалого миру.

Крім цього, Трамп накинув на шию Зеленського «петлю Токвіля»: своїми колишніми дипломатичними зусиллями Президент США дав українському суспільству надію на мир, а потім власноруч підірвав цю перспективу, формально ставши на бік Зеленського. Як результат, негласне, але природне бажання українцями миру було розчавлене уявною вірою в їхню здатність довести протистояння jusqu'à la victoire finale. І тепер, фрустрованому суспільству доведеться переосмислити власні уявлення про війну – а цей процес загрожує болісною втратою ілюзій, здатною викликати революціонізацію населення України.

Все це створює умови для краху стратегії Циннобера, що була важливою підпорою м'якого деспотизму Зеленського. Відповідно до цієї стратегії вітчизняна пропаганда перетворила українців на філістерів, які мали захоплюватися уявною красою образу свого Верховного головнокомандувача, а його провали або замовчувалися, або подавалися як результат втручання зовнішніх сил, зокрема Трампа. Однак під час свого демаршу Президент США створив умови для деструкції золотого гребеня, яким накладалися чари горезвісної «незламності» – і саме це дасть змогу політизувати невдоволення філістерів, зосередивши їхню увагу на потворності тієї військової системи, яку створило верховне командування України.

Зеленський не помітив, як ілюзія перемоги, що постійно відтворюється ним, повинна буде зіткнутися з реальними можливостями України. Фактично, військово-політичному керівництву республіки доведеться зупинити свого супротивника, коли українська армія страждає від епідемії дезертирства, зубожіле населення країни чинить опір силовій мобілізації, а Росія нарощує темпи наступів і розпочала чергову повітряну кампанію.

Таким чином, надавши Зеленському carte blanche на продовження війни, Трамп втягнув його в останню партію, результат якої вирішить долю Верховного головнокомандувача. Якщо російській стороні все ж вдасться прорвати український фронт, а в тилу намітиться посилення революційних настроїв, військово-політичне керівництво України буде змушене або запросити мирних переговорів, або піти на такі необдумані мілітаристські заходи, які ще більше дестабілізують внутрішнє становище країни, що бореться. За будь-яких розкладів Вашингтон і Москва отримають можливість вирішити українське питання в потрібному їм ключі.

Крім того, пов'язуючи брюссельську бюрократію з війною, яка не має військового рішення, Трамп дозволяє правим силам Європи розгорнути наратив, що посилює їхні позиції, про перетворення «війни Байдена» на «війну фон дер Ляєн» - її новий виток занадто дорого обійдеться європейським платникам податків. Таким чином, заключна партія Зеленського вплине не тільки на фінансову підтримку України, а й позначиться на авторитеті інститутів Європейського союзу.

Отже, своїм жорстоким жартом Трамп завдав першого удару по центру суперечностей політики військових цілей Зеленського – визнавши правомірність амбіцій Верховного головнокомандувача України, він публічно зобов'язав його перетворити ілюзію перемоги на реальність. Враховуючи важкий стан республіки і готовність росіян продовжувати свої наступальні операції, такий хід має довести хворого на мілітаристський невроз Зеленського до того ж стану, в якому опинився Людендорф 29 вересня 1918 р.: його гнівні нарікання про безнадійність військового становища Німеччини завершилися епілептичним нападом. Уже через 4 дні після ураження мозку армії німецький уряд звернувся до Президента Вільсона з проханням про відновлення миру на основі його чотирнадцяти пунктів.

Викладене дає змогу припустити, що стратегія Білого дому з подолання позиційної системи російсько-української війни має на увазі створення умов для психологічного нищення носіїв мілітаристського неврозу – йдеться про доведення України до організованої поразки. Намагаючись виплутатися з хитросплетінь подібної комбінації, українське верховне командування продовжить впадати в гіпербулію, деструктивні наслідки якої дедалі сильніше відчуватимуться суспільством України. Як результат, зв'язок між військово-політичним керівництвом, що розкладається, і громадянами продовжить порушуватися – хворобливий мозок армії почне втрачати авторитет, що посилить у країні вимоги якнайшвидшого укладення миру.

Іншими словами, українці повинні будуть переконатися в правомірності висловленої Блюнчлі думки, згідно з якою право війни не є безумовним, і воно втрачає юридичну силу, щойно перестає слугувати державним цілям. Зігравши на цьому, зовнішні сили отримають можливість нав'язати свою волю зломленій республіці. Завдання українців скористатися цим диктатом для перебудови власного життя.