Аніматорка Поліна Піддубна — про свій фільм у Каннах і бабусю-парашутистку

Цього року в програмі Каннського кінофестивалю у категорії «студентське кіно»  (програма La Cinef) серед відібраних 11 стрічок була представлена документальна короткометражна анімація «Моя бабуся — парашутистка» української режисерки, художниці і активістки  Поліни Піддубної. Вона народилася і виросла в Харкові, а нині живе в Німеччині, де навчається на магістратурі за спеціальністю «режисура анімації» у Бабельсберзькому кіноуніверситеті.

Її фільм розповідає про бабусю Піддубної Альфію, яка зустріла повномасштабне вторгнення в Харкові й відмовилася виїздити. За сюжетом, у намаганні зв'язатися з нею онука дзвонить їй, —  однак не в Харків, а крізь час до Таджикистану 60-х років, де тоді жила її бабуся. Національна премʼєра стрічки, створеної в копродукції України та Німеччини, відбулася на анімаційному фестивалі Linoleum.

«Детектор медіа» розпитав режисерку про Канни, бабусю-парашутистку, про команду аніматорів фільму та про те, як потрапити в Канни з дипломною роботою.

— Яке у вас враження від Канн?

— Для мене це була велика подія — показувати фільм у Каннах, над яким я так старанно працювала протягом трьох років. Я скористалася цією нагодою, щоб отримати професійні контакти, але також, звісно, щоб відвідати гламурні події, червону доріжку, і святкувати світ кіно.

— Яку найбільш неочікувану реакцію ви почули від міжнародної аудиторії після показу?

— Те, що люди плакали під час показу було для мене дуже неочікувано. Мені було дуже приємно, коли до мене підходили та говорили як їх зачепив фільм, як вони відчули цю історію.

— Як ви знайшли копродюсерів у Німеччині для свого фільму?

— Фільм є моїм бакалаврським проєктом в німецькому університеті. Саме тому однієї з країн виробників є Німеччина.

— Звідки взялась ідея та персонажка?

— Цей фільм базований на історії моєї родини, а саме історії моєї бабусі. Коли вона була молода, то займалася парашутним спортом, от я і подумала що назва «Моя бабуся — парашутистка» звучить цікаво та навіть дещо провокуюче. У стрічці дуже багато меседжів та підтем. Це і розвиток фемінізму у ті часи на прикладі життєвого шляху моєї бабусі, і переосмислення власної ідентичності та родинної історії, і про деколонізацію та звільнення.

— Як ви працювали з візуальним стилем: що було важливіше — кольори, фактури чи темп руху?

— Ми дуже довго шукали візуальний стиль, який би виражав моє бачення фільму. Я працювала з декількома ілюстраторками, ми робили дуже багато скетчів, шукали палітру та фактуру. Кожна складова має підтримувати історію, і я дуже задоволена нашим результатом.

— Яка сцена далася найважче технічно або емоційно?

— Сцени, де є багато персонажів, де відбувається інтенсивний рух, або де є фокус на емоцію — це завжди важко. Під час процесу ми по декілька разів коригували кадри, навіть на фінальних етапах, коли робили DCP копію, я досі відправляла деякі сцени на правки. Навіть зараз, коли я передивляюся фільм, є моменти, про які думаю, що їх треба виправити. Але вже вирішила не мучити аніматорів.

— Що б ви назвали найбільш складним чи проблемним у виробництві анімації в Україні: бюджет, команди чи час?

— Немає якісного навчання в університетах, фінансування від держави та підтримки молодих талантів на законодавчому рівні. Але люди загалом супер вмотивовані робити мистецтво. Більша частина команди фільму — українці та українки.

— Як ви збирали свою команду?

— Над фільмом працювали дуже багато людей, дехто допомагав лише з декількома сценами, дехто робив практику, хтось був з самого початку та зародження ідеї. Багатьох я знала ще до початку роботи над фільмом, інших знайшла через контакти, телеграм-чати, або моніторинг портфоліо онлайн. Я дуже вдячна всім, хто повірив в цю ідею та вклався в проєкт.

— Чи відчуваєте ви, що українська анімація переживає підйом, чи це боротьба за виживання?

— Я думаю, що це абсолютна боротьба за виживання, особливо сьогодні в наших умовах. Я відчуваю, що у світі дуже викривлені наративи, глядачі дуже часто не готові сприймати багато важких тем. До того ж існує дуже сильна конкуренція, часто конкуруєш з людьми, в яких були більший бюджет та більше ресурсів для створення проєкту.

— Чому ви обрали саме анімацію?

— У підлітковому віці я дивилася дуже багато фільмів — від великих комерційних кінострічок до ретро артхаусної анімації. Тому не можу виділити когось одного чи одну — це був загальний процес розвитку та любові.

— Якщо б у вас була необмежена кількість грошей і часу — який проєкт ви б зробили наступним?

— Повний метр, серіал, короткий метр, інсталяцію, освітні проєкти. Ідей дуже багато!

Наразі я працюю над концептом для виставки, яка також складатиметься з експериментального аналогового фільму, але це скоріше буде в напрямку нелінійного відеоарту. Побачимо. Це буде мій магістерський проєкт, тому хочу ще поекспериментувати. Дуже хочу також розпочати роботу над першим професійним коротким метром і активно шукаю ідеї та можливості.

•  Читайте також: Анастасія Верлінська: Голос України не має слабшати на тлі відкритого прийняття росіян і показів їхніх фільмів за кордоном