Ваня з Рязані

Схоже, відбувається саме те, чого очікувало військове командування (щодо політичного не можу бути в курсі). Російська держава увійшла в осінь із більш дорогою війною та найдешевшим на континенті… громадянином.

Вона воює проти України, латаючи бюджет за рахунок «сірої» нафтової логістики та продажу енергоносіїв за непрозорими схемами. Але нарешті знову відчула дедалі болючіші збої у сфері нафтопереробки через удари наших дронів.

Звісно, всі безпілотники збито. Російському громадянину покажуть, що збили навіть більше, ніж узагалі летіло за місяць. Вийде товстий чиновник, розповість, що особисто все відремонтує до ранку, в крайньому разі — років за десять.

І все так гарно збивають та ремонтують. Тільки чомусь за місяць у Росії закрилось три сотні дрібних заправок, а наші дрони літають дедалі частіше. Тож ринок наповнюється не нафтопродуктами власного виробництва, а адміністративними заборонами й ручним керуванням. Однак усе добре.

Це не про турботу, це про дефіцити. Закриття сотень заправок, ліміт пального для клієнтів, місцями аж сухі пістолети на АЗС — ніхто не каже, що Росія впаде завтра. Але її хитає. І, якщо чесно, попередня кампанія ударів по НПЗ аж до таких наслідків чомусь не призводила.

На цьому тлі в Кремлі з’являється спокуса старого жанру — «маленька переможна війна». Бажано цього разу не проти здоровенної України в очікуванні підтримки населення, а проти країни значно меншої. Щоб не перебила десантників силами тероборони.

Швидка операція, кілька гучних кадрів. Чуттєва історія про те, що Акела точно не промахнувся. Мабуть, я щойно описав саме те, чого росіяни хотіли побачити у прямому ефірі з Києва десь у середині березня 2022-го.

Російська аудиторія вже тричі проходила цей сценарій: 2008 року, 2014-го, 2022-го. Щоразу влада обіцяла швидкий маневр. Удалось це тільки у Грузії. В решті випадків РФ застрягла обома ногами, дописуючи собі заднім числом пояснення, чому «так і треба було».

Різниця нині у трьох речах. По-перше, російська промисловість уже переведена на воєнні рейки значно глибше, ніж будь-коли після СРСР. По-друге, енергетика все ж виявилась вразливою. Гайки закрутити та бензин по талонах видавати можна. Будувати ілюзію цивільного життя — ні.

По-третє, населення збідніло. Воно вже проїло ту фінансову подушку, що давала змогу ігнорувати «смачні» підйомні від Міноборони РФ. Тим паче, не особистим бюджетом усе обмежується: ті ж збої з пальним швидко вплинуть на транспорт. А вже звідти йде проєкція на речі простіші. Магазин біля роботи, медицину, дрібний бізнес.

Тобто твій громадянин — збіднілий лох, який щиро вітав військове вторгнення, поки воно його не зачепило безпосередньо. Зараз у лоха справи не дуже. То чого б його не погнати на війну деінде? Ще й безкоштовно?

Пересічний росіянин, такий собі Ваня з Рязані, давно звик жити у державі, яка час від часу воює його грошима. Він радіє хіба тому, що при цьому держава напряму не воює його руками. Поки що у Вані все в порядку. Ходить собі на роботу.

Одного чудового ранку Ваня мало не сходив під себе, коли чудові українські дрони відвідали перлину його батьківщини — Рязанський нафтопереробний завод. Усе збили, як завжди. Але об’єкт потім іще довго димів та ще довше його ремонтували.

Звісно, у всіх є своя відрада. Ваня любить їздити автівкою кудись на дачу. Останню пару тижнів не їздив, хоча треба було. Хто ж знав, що українські дрони примудрились аж так не долетіти, що кудись дівся запас пального на три місяці. Тому наш дачник не заправив машину, побачивши черги коло АЗС. Ну, якось переживе.

Однак є певна річ, яку Ваня ігнорувати може ціною великих зусиль. Це те, що зарплата не росте, зате в армії дають щедрі підйомні. Що майже всі його однокласники давно пішли воювати. І що деякі навіть устигли повернутись, назавжди взявши іпотеку на кладовищі.

Новини про те, що Кремль посилив мобілізаційне законодавство, Ваня мужньо пустив повз вуха. Мобілізації ж немає? Немає. Ну то нехай посилюють скільки завгодно. Якраз бензин завезли на заправку, можна залити собі повний бак та нарешті доїхати до дачі.

Одного дня Ваня п’є пиво, переглядаючи телепрограми. Йде якесь його улюблене шоу від колишніх КВНщиків. Ваня любить КВН. Але тут програму перериває екстрене засідання Радбезу РФ. Там обговорюють якісь дивні речі. У місті Даугавпілс, у якому Ваня ніколи не був, знайшлись біолабораторії. На душі стає тривожно.

Щойно засідання завершилось і Ваня нарешті видихнув, як почалось не менш екстрене звернення Путіна. Мало того, що Даугавпілс світу загрожує, так ще й сусідню Литву вигадав Ленін. Росія знову не хотіла воювати, шановні. Та її знову змусили.

Відкрито другий фронт. Ваня, який загалом не проти повоювати, але виключно чужими руками, намагається жити далі. Та друга поспіль війна підсікає навіть ті ніжки, на яких якось утримувались залишки його звичайного життя.

Міський транспорт виходить у перший мінус по рейсах. Бізнес запроваджує надбавки «за пальне», магазини міняють постачальників. Аптеки підвищують ціни «лише на імпортні товари», але згодом на всі підряд.

Фінансувати все це стає важко, бо пасок Ваня затягнув іще у 2014 та 2022 роках. Далі тягти нікуди. Там уже хребет. Як співав один росіянин, «стало нє хватать мнє на мою плохую жизнь».

Тим часом іще один знайомий пішов до армії, закривши бізнес. Бо як ще він зможе віддати кредит, який брав під такі хороші відсотки, коли є дефіцит пального та відсотки вже давно не хороші?

Шок іще не минув, а життя вже додає свої бонуси. Роботодавець натякає на скорочення і пропонує перейти на часткову зайнятість. Комунальники думають про підвищення платежів (кажуть щось про інфляцію). Дружина просить не їхати цього тижня на дачу, бо щось їй недобре. Ваня радий, бо йому теж не дуже добре.

Все це втрачає сенс дуже швидко. Бо далі самого Ваню забирають в армію. Коли контракт за великі гроші перестає працювати, Росія дістає старий інструмент — примус. Як добре, що ухвалення цих законів наш герой ігнорував так старанно. Як відомо, у неуважних людей життя завжди повне сюрпризів.

Мобілізаційна машина отримує нові повноваження. Підйомні вже не дають, бо ти ж не контрактник. Ти Ваня з Рязані, якому хотілось усе життя провести десь коло рідної халупи. Тому помреш ти чорт знає в чиїй державі, але точно не вдома. Класно ж. Це і є імперська велич, Ваня.

Нашому цивільному населенню це може бути знайомо, тільки ми платимо не за агресію. Ринок праці стискається. Бронь розглядають вибірково, а якщо щедро — то це свої, явно мазані, ну по пиці ж видно. Бізнес із задоволенням прощається із не надто улюбленими кадрами, в тому числі й анулюванням бронювання.

Та для нас це в певному сенсі переломний момент. Надворі 2025 рік. При всіх своїх проблемах ми тримаємо фронт. Єдине, що Україна досі живе в очікуванні миру, і тому за ефективністю нагадує гібрид свистка та лопати. Почувається надто вальяжно.

Але де ми, і де ворог. Пригадайте, скільки років нам заливали, що Росія може воювати однією лівою та досягати результату. Бачите, це не так. І лише через повну відсутність стратегічних успіхів у нас, їй доведеться атакувати ще когось. Коли все йде за планом, так не роблять.