Арабо-друзька війна на півдні Сирії: причини, сенс та наслідки

Влітку в Сирії сталося те, чого вдавалося уникати за всі 13 років громадянської війни. Відкрита збройна конфронтація між арабською більшістю та друзькою меншиною стала не першим викликом у сфері безпеки для нового уряду в Дамаску, але першою військово-політичною поразкою з моменту повалення Башара Асада в грудні 2024 року. Хоча сам конфлікт справедливо вважати «місцевим» за своєю природою та причинами, він потягнув за собою зміни на загальнонаціональному та регіональному рівнях, де інтереси різних гравців постійно перетинаються та накладаються один на одного. Але спершу треба поговорити про друзів та їхні відносини з Дамаском.

Друзькі гори та Сирія

Друзи – релігійна група, що проживає в кількох країнах Близького Сходу, найбільше в Лівані, Ізраїлі, Йорданії та Сирії. Як окрема спільнота вони сформувалися приблизно в XI столітті в Єгипті, звідки їх швидко почали витісняти, переслідуючи за віровідступництво та єресь. Так друзи були змушені розбігтися по регіону.

В Ізраїлі вони компактно проживають у північних районах Галілеї, в районі м. Кармель та на окупованій території Голанських висот. Вони становлять там 2% населення, є громадянами Ізраїлю і досить добре інтегровані в державу, навіть маючи право служити в ЦАХАЛ. Багато хто, власне, користується цією можливістю, оскільки це один із швидких доступних «соціальних ліфтів». За свою лояльність державі друзи користуються підтримкою уряду Ізраїлю і мають певний вплив на його політику.

У Лівані друзька громада становить близько 5% населення і розселена переважно в районах Гірський Ліван та Аш-Шуф. Їхнє розселення в Лівані стало можливим після битви при Айн-Даре в 1711 році між двома впливовими арабськими племінними союзами Ямані та Кайс. Перемогу здобув останній, до якого якраз входили різні друзькі клани. Друзи в Лівані мають серйозну політичну вагу завдяки особливостям тамтешньої політичної системи. Оскільки влада розподілена за квотним принципом між етноконфесійними громадами, то друзи мають свої квоти в парламенті та на держслужбі. Найвпливовішим друзьким політичним кланом є дім Джумблат, чий глава Валід Джумблат – один із патріархів ліванської політики XX століття, що стояв біля витоків цієї державної системи. Друга за впливовістю друзька група пов'язана з домом Арслан, чий нинішній глава Талал Арслан безліч разів був депутатом парламенту та входив до різних урядів.

У Йорданії друзів небагато, близько 15-20 тисяч осіб. На відміну від Лівану, вони не визначені тут як якась особлива група, і жодних квот для них тут не передбачено. Тим не менш, друзи користуються всіма правами, які є й у інших підданих Йорданії. Єдиним друзом у нинішньому уряді є міністр закордонних справ Айман ас-Сафаді.

У Сирії друзи становлять вагому меншість у 700 тисяч – 1 мільйон осіб, і проживають в основному в провінції Ас-Сувейда на півдні країни. Інші райони компактного проживання друзів у Сирії – це Джарамана (передмістя Дамаска), гори Харім на півночі та район гори Хермон на південному заході.

Етнічно друзи є арабами, для яких арабська мова та арабська культура є невід'ємною частиною їхньої ідентичності. Що відрізняє їх від решти населення своїх країн, так це їхня віра, яка відрізняється від традиційного ісламу. Так званий «друзизм» з'явився приблизно в XI столітті в Єгипті і вважається відгалуженням шиїтського ісламу. Через гоніння на друзів за їхню нетрадиційну віру вони були змушені покинути Єгипет і розбрестися по регіону. Так вони й опинилися розділеними кордонами різних країн.

Відносини друзів із сирійською державою завжди були непростими, як і в будь-якої меншості, що почувається оточеною «іншими». У складі Османської імперії друзи неодноразово кидали виклик центральній владі, але після османсько-друзьких воєн XVII століття їх охоче інтегрували в державну систему, надаючи привілеї, титули та інші блага, що дозволили деяким друзьким кланам вмонтуватися в місцеву арабську політику.

Прихід французького колоніального правління в Сирію в 1920 році сильно порушив внутрішній баланс у Сирії. Те, що влаштовувало друзів при османах, швидко зникло під важкою рукою французького панування, і невдовзі друзи, в своїх кращих войовничих традиціях, опинилися на вістрі антиколоніальної боротьби за відновлення статусу-кво. Саме друзи під проводом ставшого легендарним шейха Султана аль-Атраша підняли перше по-справжньому масштабне антифранцузьке повстання в 1925 році (яке в історію Сирії увійшло під назвою Велике сирійське повстання), за яким потягнулися арабські націоналісти в Латакії, Дамаску, Алеппо та Дейр-аз-Зорі. Французам знадобилося 2 роки, щоб придушити повстання та вигнати Аль-Атраша з країни, однак повністю оговтатися від його наслідків Парижу не вдалося. У наступні 20 років сирійці неодноразово піднімали бунти проти Франції, натхненні тим першим актом опору з боку друзів південної Сирії. У 1945 році друзи знову піднімали повстання проти французької влади, а всього через рік країна отримала довгоочікувану незалежність.

Період ранньої незалежності Сирії в 1946-1954 роках характеризувався, як це часто буває з пострадянськими молодими республіками колоніального світу, політичною турбулентністю та постійною боротьбою за владу. Друзи відігравали тут важливу роль, підтримуючи то одну, то іншу сторону.

Військові перевороти в Дамаску, що йшли один за одним у 1950-1960-х роках, стали для друзів і можливістю, і проблемою. З одного боку, зміна влади та перерозподіл впливу відкривали вікно для друзьких представників для входження в переговорний процес. З іншого боку, нестабільність не створювала передбачувані відносини з Дамаском і завжди загрожувала соціально-економічними потрясіннями, від яких страждало населення Ас-Сувейди.

Перший президент незалежної Сирії Шукрі аль-Куатлі вважав друзів небезпечною меншістю, яку слід тримати в узді. Така думка була поширена серед арабських лідерів, переважно через периферійність друзів та їхні проблематичні відносини з центром. Незважаючи на насторожене ставлення до друзів, Аль-Куатлі намагався будувати свою політику на балансуванні між різними етноконфесійними групами, прекрасно усвідомлюючи наслідки внутрішньої дестабілізації. До того ж, будучи арабським націоналістом, він намагався прищепити друзам загальноарабську солідарність, що базується на ідеях єдності арабської нації у своїх власних кордонах.

Його наступник на посту президента Адіб аш-Шишаклі (1949-1954) ставився до друзів із ще більшим острахом і розгорнув проти них репресії. Саме при ньому уряд почав активно натравлювати друзів на їхніх сусідів – місцевих арабів-бедуїнів у провінції Дараа. Улюбленим наративом влади епохи Аш-Шишаклі було звинувачення друзів у шпигунстві на користь Британії та сусіднього Хашимітського королівства Йорданії. У цей же період у місцевій пресі почали з'являтися різного роду публікації про нібито віровідступництво друзів та їхнє «сектантство», тобто відхід від віри в іслам і, фактично, єресь, у якій їх почали звинувачувати релігійні лідери, часто при прямому потуранні влади. У спробі «сиріїзації» країни Аш-Шишаклі всіляко намагався силою інтегрувати друзів та інші меншини, в тому числі шляхом репресій, насильства, залякування та стигматизації. Період правління Адіба аш-Шишаклі, з одного боку, загнав друзів у політичне підпілля, позбавивши їх впливу та позицій у державній системі, а з іншого боку радикалізував багатьох із них і штовхнув їх в обійми зароджуваних баасистських гуртків, що об'єднували в основному середній клас, селян та військове офіцерство. Відповідно, коли Адіба аш-Шишаклі скинули в 1954 році, друзи знову повернулися в політичну конфігурацію і залишалися в ній аж до баасистського перевороту 1963 року, в якому вони також брали участь. Самого Аш-Шишаклі вбив у 1964 році в Бразилії, де він жив в еміграції, сирійський друз, у помсту за його антидрузьку хейт-кампанію.

При Асадах друзи спочатку брали участь у перерозподілі політичного впливу, в основному через міжусобиці в партії БААС після 1963 року. Однак боротьбу за владу друзькі військові лідери програли, і більша частина з них потрапила під каток партійних чисток, з яких переможцем вийшов Хафез Асад, що консолідував свою владу до 1970 року. Тим не менш, Асад не став занадто сильно «перетискати» тиск на друзів, і зрештою вийшов на прийнятний «пакт про ненапад» з ними, в рамках якого друзи підтримували центральний уряд, а у відповідь влада відмовилася від спроб нав'язати їм свій спосіб мислення та спосіб життя. При Башарі Асаді ця тенденція продовжилася і навіть перекочувала в період громадянської війни в 2011-2024 роках. Друзи вирішили зберігати нейтралітет і не піднімати повстання проти Дамаска, а у відповідь центральна влада фактично залишила їх у спокої. Цей пакт був надалі скріплений підтримкою друзів у їхній боротьбі з терористами «Ісламської держави» в 2015-2018 роках, які стали для Дамаска та Ас-Сувейди спільнимворогом. Власне, загроза ісламського екстремізму, що виходила від так званої «збройної опозиції» в Ідлібі та Алеппо, була тим фактором, який змушував друзів та Асада зберігати своє ситуативне партнерство, оскільки обидві сторони, будучи меншинами, відчували небезпеку від перспективи приходу до влади бойовиків із півночі.

Друзи та «нова Сирія»

Повалення Башара Асада в грудні 2024 року застало друзів зненацька і викликало у них змішані почуття. Звичайно, відхід диктатора давав надію на нормалізацію обстановки в Сирії, повернення «нормальності» в економічне життя регіону та на розширення прав і свобод друзів під час переговорів із новим урядом. Зрештою, друзи не були фанатами партії БААС або Башара Асада і уникали залучення до громадянської війни на його боці. Втім, вони не поспішали відверто підтримувати антиурядові сили, розуміючи ризики подібного кроку для безпеки їхнього регіону, а також побоюючись деяких бойовиків-ісламістів, які були для них набагато гіршою альтернативою, ніж світський баасистський уряд.

З іншого боку, подальше після повалення Асада захоплення влади сунітськими бойовиками-ісламістами з коаліції «Тахрір аш-Шам» з Ідліба не віщувало друзам нічого доброго. В їхніх очах ті, хто прийшли до Дамаска екстремісти, були ідеологічними противниками та реальною загрозою для етноконфесійних меншин. Надія була лише на те, що під тиском міжнародної спільноти та внутрішніх проблем нова влада буде змушена стати прагматичнішою і почати діалог із усіма сирійцями. З цією метою друзи навіть погодилися вступити в переговори з новим урядом про інтеграцію їхнього регіону в нову державу та нову армію.

Однак їхні надії не виправдалися. У березні 2025 року колишні бойовики жорстоко придушили повстання алавітів у Латакії, учинивши різанину на релігійному ґрунті.

Невдовзі країни ЄС і США зняли санкції з керівництва Сирії, а їхні угруповання перестали вважати терористами, фактично легітимізувавши їхнє правління.

У травні-червні між Сирією та Ізраїлем зав'язалися неформальні переговори за посередництва Азербайджану, ОАЕ та США, на яких обговорювалася нормалізація відносин і виведення ізраїльської армії з південних регіонів Сирії.

Паралельно з цим новий сирійський уряд не поспішав із державними реформами і, тим більше, наведенням мостів із меншинами. Перехідна адміністрація Ахмада аш-Шараа / Абу Мухаммеда аль-Джуляні ще більше консолідувала владу. Їхня легітимізація зовнішнім світом породила у друзів відчуття, що зовнішні гравці не вимагатимуть від колишніх ісламістів якихось реформ, а отже ті відчуватимуть свою безкарність у проведенні тієї політики, яку вони вважатимуть за необхідне.

Племінний конфлікт

Нинішнє загострення почалося з локальної сутички. 12 липня арабське ополчення з місцевого племені встановило неофіційний блокпост на трасі Дамаск-Сувейда. На ньому зупинили машину місцевого друза Таблалли Наїма, вимагаючи оплату за проїзд. Що там між ними точно відбулося, незрозуміло, але через якийсь час Наїма знайшли побитим на узбіччі дороги. Він заявив, що його викрали, побили та всіляко знущалися за його віру та приналежність до друзької громади.

Звісно, друзи, вірні своїм традиціям та войовничому характеру, зібралися і напали на групу бедуїнів неподалік від блокпосту, захопивши в заручники кілька осіб. У відповідь бедуїнські ополчення встановили ще один блокпост на дорозі поблизу містечка Макус і почали зупиняти всі автомобілі з міста Ас-Сувейда, часто затримуючи водіїв і пасажирів. Ситуація масштабувалася, коли бедуїни організовано напали на друзьке село Ас-Саур аль-Кабіра, яке друзи невдовзі силою відбили назад, вступивши в першу збройну сутичку з бедуїнськими загонами. Це спричинило за собою відповідну реакцію бедуїнів, які напали на ще одне село Ас-Саур західніше міста Ас-Сувейда.

Сутички продовжувалися та розширювалися географічно, поки в конфлікт не вступили урядові силовики з числа колишніх бойовиків «Тахрір аш-Шам», які вирішили підтримати своїх побратимів-бедуїнів. Почалася повноцінна війна в сільських районах Ас-Сувейди, в якій бедуїни, за підтримки силовиків, почали захоплювати села в околицях провінційного центру, а друзи збивалися в загони самооборони та давали збройний відпір. З часом, однак, друзам довелося відступати, оскільки противник перевершував їх за кількістю і почав використовувати важку техніку та міномети.

...липня урядові сили та бедуїнські загони послідували за друзами в місто Ас-Сувейда. Почалися безладні пограбування та вбивства мирних жителів. Багатьом друзам зголювали вуса (які вважаються своєрідним маркером їхньої зовнішності), дехто били, а частину просто публічно розстрілювали. Як і під час березневих подій у Латакії, інтернет заполонили відео, зняті самими бойовиками, вбивств цивільних та знущань над друзькими символами. Це призвело до озлоблення друзів, їхнього перегрупування та спроби контратакувати.

Паралельно в ситуацію втрутився Ізраїль і почав наносити авіаудари по позиціях сирійських силовиків та бедуїнських ополчень. Під тиском ізраїльських ударів та друзького контрнаступу силовики вирішили відступити з Ас-Сувейди, і бої продовжилися в сільській місцевості.

Через кілька днів кривавих боїв і пару прямих попереджувальних авіаударів Ізраїлю по урядових будівлях у Дамаску центральна влада погодилася відкликати своїх силовиків із провінції Ас-Сувейда. Це позбавило бедуїнів підтримки, і вони почали відступати. Наступаючі друзькі загони, що заходили в уже бедуїнські села, теж розгорнули терор проти місцевого населення, мстячи за загибель своїх співплемінників. Це озлобило вже бедуїнську сторону і призвело до загальної мобілізації бедуїнських племен по всій Сирії, включаючи північні та східні регіони.

Опинившись на порозі повномасштабної арабо-друзької війни, сирійський уряд зумів зупинити бедуїнів і умовити згорнути свій «джихад» проти друзів. Свою роль зіграв і тиск Ізраїлю, який вимагав від Дамаска припинити атаки на друзів і фактично оголосив над їхньою територією безпольотну зону, погрожуючи розгромити будь-які колони силовиків, які заїдуть у провінцію Ас-Сувейда. Так сирійська влада вперше програла в одній із внутрішніх пострадянських воєн.

Друзька війна та її наслідки

Я б виділив кілька важливих висновків, які напрошуються після закінчення арабо-друзьких зіткнень:

1. Події в Сирії повертають країну в добаасистський період, коли етноконфесійні меншини активно боролися за владу та потоки без явного домінування якоїсь однієї групи.
2. Постасадівська політична система – це спроба відтворити систему влади періоду Адіба аш-Шишаклі зі збереженням деяких елементів державного апарату часів Асадів.
3. Максималістський упор нової влади Сирії на унітарність, територіальну цілісність та монополію держави на насильство слід розглядати як (1) бажання відбудувати свою легітимність на моделі старої держави, зрозумілої та звичної для них, (2) страх втратити владу в разі федералізації країни, яку в очах населення розглядатимуть як фрагментацію та розчленування, і (3) віру в необхідність ре-консолідації влади на периферії, аби остаточно затвердитися як нові правителі країни.
4. Крах сильного центру в Дамаску та невизначеність політичної конфігурації повернули друзів в епіцентр політичної активності Сирії, зробивши з них потенційних сірих кардиналів епохи 1940-х і 1960-х років. У прагненні забезпечити свої національні інтереси в галузі безпеки зовнішні гравці, насамперед Ізраїль, використовуватимуть друзів як периферійну активну меншість на противагу ослабленому центру, аби тримати Сирію в стані турбулентності, обмеженої суб'єктності та слабкості.
5. Друзький фактор знову породив дискусії про майбутню сирійську державу. Бої на півдні Сирії стали лінією, перейшовши яку центральна влада фактично дезавуювала свою пропозицію нової держави (яка базується на відтворенні старої, але з перерозподілом майна, благ і потоків), обнулила первинний ентузіазм від повалення Асада, а також підірвала свій важкий діалог з рештою внутрішніх суб'єктів: курдами, християнами, прозахідною частиною сирійських політемігрантів, алавітами тощо.