Через ріллю

Від редакції: Імена змінено. Реальну історію розказано незвично, бо весь біль, усі почуття, і світло, й темряву авторка пропустила крізь себе. Як стара яблуня з її розповіді — і сонце, і зливи, й людські долі…

Баба Катерина помирала довго. Раптово злягла наприкінці квітня і більше вже майже не вставала. Жила вона аж на околиці села, тож сусіди не відразу й помітили, що вона десь ділася. На сполох забила продавчиня з крамниці, бо до неї Катерина заглядала що два-три дні. Тож коли майже тиждень її не було, повідомили про це до сільради й фельдшерці Олі, про всяк випадок.

Так знайшлася Катерина просто у своєму ліжку. Ніби й дихала, і говорила, і впізнавала, але встати не могла. Швидка допомога, яку викликали з району, особливо не допомогла, інсульту-інфаркту в Катерини не діагностували, а від ретельнішого обстеження в лікарні вона відмовилася.

— Дайте мені вмерти, — тихо мовила й відвернулася до стіни.

— Та шо ж ви таке кажете, тьоть Катю? — обурилася фельдшерка. — Не можна так. Лікар призначив лікування, поп’єте таблєточки, поколемо вкольчики, ще поживете.

— Та нашо таке життя, — зітхнула баба. Та хоч би що казала, хоч як умовляла її Оля, замовкла, і того дня більше ні слова від неї не чули.

«Швидка» поїхала, а фельдшерка ще трохи покрутилася коло неї й пішла.

***

Катерина залишилася в хаті сама, як звикла. Тихо. Тільки дві набридливі мухи дзижчать і дзижчать попід стелею. А ліжко Катерини стоїть коло самого вікна. А за вікном яблуня квітне. Папірка. Давня, як і Катерина. Стовбур покручений, два дупла на місці обрізаних колись гілок. Але десь там тримається яблунева душа й квітне пишним цвітом. І дивно то Катерині, й сумно, й радісно водночас. Вона дивиться на рожеву заметіль крізь стару шибу, крізь білу тюль, мружиться від світла. А сонце бавиться в яблуневому цвіті мерехтливими світлотінями, снує мереживо з променів на картатій ковдрі, і помирати Катерині вже ніби й не хочеться. Хочеться встати й піти. Надвір. По воду. Вдихнути яблуневі пахощі на повні груди, зачерпнути пригорщу крижаної колодязної води з відра й омити гаряче обличчя. І відчути кожну краплю, відчути п’янке весняне повітря, відчути життя…

***

— Ну от нащо ви вставали, — бідкалася фельдшерка.

Катерина лежала біля сходів коло одвірка, розхристана, наче поранена птаха, що намагалася злетіти, але не стало сил. Вона безпорадно дивилася поперед себе, рухала неслухняними руками-крилами, але нічого не виходило. Дивом не забилася головою.

Катерину підіймали гуртом. На допомогу Олі прийшли сусідки з кутка. Тож уже за кілька хвилин Катерина в чистій білизні на свіжих простирадлах лежала у своєму ліжку.

— А синам дзвонили? — питали сусідки одна в одної.

— Дзвонили, не додзвонилися. Старший — у Росії, немає зв’язку. Молодший воює, теж не відповідає.

Вони говорили пошепки, та Катерина чула. Вона щосили намагалася не виказати себе. Але давній біль так стис зболену душу, що таки зітхнула. Жінки притихли, зніяковіло перезирнулися. А за мить, ніби нічого не сталося, вирішували, хто наступного дня принесе з магазину продукти, а хто прийде Катерину годувати-напувати.

***

Сини… Катерина пізно вийшла заміж — після тридцяти. Висока, ставна, коса довга, очі карі... Як гляне, у хлопів мурахи тілом — гарнюща. Боялися до неї підступитися. Але таки знайшовся сміливець. Приїхав до села вчителювати такий собі Микола Васильович. Не те щоби красень, не те щоби зірки з неба пропонував, але за кілька місяців уже все село гуло, що скоро в Катерини з Миколою весілля. Так і сталося. Хтось дивувався, хтось тішився за молодят, а вони собі своє знали. Отже, за рік народився у подружжя син Андрій, а за два — Роман. І ніби ж в одній колисці їх колисали, ніби на одному подвір’ї вони бавились, однаковий борщ їли, але виросли різними. Після армії Андрій поїхав до Росії вступати до університету, бо мав хист до механіки й точних наук, а Роман продовжив службу й потроху самотужки вивчав історію. Катерина раділа успіхам дітей, мліла від утіхи, коли з’явилися невістки й онуки. Хоч і бачила, що теплих стосунків між братами немає, але ж і гризні, як у деяких родинах, теж не було…

***

День злітав за днем. Катерина лежала. Яблуня під вікном відцвіла. За городом у долині достигали суниці. Вона любила цю пору. Любила ходити в долину по зілля до чаю. Рвала духмяні дрібні сунички не по одній, а китицями, в’язала в пучки й сушила на горищі. Там розвішувала й букети п’янкої польової м’яти. А пізніше ще ром’янок, дику моркву, петрові батоги, сокирки… Пахощі наповнювали всю хату…

Господи, подумалося Катерині, то ж не життя було, а раювання… Жінка вдихнула на повні груди, але замість м’яти й ром’янку відчула лише штучний запах мийного засобу, яким сусідки мили підлогу в її кімнаті… Зітхнула. Де те раювання…

***

— Ну що там баба? — питали фельдшерку тітки в магазині.

— Жива, — відповідала Оля, й було видно, що бабине життя вже тисне їй тягарем. Бо спробуй походи до Катерини день у день. А рідня так і не відгукується. З’ясували лише, що старший син працює на оборонному заводі десь у Московській області, ніби в Дубні, а молодший так само воює на сході України. Ні той, ні інший на зв’язок не виходять.

— Не доведи Господи до такого дожити. І чоловік помер, і діти ніби є, а ніби й нема... — зітхали тітки в магазині.

— Роман ідейний, як і його батько. Катерина казала, сварилися весь час з Андрієм по телефону. А з двадцять другого взагалі спілкуватися перестали.

— Я чула, Роман навіть матері не дозволяв із російськими родичами спілкуватись. Але ж вона матір, обох синів любить. Жила між ними, ніби між двох вогнів. Все одно дзвонила до Росії.

— Та Андрій давно трубку не брав, вона невістці дзвонила.

— Ага. А як Роман дізнався, що мати туди видзвонює, теж із нею перестав балакати. Так і живуть уже років зо три…

— А той Роман, кажуть, після поранення й контузії трохи тойво, з головою проблеми. В обличчя трупів російських заглядає.

— О Господи…

— Моторошно. Кажуть, жодного трупа не минає.

— Боже збав…

— Та й не кажіть, бідна Катерина.

***

А Катерина йшла по ріллі. І таке те поле довге. А вона йде та йде. Ноги вгрузають у важкий ґрунт, вона зашпортується, падає, встає і знову йде. Бо треба до заходу сонця дійти до краю, а де той край?

Катерина вдивляється в далечінь. Сонце сліпить очі. А вона йде, не зупиняється. Аж ось ліворуч почувся їй голос Андрія.

Господи, Андрійку, звідки ти тут? Йди ж до мене, моя дитино.

Катерина тягне руки до сина, йде на голос, аби швидше побачити. Аж раптом з іншого боку чуються їй кроки. Ніби хтось на ногу припадає. Так то ж Ромчик її, накульгує після поранення. Дихає важко.

Чекай, Ромчику, рідненький, я допоможу тобі. Вже йду, синочку, йду.

Кинулася праворуч. Не йде, біжить. Важко, млосно, ноги плутаються в грудді землі. Дихати немає сил. Біжить до своєї зраненої кровиночки. Аж ось ліворуч Андрій знову голос подав, тихо так гукає: «Мамо-о-о-о!».

А Господи, й до тебе біжу, Андрійчику. Біжу, мій хлопчику…

Але рілля в’яже ноги, туманить свідомість, щось важке не дає вдихнути ковток вогкого повітря, що стає густим, немов кисіль. Катерина поривається з боку в бік. Їй тисне в грудях. Але з усіх сил вона гукає Андрія. Потім Романа. Знову Андрія.

Ну хоч хтось, відгукніться, діти-и-и!

Аж раптом пішов дощ. Струмені води хльостали по зморшкуватому Катерининому обличчю, стікали щоками, підборіддям, на груди… З холодних ставали пекучими, до самого серця. Катерина розкинула руки й заволала на весь світ, мов зранена птаха. А дощ падав і падав. Вона ковтала солоні патьоки й безпорадно роздивлялася навколо — раптом сини дадуть про себе знати. Але було чути лише зливу.

***

— Тьотю Катю, ви плакали? У вас мокрі очі, — Оля лаштувала шприц для ін’єкції й розважала бабу балачками. — Все буде добре, от побачите. Все буде добре.

Катерина сумно посміхнулася:

— Буде, — вона хотіла порухатись, але тіло не слухалося, ніби зав’язло серед зораної землі, ноги боліли, в грудях пекло, в роті солоно. Так то сон був чи не сон?.. Утім, яка вже різниця…

***

Яблуня за вікном в’язала плоди. Катерина любила ранні папірки. Найдобріші ті, що самі падали й трохи тріскали збочку. Там, де тріщинка, кислуватий яблучний сік дивним чином ставав солодким, мов мед, а м’якоть робилася цукристою й духмяною. Вона завжди відкушувала спершу саме там. І насолоджувалася.

Яблуня завжди родила багато, так, що трава під деревом була встелена плодами. У спеку сік на битих яблуках швидко починав бродити, тож під папіркою стояв міцний п’янкий дух. Було колись, дали таких улежаних на спеці папірок свиням, то вони поснули хмільним сном, ледь попрокидалися. Яблука сушили, з них варили варення, чавили сік. А Катерина пекла з них перші яблучні пироги на прісному тісті. Ото була смакота… Цього літа теж би спекла…

***

— Олю, дитино, позбирай яблука, — Катерина говорила не голосно, але чітко. Оля від несподіванки ледь не впустила шприца.

— Звісно, позбираю, тьотю Катю. Дякую.

Катерининим обличчям пробігла усмішка, ніби на душі їй стало добре-добре.

— Я знаю, ви пиріжки з папірками пекли добрі. Дасте рецепт?

Оля ще щось казала, але Катерина не відповідала. Заплющила очі. Дихала глибоко, спокійно. Заснула.

***

Вона знову йшла ріллею. Втомлене сонце, мов перестигле яблуко, стояло майже на небокраї. Йти було напрочуд легко. І Катерина йшла. І йшла. І йшла…

***

Того вечора зірвався вітер, насунули хмари й раптово похолодало. А як задощило, Катерина відійшла. Її поховали тихо, коштом сільради. Сусідки спорядили, відбули все як годиться. Тітки в магазині обсмоктували вже інші місцеві новини. Село жило своїм життям.

***

Роман приїхав на батьківщину за кілька місяців. Порожня хата, материна могила, різнотрав’я на узбіччі дороги, що простяглася від кладовища до церкви, магазин, сільрада, медпункт. Оля розповіла йому про останні материні дні, про те, як його шукали, як дзвонили Андрію до Росії. Роман багато палив. Червоні очі виказували втому. Коли про все переговорили, вона таки не втрималася:

— Слухай, ходять чутки, що ти мертвим росіянам у пики заглядаєш. Ну, це ж не може бути правдою. Ти ж нормальний, я ж тебе знаю.

— Це — правда, — Роман сумно посміхнувся.

Оля відкрила рота від несподіванки.

— Просто… раптом один з них Андрій…

— У нього, напевно, бронь. Він на військовому заводі працює. Ракети робить.

У Романа на щоках заходили жовна:

— Добре, що мати цього не знала.

— Добре, — погодилась Оля. — Ти той, будеш яблука збирати? Ті, що у вашому садку, папірки.

— Та куди я їх діну? — розвів руками Роман. — Завтра їду.

— Ну, то я зберу. Мати твоя просила.

***

Перед дорогою Роману не спалося. Думалося про матір, про війну, про хату, що залишилася сиротою, про стару яблуню… Ближче до ранку він таки провалився у важкий липкий сон.

Рілля. Сонце сліпить очі. Ноги в берцях вгрузають у важкий ґрунт. А попереду йде жінка, розкинувши руки, мов крила. Йде, не обертається.