«Я бачу, вас цікавить Львів»

Завдяки такій грі слів у назві статті я ризикую потрапити до списків персон нон ґрата, яким хоч і не заборонять відвідувати місто Лева, але раді точно не будуть. Зрозуміло чому — широка популярність бестселера сучасного письменника Ілларіона Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма» може дати помилкове розуміння прямої аналогії того, що цікавить у заміні слова «Львів» на слово «пітьма». І щоб не налаштовувати читачів на негативні емоції, скажу, що знаку рівності між Львовом і пітьмою немає. Просто в кожній статті про львівське театральне життя й конкретно події в театрі імені Марії Заньковецької я не можу оминути бюрократично-антикультурну пітьму, яка давно залишила відбиток на будівлі згаданого театру, що має облуплений і ганебний вигляд. Зізнаюся вам чесно, що собі ж обіцяла не писати про ремонт будівлі театру. Із цього місця (і до наступної статті про Львів) дотримаюся даного собі слова: про ремонт — тиша.

Нещодавно до Львова було прикуто увагу всієї активної читацької й театральної спільноти країни. Подія історична та знакова — перша театральна постановка роману «Я бачу, вас цікавить пітьма» Ілларіона Павлюка. Наклад — більш як 150 тисяч примірників — говорить сам за себе. Ну й книга досить солідна за обсягом — 664 сторінки.

Комусь почерк автора нагадав опального нині Булгакова, багато хто згадував про ідеї Стівена Кінга — від останнього, до речі, не відхрещується й сам автор. І поки одні шукали літературні паралелі чи плагіат, інші вивчали фінансову сторону — скільки витрачено на виставу (1,4 млн грн нарахували. — Ю.С.) і коли це окупиться. І ті, й ті зазнали поразки, й тут долучилися треті «ідеальні люди», які почали дорікати автору тим, що роман було написано російською та перекладено українською, якою, власне, й видано. Й оті останні вже подумали, що спіймали Ілларіона на «мовному гріху» в його ж книжковій локації Буськів Сад (місце, де розгортаються основні події. — Ю.С.), де на вивісці з назвою селища у слові «сад» періодично гасне перша літера. Тому й коментарів про те, що слово «АД» в українській мові не вживається, дедалі більшало, як і примірників самої книги в продажу. Насправді слово «ад» походить від грецького «гадес» або «адес» (невидима обитель мертвих. — Ю.С.), і поганим духом ворожої мови тут не пахне. Ще основоположник нової української літератури Іван Котляревський у поемі «Енеїда» відправив душу Дідони після спалення «к чорту в ад». Тож не треба шукати літературної зради там, де її немає. І пропоную нарешті вирушити на виставу.

Квитки на перші покази вистав і у Львові, й у Києві розлетілись, як осіннє листя з дерева в шалено-вітряну погоду. Виставу в приватному столичному «Дикому театрі», також за режисури Голенка, заплановано в анонсованому відмінному від львівського складі та з іншим фіналом. Ну, а на всі подальші львівські та київські покази квитків у театральних касах передбачувано немає, є (і не факт, що справжні) лише у «сусідів Дідони» — перекупників.

21 вересня, премʼєрного дня, до театру імені Марії Заньковецької, зайнявши відразу дві вулиці — Лесі Українки й Театральну, вишикувалася довжелезна черга на виставу. Про себе я їй навіть назву дала — «черга надії». Знаєте, ЯК кожне старше покоління хейтить молодше? «От у наш час! А ви… А ми!». Переважна більшість черги — це молодь, точніше, активна молодь, котра явно багато читає (констатую з підслуханого мимоволі. — Ю.С.) і дає однозначну відповідь скептикам, що надія на гідне майбутнє є. Пророкую, що на всі подальші покази так само будуть довгі «черги надії».

Заходжу до театру й одразу провокативно запитую у місцевих театралів, хто режисер вистави. «Та то є наш Голенко! Ви в нас уперше?» — швидко та з подивом відповідають львів’яни. Відчувається передпремʼєрне хвилювання глядачів, які розбігаються на різні та спеціально приготовані локації. Хтось іде купувати книги Ілларіона Павлюка («Я бачу, вас цікавить пітьма», «Білий попіл», «Танець недоумка»), щоби згодом отримати автограф і хвалитись у соцмережах. Хтось купує буклети до вистави й тематичні листівки, які, виявляється, ще й світяться в темряві. Хтось «занурюється головою в темряву», зазираючи до чорної коробки (де, як виявилося, лежать згадані листівки. — Ю.С.) з таким написом, яка чомусь нагадує антикварний фотоапарат. А хтось стоїть у черзі до бару й дивується, ЯК такий обʼєм подій «пітьми» можна перенести на театральну сцену й не втратити того, що хотів донести автор.

На це ЯК сміливо «відповів» Олексій Доричевський — актор, режисер драматичного театру і кіно, драматург, а нині — військовослужбовець ЗСУ. Олексій зізнається, що ще рік тому сидів у затишній кав’ярні в ТРЦ Покровська й захоплювався структурою «Я бачу, вас цікавить пітьма». Пізніше, просто з бліндажу, він зв’язався з Ілларіоном Павлюком і поспілкувався про створення інсценізації. І згодом, уже взимку, в натопленій хаті Краматорська побратими Олексія стали першими слухачами тексту інсценівки, яку й буде відтворено на сцені.

Ну, а щодо перших глядачів, то 21 вересня у Львові вони поступово заповнювали балкони, партер теж не відставав. Свої місця зайняли галерист Павло Гудімов, продюсерка Крістіна Кісільовайте, актор Олег Коркушко (до речі, грає лікаря в одному зі складів вистави. — Ю.С.) та мер Андрій Садовий із родиною, до якого, привертаючи увагу публіки, емоційно-збуджено пробиралася столична журналістка Соня Кошкіна. Проте увагу від обіймів і поцілунків львівських та київських селебріті різко відволікла поява в залі самого автора — Ілларіона Павлюка з дружиною Світланою.

Для тих, хто не читав, дуже коротко та поверхово. За сюжетом кримінальний психолог Андрій Гайстер їде у відрядження до селища Буськів Сад шукати маленьку дівчинку Надію, яка зникла. У цій місцевості Андрій зустріне багато дивних мешканців, кожен із яких живе життя-повтор і є абсолютно байдужим до прагнення столичного чужинця знайти дитину. В цьому ж селищі жителі намагаються не помічати жаху, вбивств та Звіра-маніяка, який десь зовсім поруч. Згодом наполегливість Гайстера приведе його до закинутого цукрового заводу, де психолог і отримає перші відповіді на багато запитань. Фінал — позитивний, незважаючи на те, що головний герой фактично побуває в пеклі.

Жанр вистави визначили трьома словами — «історія одного воскресіння». Якщо підібрати одне визначення, то це почасти і трилер, і екшн, і блокбастер, і містика, і мелодрама. Але найточніша характеристика вміститься у два слова — «вистава Голенка». Якщо ви знайомі з режисерським почерком Голенка — вас нічого не здивує, бо це вчергове захопливо, талановито, у стабільно шаленому темпі, не без крові та імітації насильства. Та якщо ви плануєте переглянути виставу і є виключно поціновувачем таланту Ілларіона Павлюка, то не налаштовуйте себе на невиправдане розчарування. Не забувайте, що читали ви Павлюка, але дивитеся — Голенка.

Прем’єру українського бестселера «Я бачу, вас цікавить пітьма» відомий український сценограф Олександр Білозуб назвав серйозним викликом для театру. Ще б пак — дія в книзі відбувається в потойбіччі, яке хоч і має описи реальних будинків, предметів тощо, але демонструє свою реальність сприйняття. Це перша сценічна робота Олександра в театрі імені Марії Заньковецької. І з цим викликом Олександр упорався, залучивши абсолютно весь простір сцени, трюми та не пошкодувавши навіть першого ряду партеру, де б можна було заробити на квитках. Місце дії, простір — важливіше. Віддалена завіса, третину сцени відкрито. По обидва боки сцени — дві двоповерхові залізні конструкції з елементами побуту. В одному з помешкань висить плакат із зображенням Джека Ніколсона в ролі Джека Торренса із відомого психологічного трилера Стенлі Кубрика «Сяйво» за книгою Кінга, якого так любить Павлюк. Уважні читачі відразу ж розуміють: це локація декомунізованого готелю «Сяйво». І таких сценографічних деталей-загадок у виставі згодом стане настільки багато, що вони і «гратимуть», і допомагатимуть робити містичний світ одночасно моторошним, загадковим і дивовижно красивим.

Ліворуч, біля імпровізованого готелю, скляна клітка (портал у інший світ), над якою балкон (тут уже справжній і той, що зазвичай для VIP-гостей) із написом «Я © Буськів Сад». На балконі згодом таки зʼявиться VIP-персона — мер міста Павло Тупогуб (Олег Сікиринський), і цей сценографічний прийом «владної зверхності» теж легко зчитають глядачі. Але надалі не всі зможуть побачити, що відбуватиметься на основній (центральній за розташуванням) зловісній локації — цукровому заводі, для якого сценограф запропонував дві третини великої й обʼємної сцени театру. Скажу простіше: ті імпровізовані залізні ворота — вхід до заводу — стануть візуально недоступними для глядачів на крайніх місцях ліворуч сцени. Локація ж праворуч сцени розділила свій простір із артистами оркестру. Тут не варто й пояснювати, який вау-ефект створювало живе акомпанування, іще посилював цей ефект лише потужний спів акторки Оксани Цимбаліст.

На роль Андрія Максим Голенко запросив Григорія Бакланова — актора, якого глядачі полюбили за роль Лавріна в серіалі «Спіймати Кайдаша». На цій ролі Григорій один. Сам він зізнається, що це його перша премʼєра й гра на великій сцені, та ще й національного театру — мрія, яка збулася. Григорій є актором Київського академічного театру на Печерську, де сценічний простір — незрівнянно менших масштабів. Але режисерський «спринтерський» темп актор витримав дуже впевнено, переконливо і, схоже, легко погодився на моторошні режисерські експерименти.

Чи багато ви бачили вистав, де серед реквізиту є справжня труна? Отож. А акторів, які туди лягають, і їх накривають кришкою? Вже чую ойкання, нарікання про погані прикмети й думки про те, що це не той реквізит, який хочеться бачити залученим у грі на театральній сцені. Не поспішайте. Бо це було не моторошно, і не через розуміння умовності події, а тому що в останній момент труну легко перетворять на човен і разом із виром подій та режисерської фантазії перенесуть уже в умовно-водний простір, де інші емоції та переживання.

Гадаю, що після вистави (щоразу) обговорюватимуть не лише порівняння книга vs постановка, а й те, хто ж таки є найхаризматичнішим персонажем. А все тому, що роль поліціянта Віталія Суботи грає Марк Дробот. Львівські глядачі (я свідок, якщо що), які хейтили вибір Марка на роль Володимира Івасюка, схоже, нині змінили риторику на щось подібне до «Та то є наш Дробот! Ви в нас уперше?». Решту коментарів хейтери забули точно так само, як раптово забували минуле жителі Буськового Саду. Марк, у доробку якого є блискуче зіграні позитивні персонажі, не менш яскраво перевтілюється в поганця — недолугого, примітивного та підступного слідчого селища.

Харитон Еребович (Юрій Хвостенко), черниця (Оксана Цимбаліст) і Кролик (Василь Коржук) — ця «несвята» трійця буде обʼєднана у виставі режисерським задумом, щоби доводити Гайстера до тотального божевілля. «Геть мацюпусіньке» кроленя з книги, яке, щоправда, згодом стане «завбільшки з добрячого ризеншнауцера», в уяві творців вистави постає Кролем у людський зріст і ледь не одним із головних героїв. Лабубу — так влучно охрестили за назвою популярної й потворної дитячої іграшки гіперболізовано-моторошну звірячу істоту глядачі перших показів.

Яскрава трійця роз’їжджатиме-біснуватиметься на сцені у справжньому кабріолеті зі знаковим номером «БС 666», згори романтично летітиме сніг. Красиво й моторошно водночас.

А от де не можна знайти краси й навіть такту, то це в заграванні з місцевою публікою репліками: «Коли ви вже нажретесь, кієвляні?», «Понаєхалі» (чи якось схоже) та питанням «Чим відрізняється квадробер від галичанина?». Така штучність тексту й тотальне узагальнення вносить елементи примітивізму. Без цих стендап-вставок вистава нічого не втратить. Навпаки.

Загалом автору книги дуже багато читачів дякували й продовжують це робити саме за тактовність та увагу до іншої теми-табу — особливих дітей. Для Ілларіона Павлюка втрата такої особливої дитини є особистою трагедією, про яку він відверто розповідав у багатьох інтервʼю. Фінал книги та фінал вистави — життєствердний позитив: зло залишиться там, де йому й місце, а в тих, хто не здається, завжди буде другий шанс на життя.

Протягом усієї вистави, до фіналу, роль Надійки «виконуватиме» лялька-маріонетка на зріст як дитина років п’яти. Це дитя блукатиме не лише в катакомбах закинутого заводу, а й у всьому сценічному потойбічному просторі. Дівчинка-лялька не плескатиме в долоньки, як вона часто робила в книзі, щоб відчути простір, а лише епізодично нагадуватиме про себе. Інших персонажів творці вистави також не пожаліли.

Для ролі матері Христини режисер сміливо застосував травестійний прийом — мама з бородою, мужнім голосом і у виконанні актора Сергія Литвиненка. А от пожежника Захара, якому в книзі приділено досить багато уваги, взагалі десь загубили в катакомбах інсценівки.

«Я не вимагаю втілення мого бачення — цікавим є трактування театру. Боюся буквалізму, вистава мала б бути окремим твором», — так перед початком роботи над виставою сказав Ілларіон Павлюк команді театру. Ну, якщо сам автор не вимагає, то хто ми, читачі, такі, щоб вимагати подібне. Пропоную насамкінець цікавіше заняття — пошукати на мапі України справжній Буськів Сад.

Обираючи для розвитку подій назву локації, Павлюк розповів, що йому б хотілось, аби містечко називалося гарно, поетично, аби ця назва не відповідала жаху, який у ньому є. Так виник Буськів Сад. Якщо на Google Maps задати в пошуку «Буськів Сад», то програма легко й швидко знайде цю локацію (вулиця Історична), і не де-небудь, а в Кагарлику Київської області. Саме це селище згадується в книзі, а ще ж річка поруч на мапі видніється. Невже Туонь, де Харитон дитину та Андрія Гайстера перевозив?! І коли збільшити місцевість, то поруч із кагарлицьким Буськовим Садом іще й автовокзал виявиться! Все, як у книзі. Але…

Насправді та велика водна артерія — це Пасківський ставок, а «Буськів Сад» — це геолокація-жарт, де поруч — лише сучасні приватні будинки. Схоже, її нанесли на мапу фанати книги «Я бачу, вас цікавить пітьма».

«Якщо вам цікаво, чим закінчилася ця історія, то при нагоді розшукайте в Києві парк із великим круглим фонтаном і дитячим майданчиком біля нього», — так наприкінці радить автор книги. Такий фонтан я знайшла. Навіть іграшки поруч дитячі розкидані. Щоправда, в Кагарлику, на території закинутого цукрового заводу-привида, який цілком міг би послугувати для зйомок у майбутньому моторошного серіалу за бестселером Павлюка. 1859 року, лише за рік після відкриття, завод зазнав сильної руйнації внаслідок вибуху парової машини, загинуло 18 осіб. Не знаю, чи правильно я порахувала кількість персонажів, які загинули в книзі, але у мене збіглося. Тепер додамо до цього те, що у виставі звучить весела народна пісня «Була б в мене парова машина…». Ось так я майже побудувала теорію авторсько-режисерської змови.

Гадаю, у багатьох глядачів, які переглянуть львівську виставу «Я бачу, вас цікавить пітьма», виникне бажання розвинути власні теорії й інтерпретації побаченого. Від показу до показу соцмережі ряснітимуть коментарями. То буде згодом. І, припускаю, що буде важливо, як для автора книги, так і для команди театру Заньковецької. Ну, а наразі я поділюся не менш важливим і універсальним коментарем, який випадково побачила під одним з інтерв’ю Ілларіона Павлюка. Хтось із його дітей (Ілларіон — багатодітний батько. — Ю.С.) написав: «Тату, це було реально круто». Цитуючи дитину, про виставу можна сказати аналогічно.