Паралельно чи назустріч? Європейські стандарти й українська практика журналістики

Посібник виданий Академією української преси за підтримки Посольства Федеративної Республіки Німеччина в Україні, фонду Pressehaus NRZ та Erich-Brost-Institut für internationalen Journalismus der Universität Dortmund. Переклад Віталія Климченка та Володимира Олійника.

Чи залишається журналістика професією мрії — чи перетворилася на постійну боротьбу за виживання? З цим питанням відкривають діалог німецькі дослідники Штефан Рус-Моль і Танев Шульц у підручнику «Журналістика», де разом із практиками аналізують сучасні виклики професії та можливі шляхи її розвитку.

Звичайно, це цілком правомірне й глибоке філософське осмислення місії журналістської професії. Але для українських журналістів це питання звучить особливо гостро. Якщо для колег у Німеччині чи Швейцарії викликом стає конкуренція з новими медіа, залежність від алгоритмів або навала клікбейту, то в Україні щоденна робота журналіста часто пов’язана з ризиком для життя, тиском із боку влади, спробами цензури та нестабільністю фінансування.

Наші медіа перебувають у ситуації, коли довіра падає, фінансування зникає, а небезпека для життя журналістів зростає. Європейські колеги стикаються з іншим — комерціалізацією, технологічними ризиками, перенасиченням інформації. І хоча умови різні, проблеми виявляються спільними: достовірність, відповідальність, етика.

Чи йдемо ми паралельно з європейською журналістикою, чи вже рухаємося назустріч? Відповідь залежить від українських журналістів, але підручник Рус-Моля та Шульца пропонує мапу — як не втратити орієнтири на цьому шляху.

Попри ці радикально умови, ми маємо спільний знаменник: і в Берліні, й у Києві журналісти ставлять ті самі запитання — про стандарти, відповідальність, незалежність. Саме тому книга Рус-Моля та Шульца виявляється несподівано актуальною для України. Це не лише системний підручник із теорією, але й посібник із вправами та методичними порадами для викладачів і студентів, а також практичний дороговказ для тих, хто щодня працює з інформацією.

Європейський підручник «Журналістика» Рус-Моля та Шульца виявився напрочуд актуальним для України. Він пояснює, як працюють медіа в епоху цифровізації, і водночас дає практичні інструменти для виживання в умовах війни, цензури та падіння довіри до медіа.

Видання цікаве ще й тим, що його структура відображає весь цикл журналістської діяльності — від вибору теми та пошуку інформації до організації редакційної роботи й маркетингу.

Отже, спробуємо конкретно проаналізувати проблеми, які порушують автори посібника, та провести компаративістський аналіз актуальності цих питань і для українських журналістів.

Швидкість і достовірність: вічний компроміс

Швидкість чи достовірність? Розвага чи відповідальність? У книзі «Журналістика» європейські автори ставлять ті самі питання, що сьогодні хвилюють і українських журналістів.

«Журналістика перебуває в перманентній “бета-версії”. Її мета — максимальна оперативність», — зазначають автори посібника. Але чи завжди це добре? Найбільше збентеження спричинив 2015 рік: тоді низка медіа впродовж короткого часу повідомила про смерть колишнього канцлера Німеччини Гельмута Коля, королеви Єлизавети II та французького бізнесмена Мартена Буїга.

Цей діагноз актуальний і для України. Після 24 лютого 2022 року попит на «швидкі новини» зріс вибухово: телеграм-канали стали головним джерелом інформації для 41% українців, але саме там найчастіше ширяться небезпечні фейки. Прагнення бути першим інколи коштує журналістам довіри аудиторії, а в українських реаліях поспіх може мати й серйозні воєнні наслідки — від викриття позицій ЗСУ до поширення дезінформації на користь ворога.

Розвага і відповідальність: між шоу та суспільною місією

Автори посібника наголошують на важливості балансу між інформацією та розвагами: журналістика може бути привабливою та зрозумілою, але коли розважальність стає самоціллю — виникають проблеми. В Україні цей баланс особливо крихкий: традиційні телевізійні токшоу дедалі частіше перетворюються на емоційні вистави, де аналітику витісняють політичні декларації. Наслідок — втрата довіри: у 2024 році рівень довіри до телебачення впав із 61% до 34%. Глядачі переміщуються в соцмережі, де їх підстерігає інша загроза — дезінформаційні «зливні бачки».

Європейська дискусія про клікбейт тут перегукується з українським питанням: як подати матеріал цікаво, не перетворивши новини на пропагандистське шоу? У цьому варто відзначити цінність практичних прикладів дещо маніпулятивних заголовків, які зустрічаються навіть у таких поважних виданнях, як FAZ, які наводять автори у підручнику.

«Хочуть цього журналісти чи ні, але в демократії вони виконують певну функцію керування й супроводу», — наголошують автори. Звичайно, це покладає на них також і велику відповідальність. Тобто сьогодні вкрай актуальним стає питання збереження незалежності між владою, власниками та суспільством.

Залежність від влади та власників залишається «ахіллесовою п’ятою» українських медіа: до війни більшість медіа фактично функціонували як додатки до бізнес-імперій олігархів. Після початку повномасштабного вторгнення телемарафон «Єдині новини» спочатку став символом єдності, але згодом викликав критику як інструмент контролю — у своєму звіті Єврокомісія у серпні 2024 року вказала на проблему цензури та відсутність плюралізму в ефірі. Таким чином, ідеї авторів про відповідальність журналістів перед суспільством стають для України не абстракцією, а практичним дороговказом.

Диджиталізація та штучний інтелект

Автори підручника досить реально описують й виклики, які пов’язані з диджиталізацією та штучним інтелектом. На сторінках свого видання вони дуже слушно ставлять питання: штучний інтелект — це помічник чи загроза?

Полемізуючи з деякими дослідниками про те, що незабаром чат-боти замінять журналістів, автори висловлюють думку: «Уявлення про те, що в майбутньому в редакціях переважно “сидітимуть” роботи, може виявитися перебільшенням. Однак небезпека полягає в тому, що журналістика може наразитися на підпорядкування технологіям і комерціалізації». А це також зменшує довіру до живого слова журналіста.

Додамо, що у Європі АІ вже тестують у великих редакціях для створення заголовків чи аналізу даних. В Україні застосування більш обмежене — здебільшого для візуалізацій або перекладів. Але в умовах, коли за останні чотири роки кількість працівників у друкованих медіа скоротилася на 75%, спокуса делегувати роботу машинам лише зростає. І тут важливо не втратити головне: людську здатність бачити контекст і ставити незручні запитання.

Розслідування — серцевина професії

Автори посібника окрему увагу приділяють темі розслідувань у журналістиці, називаючи її «серцевиною професії». «Справжня журналістика, яка відчуває свій обов’язок інформувати громадськість, завжди була розслідувальною», — зазначають вони у своєму дослідженні.

І ми можемо пишатися тим, що попри війну, українські журналісти не відмовилися від цієї місії. «Дзеркало тижня», «Українська правда», Bihus.Info й інші медіа регулярно викривають корупцію, наприклад, у сфері оборонних закупівель. Але, скажімо відверто, відповіддю стають не подяки, а тиск: від погроз на адресу Юрія Ніколова до системного блокування «Української правди» у контактах із владою.

Європейський досвід підтверджує: без незалежних розслідувань журналістика перетворюється на піар. І саме тут підручник може стати моральною підтримкою — нагадуванням, що розслідування не «опція», а основа професії.

Освітня і практична цінність підручника

Підручник і посібник Штефана Рус-Моля та Танева Шульца «Журналістика» (4-те, повністю перероблене видання з карикатурами Костаса Куфогіоргоса) є унікальним виданням, яке вдало поєднує академічну системність і практичну спрямованість. Недаремно його автори назвали книгу одночасно і підручником (тут систематизовано базові знання та теорію), і посібником (чіткі вправи, методичні рекомендації, практичні поради для викладачів і студентів).

Саме освіта і методика, представлені у книзі, є потужним інструментом навчання. Для українських редакцій вона може стати дороговказом: як залишатися незалежними, перевіряти факти й будувати довіру в умовах війни та цифрових трансформацій.

А для українських університетів, які нині реформують програми журналістської освіти, ця структура безцінна. Вона допомагає поєднати академічну підготовку з реальними викликами редакцій — від соцмереж до кризового менеджменту.

Отже, що ж саме може дати ця книга українському журналісту

Етика та якість. В умовах, коли українські медіа часто опиняються під політичним чи економічним тиском, розділи про професійні стандарти та саморегуляцію стають орієнтиром.

Аналіз тенденцій цифрової доби. Розділи підручника про інтерактивність, соціальні мережі, інтернет-журналістику допомагають зрозуміти, як будувати роботу з аудиторією у світі, де Telegram і TikTok витісняють традиційне телебачення. Це прямо корелює з українським досвідом, де телемарафон «Єдині новини» втратив довіру, а натомість зросла роль анонімних каналів. Соцмережі, інтерактивність, роль Telegram і TikTok — усе це подано з прикладами. Це допомагає зрозуміти, як конкурувати за увагу без втрати професійності.

Поради у редакційній кухні. Книга детально показує, як працює редакція: від відбору тем до менеджменту і маркетингу. Для маленьких українських редакцій, де інколи всі завдання виконують двоє-троє людей, це практичний довідник.

Міжнародна перспектива. Зіставлення з досвідом Guardian, New York Times чи FAZ дає українським журналістам точку відліку для самооцінки.

І найголовніше — умови війни. Українські журналісти працюють у середовищі обмежень, ризиків і небезпеки: від цензури та тиску власників до фізичних загроз і втрат серед колег. У книзі ж європейських авторів особливо корисними є розділи про етику, точність, роботу з джерелами — те, що стає фундаментом професійної стійкості. Для українських журналістів, які працюють під обстрілами, під тиском чи в умовах скорочення ресурсів, ця книжка — не розкіш, а підтримка. Вона допомагає бачити професію не лише як щоденну боротьбу за виживання, а і як частину ширшої європейської традиції.

Стиль видання. Автори не бояться іронії й самоіронії. Вони показують і «професію мрії», і її зворотний бік — стрес, дедлайни, хаос у редакціях. А ще — наводять яскраві приклади: від фейкових новин про «смерть канцлера Коля» до жартівливих заголовків берлінських газет. Це робить книжку живою, а не академічною.

Отже, ще раз підкреслимо, що книга Штефана Рус-Моля та Танева Шульца — це не просто навчальний матеріал. Це міст між європейською та українською журналістикою. Вона пропонує стандарти, які вже випробувані в Німеччині чи Швейцарії, і водночас залишає простір для критичного осмислення в українських реаліях.