Позитивне мислення і «самозапильний сад»: критичний погляд на українську психологію

Якщо хтось намалює карту зоряного неба — це ще не робить його володарем Всесвіту. Принаймні надовго. Чому кардіохірургія, стоматологія чи офтальмологія показують настільки неймовірні результати? Тому що вони спираються на дві речі: вичерпне знання свого предмета та вміння ювелірно застосовувати здобутки цивілізації.

Водночас психологія, попри сподівання, має досить опосередкований стосунок як до першого, так і до другого. Натомість вона намалювала власну, «єдино правильну» карту зоряного неба, на якій зображено її погляди на сутність психологічних розладів. Наскільки можна розуміти, зорі на ній складаються в головну тезу: «Психологічні проблеми є наслідком інших психологічних проблем».

На цьому тлі, однак, виникає враження, ніби у середовищі психологів не заведено перейматися явним відхиленням своїх концептів від інших загальновизнаних правил. Зокрема це стосується принципів роботи систем, і в цьому випадку — системи «мозок — психіка». Втім, психологія навчилася пояснювати буквально все, але тільки доки їй не поставлять деяких очевидних запитань. Наприклад: чому важкі депресії лікують антидепресантами, а легші — «розмовним жанром»? Адже будь-які форми, наприклад, зубного болю, лікують завжди однаково — впливом на хворий зуб. Досить важко уявити стоматолога, який натомість вдався б до мантр або до міркувань про те, наскільки цей біль є справді важливим для вас.

Те, що психологи досить часто займаються саме таким мистецтвом, ілюструє наступна, досить упізнавана аналогія. Як відомо, за несиметричної роботи гальм автівку може стрімко «кидати» вбік, що є занадто небезпечним у дорозі, на швидкості. Та якщо автовласник звернеться по допомогу, йому запропонують лише дві речі: навчитися «приймати» цю ситуацію та пройти «курс екстремального водіння», залишаючи все інше без змін. Напевно, все це було б незайвим, але ж далеко не всі розглядають автівку як постійне джерело адреналіну.

Психологія свого часу уникла визначення цілої низки базових понять. Зокрема немає жодної відповіді на принципове запитання: де проходить «межа» між нервовою системою й власне психікою? Хоч як дивно, але зробити вигляд, що такої проблеми немає і що ці два світи не перетинаються, психологам допомогли ті самі невропатологи, які роками «перевіряли нервову систему» своїми блискучими молоточками (мало хто розумів, що та діагностика стосувалася лише однієї з її частин — периферичної). Проте відсутність зауважень із боку невропатологів населення сприймало лише як свідчення богатирського здоров’я всієї нервової системи. Всі можливі розлади особистості після цього автоматично списувалися на «психологію», яка тут також не забарилась.

Іще одним чинником, що призвів до нинішнього верховенства психології, було незрозуміле мовчання української наукової спільноти, яка відсторонено спостерігала за досить вільним поводженням психології із засадами наукового мислення. У залишку: наразі психологія остаточно цементує свої однобокі, відверто психоцентричні версії антропології в практиці та суспільстві.

Аби розвіяти певний обов’язковий у таких випадках морок, можна розглянути, приміром, одну з найвідоміших технік, яку застосовують психологи, — так зване позитивне мислення. Головна ідея полягає в тому, що за внутрішнього занепаду, апатії чи навіть депресії достатньо змінити хід своїх «негативних» думок на протилежний — і це, мовляв, поверне наснагу та радість буття. Втім, можна уявити собі капітана корвета, котрий, звісно, може змінювати курс корабля згідно зі своїми шляхетними планами. Але за однієї категоричної умови: вітрила на його щоглах має надимати попутний вітер. Інакше капітанові залишається тільки одне — позитивна риболовля з корми.

Відомо, що кожен психічний стан (радість, сум тощо) породжує певні думки. Та чи настільки ж справедливим є зворотне, як стверджують психологи? Чи справді можливо лише силою думок змінити потьмянілі барви свого внутрішнього світу? Відповідь можна отримати, звернувшись до наближенішого прикладу — власного дихання. Людина справді здатна свідомо прискорювати чи уповільнювати його, робити вдихи глибшими або поверховішими. Проте сам механізм дихання при цьому залишається незмінним: дихальний центр у мозку продовжує генерувати імпульси; хеморецептори стежать за газовим складом крові; легені та бронхи забезпечують постійну ротацію повітря. Воля людини впливає тільки на поверхневі параметри, не торкаючись самої основи.

Те саме відбувається і з так званим позитивним мисленням. Воно може тільки на певний час замінити темні думки світлішими, викликати нетривале відчуття полегшення, але не зачіпає наявної архітектоніки, тобто фундаменту та «опорних стін» психіки. Як свідомий контроль дихання не переписує роботу дихального центру, так і оптимістичні формули не перетворюють людину на іншу особистість.

Бажано бодай приблизно уявляти, наскільки сильно на людину впливають події, що відбуваються на рівні нервових клітин (нейронів), оскільки саме вони забезпечують те, що вище було згадано як «вітер», що рухає вітрильник. Тоді стане зрозуміло, що стан і можливості психіки багато в чому залежать від стану й можливостей нервової системи, де «нервова система» є поняттям біологічним. Цей факт психологія вимушено визнає, але переважно суто формально.

Варто зауважити, що народна мудрість (і, звісно, не тільки вона) пішла в цьому питанні значно далі своїми прислів’ями. Ось лише деякі: «Голодний думає — не наїмся, ситий думає — не зголоднію», «Не щодня однаково розумний». Перше з них показує, як фізіологічні стани, в цьому випадку — голод чи ситість, можуть деформувати нормальне мислення, змінюючи сприйняття обставин і логіку рішень. Друге насправді відображає критичну залежність розумових здібностей людини від коливання декотрих чутливих компонентів, постійно присутніх у мозку. Зокрема це стосується поточної концентрації дофаміну в такій його ділянці, як префронтальна кора. Нерозуміння цих і багатьох інших фундаментальних речей змушує психологів шукати все нові й нові методики. Їх загальна кількість уже налічує кілька десятків. Але всю цю творчість однаково можна описати прислів’ям: «Сто кролів не замінять одного коня».

Водночас слід визнати, що деякі з напрацьованих технік усе-таки могли б бути дієвими, якби їх застосуванню передували своєчасніші й адекватніші засоби реабілітації. На жаль, абсолютну більшість психологів вирізняє саме нерозуміння вимоги «поетапності», себто принципу «на все свій час». Підтвердженням може слугувати, наприклад, цитата з книги видатного лікаря, професора А.Пеунеску-Подяну (Румунія): «Не треба призначати препарати для зміцнення нервової системи, а потрібно дошукуватись і атакувати ті причини всередині організму, що призвели до ослаблення чи інших розладів цієї системи». Зіставимо це з тим, що пропонує психологія людям, і так знесиленим через хронічну втому, депресивний стан чи постійну тривожність: «Прийміть відповідальність на себе», «Переосмисліть себе», «Полюбіть себе», «Думайте позитивніше», «У вас низька самооцінка», «Ви не мотивовані» тощо.

За відсутності ефекту використовують схожі однотипні фрази: «Ви чините спротив», «Ви саботуєте», «Ви не хочете змінюватися», «Ви недостатньо відкриті», «У вас сильні внутрішні блоки та установки», «Ваше «несвідоме» протидіє», «Потрібно більше часу / сесій».

Наведені зразки «психологічної допомоги» не лише звільняють «фахівця» від відповідальності за результат, а й покладають вину на пацієнта. Крім того, вони здатні провокувати у людей вторинні моральні страждання — самозвинувачення, самоїдство, відчуття неповноцінності та приреченості. Саме в такому стані дехто з них відважується на незворотні кроки.

В Україні створено всі умови для перетворення психології на такий собі «самозапильний сад», де підручники пишуть психологи, викладають психологи, приймають екзамени психологи і видають сертифікати на діяльність теж психологи. Так виникла ситуація, коли окрема галузь замкнена виключно сама на собі. Цю самореферентність (самопредставництво) остаточно закріпив цьогорічний Закон «Про надання психологічної допомоги», визначивши, зокрема, що цю допомогу можуть надавати лише особи із психологічною освітою. Але до сказаного вище про цю «освіту» можна додати: саме ці особи сприяли тому, що протягом усіх останніх десятиліть Україна тримала першість у Європі за поширеністю нервово-психічних розладів. Чи не наводить це на певні роздуми?

Щоби повністю прояснити ситуацію, можна навести ще одну, наполягаю — неспростовну аналогію: у селі у багатьох людей вийшли з ладу телевізори. Було широко анонсовано виїзд сертифікованого майстра з цих справ. Однак на третій день з’ясувалося, що весь його сертифікований потенціал означав лише одну дію — «покрутити антену». Більшості мешканців це, звісно, нічим не допомогло, але висловити претензії вони не змогли, оскільки в трьох хатах, розташованих у низині, телевізори таки запрацювали.

Наявна модель надання психологічних послуг так само є системно неспроможною у вирішенні переважної більшості відповідних проблем. До того ж вона повністю перекриває доступ до дієвих та обґрунтованих альтернатив. Єдиний вихід — вимагати від МОЗ спростувань або інших коментарів стосовно наведених вище спостережень. Якщо суспільство цього не зробить — воно автоматично погоджується з наявною, завеликою собівартістю монополізму психології.