Рецензія на серіал “Чудовисько: Історія Еда Ґіна” / Monster: The Ed Gein Story

3 жовтня на платформі Netflix вийшов черговий, третій сезон маніячної антології “Чудовиська”, розпочатої у 2022 році історією про Джефрі Дамера і продовженого торік розповіддю про братів Лайла і Еріка Менендесів. Цього разу творці проєкту Раян Мерфі та Ієн Бреннан вирішили детально познайомити глядачів з маніяком як мінімум не менш жахливим і вже точно одним з найпопулярніших — Плейнфілдським м’ясником, або Упирем з Плейнфілда Едом Ґіном. Чи варто зазирати в пекло сільської глушини Вісконсина 1950-х — готові розповісти в поточному огляді.

Плюси:

як мінімум незвичний виступ від Чарлі Ганнема і як мінімум чудовий від Лорі Метклаф; прихильникам шок-контенту буде на що подивитися; чудові згадки про засновані на особистості Ґіна проєкти, які затьмарять основне оповідання для затятих кіноманів так точно; з технічного боку — повний порядок;

Мінуси:

дивитися на усі ці криваві розправи, некрофілію та іншу содомію — ще те збочене задоволення; затягнутість оповіді; сумнівна кінцівка, коли здається, що творці ніби намагаються викликати співчуття до чудовиська;

6.5/10

Оцінка
ITC.ua

“Чудовисько: Історія Еда Ґіна” / Monster: The Ed Gein Story

Жанр біографічна кримінальна драма, маніячний трилер, антологія
Шоуранери Раян Мерфі, Ієн Бреннан
У ролях Чарлі Ганнем, Лорі Метклаф, Сюзанна Сон, Том Голландер, Вікі Кріпс, Олівія Вільямс, Леслі Менвілл
Прем’єра Netflix
Рік випуску 2025
Сайт IMDb

Чим би зайнятися самотньому реднеку десь у Богом забутій глушині штату Вісконсин? Ед Ґін так і не зміг змиритися з раптовою смертю своєю коханої та дуже релігійної мамці Авґусти, яка все життя вбивала сину у голову те, що усі жінки — шльондри, і мати з ними справи — страшний гріх. Тож занедбаний лобуряка, натхненний коміксами про “Бухенвальдську суку” Ільзу Кох, світлинами з нацистських концтаборів та своєю нездоровою тягою до жіночої білизни, не вигадав нічого кращого, ніж викопувати свіженькі могили на місцевому цвинтарі.

Ось тепер можна зшити собі костюмчик зі шкіри померлих жінок чи зробити миску з їх черепів для поїдання консервованих бобів зі свининою на обід. У вільні від цвинтарних клопотів години Ґін не гребував і сам убивати довірливих дамочок — згодом він зізнається принаймні у двох вбивствах, але скільки їх було насправді — вже ніхто ніколи не дізнається.

Раян Мерфі та Ієн Бреннан продовжують наполегливо досліджувати американську історію жахів, цього разу звернувши увагу на міфологізацію зла і фетишизацію насильства. Те, наскільки глибоко Ед Ґін вкорінився у попкультуру, характеризує не стільки цього божевільного, скільки саме суспільство, одержиме кровожерливими різниками та їхніми історіями.

І це не кажучи про те, що, як нас намагаються запевнити, дехто вбачав у Ґіні кумира та не цурався брати з нього приклад. Ільза Кох, а точніше комікси про неї зумовили появу Плейнфілдського м’ясника. А той — хтозна-кого. Можливо, Теда Банді? Чарльза Менсона? Популяризація монстрів породжує нових монстрів.

Якщо ви бачили попередні сезони цієї маніячної антології, то приблизно уявляєте, чого очікувати від шоу. Протягом 8 епізодів ми будемо дивитися технічно досконале та чудово зігране кіно, як неприємні люди перманентно роблять щось напрочуд мерзенне.

Родзинкою сезону стало те, що поряд з основною сюжетною лінією перед глядачем постануть персонажі знакових фільмів та їх творці, котрі так чи інакше брали за основу особистість душогуба. Це, звісно, великий Гічкок з його епохальним “Психо”, заснованим на однойменному романі Роберта Блоха. Тоуб Гупер та його культова “Техаська різанина бензопилою” (1974). В кількох кадрах промайне і Буффало Білл з “Мовчання ягнят” (1991).

Згідно з сюжетом, на початках на сеансах “Психо” непідготовлена публіка в усіх сенсах була шокована: “Франкенштейн чи Привид опери більше не вражають — каже Гічкок (хоча зовсім скоро з цим твердженням готовий посперечатися Ґільєрмо Дель Торо) — наша авдиторія знайшла нове чудовисько”. Незабаром успіх фільму призведе до появи купи послідовників (і навіть нового жанру слешер) — публіка вже не була шокована, вона жадала насильницького контенту з відвертою сексуалізацією.

Спецпроєкти

На цьому етапі суто з кіноманського погляду спостерігати за сюжетною лінією “Психо” і всіх причетних куди цікавіше, ніж власне за Ґіном. Якщо ви достатньо занурені в тему і в курсі, скажімо, хитрощів легендарного режисера, спрямованих на обхід тодішньої цензури (в першу чергу це стосується тієї самої сцени вбивства у душі), або знаєте, ким насправді був Ентоні Перкінс (а був він гомосексуалістом у часи, коли це аж ніскільки не толерувалося) — ваш внутрішній кіноман напевно буде радіти.

Тоді ж відкриється і промовистий метарівень історії, коли на слова Перкінса “не можна таке показувати людям” (десь перед цим у кадрі миготіли засушені вульви) Ґін відповідає “але ж ти не можеш відвести погляд”, дивлячись з екрану прямо на глядача.

Цікаво показаний і підхід Тоуба Гупера, який прямо заявляє, що “Психо” для нього “до біса нудний”. “Я не знімаю фільм, якого хоче країна. Я знімаю фільм, якого вона заслуговує” — продовжує він, маючи на увазі свій шокер “Техаська різанина бензопилою”, який вийшов невдовзі після виведення військ США з В’єтнаму, на піку неспокійних контркультурних 70-х.

Вилизаний гічкоківський саспенс поступився місцем оповіданню значно жорсткішому, брутальнішому, бруднішому, якщо хочете. А тендітний Норман Бейтс — заляпаному кров’ю огрядному реднеку Шкіряному обличчю (обидва фігурують в нашому гелловінському ТОП 10 кіноманіяків та душогубів). Це був справжній тріумф малобюджетного незалежного кіно. Й водночас тріумф міфу під назвою “Ед Ґін”.

Та основна увага приділяється все-таки (і мабуть, на жаль) не мініфільмам про фільми, а розкопуванням могил, танцям Чарлі Ганнема у жіночих сукнях і мереживних трусиках зі шкіряною маскою на обличчі, некрофілії та іншим простим радощам життя фермера з Вісконсину. Усе, що не було офіційно доведено, але про що ходили чутки, тут безапеляційно підтверджується, що робить маніяка максимально огидним.

З огляду на це дивною виглядає завершальна частина шоу, присвячена пізній біографії убивці, де навіть знайшлося місце для його сповіді. Автори намагаються покопатися в голові у Ґіна, щоб виявити, що саме спонукало його робити те, що він робив, і викликати якісь натяки на співчуття до того, хто його не заслуговує в принципі. Та й копання ці не глибші, ніж осквернені маніяком могили.

Спостерігати за усіма цими Дамерами і Ґінами, тим паче в режимі нон-стоп — ще те збочене задоволення, а сам сезон взагалі скочується у те, що ніби як намагається розкритикувати — нашу звичку зводити монстрів ледь не в ранг рок-зірок. І в цьому контексті розмови про химерну людську природу набувають куди зловіснішого характеру, ніж витівки хворих на голову мерзот. Адже куди страшніше можливе захоплення химерним танцем маніяка з бензопилою напереваги, ніж власне сам танок.

Висновок:

Перед переглядом краще задати собі питання, чи вартує такий персонаж, як Ед Ґін того чималого часу, який вимагає серіал. Якщо ж вам були до вподоби попередні два сезони, цей також не повинен розчарувати.