Рецензія на серіал “Чудовисько: Історія Еда Ґіна” / Monster: The Ed Gein Story

3 жовтня на платформі Netflix вийшов черговий, третій сезон маніячної антології “Чудовиська”, розпочатої у 2022 році історією про Джефрі Дамера і продовженого торік розповіддю про братів Лайла і Еріка Менендесів. Цього разу творці проєкту Раян Мерфі та Ієн Бреннан вирішили детально познайомити глядачів з маніяком як мінімум не менш жахливим і вже точно одним з найпопулярніших — Плейнфілдським м’ясником, або Упирем з Плейнфілда Едом Ґіном. Чи варто зазирати в пекло сільської глушини Вісконсина 1950-х — готові розповісти в поточному огляді.

“Чудовисько: Історія Еда Ґіна” / Monster: The Ed Gein Story

Жанр біографічна кримінальна драма, маніячний трилер, антологія
Шоуранери Раян Мерфі, Ієн Бреннан
У ролях Чарлі Ганнем, Лорі Метклаф, Сюзанна Сон, Том Голландер, Вікі Кріпс, Олівія Вільямс, Леслі Менвілл
Прем’єра Netflix
Рік випуску 2025
Сайт IMDb

Чим би зайнятися самотньому реднеку десь у Богом забутій глушині штату Вісконсин? Ед Ґін так і не зміг змиритися з раптовою смертю своєю коханої та дуже релігійної мамці Авґусти, яка все життя вбивала сину у голову те, що усі жінки — шльондри, і мати з ними справи — страшний гріх. Тож занедбаний лобуряка, натхненний коміксами про “Бухенвальдську суку” Ільзу Кох, світлинами з нацистських концтаборів та своєю нездоровою тягою до жіночої білизни, не вигадав нічого кращого, ніж викопувати свіженькі могили на місцевому цвинтарі.

Ось тепер можна зшити собі костюмчик зі шкіри померлих жінок чи зробити миску з їх черепів для поїдання консервованих бобів зі свининою на обід. У вільні від цвинтарних клопотів години Ґін не гребував і сам убивати довірливих дамочок — згодом він зізнається принаймні у двох вбивствах, але скільки їх було насправді — вже ніхто ніколи не дізнається.

Раян Мерфі та Ієн Бреннан продовжують наполегливо досліджувати американську історію жахів, цього разу звернувши увагу на міфологізацію зла і фетишизацію насильства. Те, наскільки глибоко Ед Ґін вкорінився у попкультуру, характеризує не стільки цього божевільного, скільки саме суспільство, одержиме кровожерливими різниками та їхніми історіями.

І це не кажучи про те, що, як нас намагаються запевнити, дехто вбачав у Ґіні кумира та не цурався брати з нього приклад. Ільза Кох, а точніше комікси про неї зумовили появу Плейнфілдського м’ясника. А той — хтозна-кого. Можливо, Теда Банді? Чарльза Менсона? Популяризація монстрів породжує нових монстрів.

Згідно з сюжетом, на початках на сеансах “Психо” непідготовлена публіка в усіх сенсах була шокована: “Франкенштейн чи Привид опери більше не вражають — каже Гічкок (хоча зовсім скоро з цим твердженням готовий посперечатися Ґільєрмо Дель Торо) — наша авдиторія знайшла нове чудовисько”. Незабаром успіх фільму призведе до появи купи послідовників (і навіть нового жанру слешер) — публіка вже не була шокована, вона жадала насильницького контенту з відвертою сексуалізацією.

На цьому етапі суто з кіноманського погляду спостерігати за сюжетною лінією “Психо” і всіх причетних куди цікавіше, ніж власне за Ґіном. Якщо ви достатньо занурені в тему і в курсі, скажімо, хитрощів легендарного режисера, спрямованих на обхід тодішньої цензури (в першу чергу це стосується тієї самої сцени вбивства у душі), або знаєте, ким насправді був Ентоні Перкінс (а був він гомосексуалістом у часи, коли це аж ніскільки не толерувалося) — ваш внутрішній кіноман напевно буде радіти.

Цікаво показаний і підхід Тоуба Гупера, який прямо заявляє, що “Психо” для нього “до біса нудний”. “Я не знімаю фільм, якого хоче країна. Я знімаю фільм, якого вона заслуговує” — продовжує він, маючи на увазі свій шокер “Техаська різанина бензопилою”, який вийшов невдовзі після виведення військ США з В’єтнаму, на піку неспокійних контркультурних 70-х.

Вилизаний гічкоківський саспенс поступився місцем оповіданню значно жорсткішому, брутальнішому, бруднішому, якщо хочете. А тендітний Норман Бейтс — заляпаному кров’ю огрядному реднеку Шкіряному обличчю (обидва фігурують в нашому гелловінському ТОП 10 кіноманіяків та душогубів). Це був справжній тріумф малобюджетного незалежного кіно. Й водночас тріумф міфу під назвою “Ед Ґін”.

Та основна увага приділяється все-таки (і мабуть, на жаль) не мініфільмам про фільми, а розкопуванням могил, танцям Чарлі Ганнема у жіночих сукнях і мереживних трусиках зі шкіряною маскою на обличчі, некрофілії та іншим простим радощам життя фермера з Вісконсину. Усе, що не було офіційно доведено, але про що ходили чутки, тут безапеляційно підтверджується, що робить маніяка максимально огидним.

З огляду на це дивною виглядає завершальна частина шоу, присвячена пізній біографії убивці, де навіть знайшлося місце для його сповіді. Автори намагаються покопатися в голові у Ґіна, щоб виявити, що саме спонукало його робити те, що він робив, і викликати якісь натяки на співчуття до того, хто його не заслуговує в принципі. Та й копання ці не глибші, ніж осквернені маніяком могили.

Спостерігати за усіма цими Дамерами і Ґінами, тим паче в режимі нон-стоп — ще те збочене задоволення, а сам сезон взагалі скочується у те, що ніби як намагається розкритикувати — нашу звичку зводити монстрів ледь не в ранг рок-зірок. І в цьому контексті розмови про химерну людську природу набувають куди зловіснішого характеру, ніж витівки хворих на голову мерзот. Адже куди страшніше можливе захоплення химерним танцем маніяка з бензопилою напереваги, ніж власне сам танок.