Анжеліка Рудницька – про шоу-бізнес 90-х, хіт-парад, новаторів, музику та «Територію Різдва»

Цього року «Територія А» святкує 30-річчя: перший випуск легендарного хіт-параду вийшов 17 вересня 1995 року. І хоча хіт-параду вже давно не існує, про нього не припиняють згадувати і говорити як про явище в українській культурі.

А нещодавно Анжеліка Рудницька відзняла концерт-містерію «Територія Різдва. Дух Нескорених», де українські артисти співають народні колядки й щедрівки разом із військовими та ветеранами. Це четвертий авторський проєкт, який вийде у Святвечір на YouTube-каналі Анжеліки Рудницької.

В інтерв’ю Коротко про засновниця мистецької агенції «Територія А», співачка, художниця, громадська діячка Анжеліка Рудницька розповіла, як починався хіт-парад, чи писатиме книгу про український шоу-бізнес 1990-х, кого вважає новатором свого часу, як оцінює сучасну українську музику, чому їй так важливо робити проєкт «Територія Різдва. Дух Нескорених», чи погодилася б працювати в Міністерстві культури, чому не продає свої картини та якими мріями живе сьогодні.

Досі питають: «Територія А» - це «Територія Анжеліки»?

- Анжеліко, перший випуск хіт-параду «Територія А» вийшов 30 років тому, а його обговорюють і досі. Вам приємно згадувати ті часи? Чи набридає, коли постійно про це запитують?

- Любов ніколи не набридає, а це ж про любов, тому це приємно. Так, хіт-парад приніс нашій агенції популярність, відомість, любов глядачів, але ми не спекулюємо на тому, що робили колись. Ми постійно робимо щось нове - фестивалі, національні рекорди, благодійні заходи, проєкт «Територія Різдва. Дух Нескорених»… У нас стільки всього відбувається, що ми не встигаємо про нове розповідати.

Приємно, що люди пам'ятають. Мабуть, в цьому й феноменальність проєкту: його вже давно немає, а про нього говорять. Але мистецька агенція «Територія А», слава Богу, є. І ми не зрадили своїм цінностям, принципам. Ми чим займалися, тим і займаємося. Не пішли продавати бензин, не відкрили якийсь магазин продуктів. Займаємося одним і тим самим. Тоді, коли воно треба, коли воно нікому не треба, ми все одно робимо свою справу.

- Ви сама усвідомлюєте, скільки зробили для української музики? Можете себе похвалити?

- Якось в приватних повідомленнях один чоловік мені пише: «Заблокуйте цю тітку. Вона написала в коментарях: вискочка, що вона такого в житті зробила. Як вона таке могла написати?» Тобто він обурюється, не я. На що я йому відповідаю: «Хай собі пише».

Я знаю собі ціну. Я знаю свої проблеми, але знаю і свої плюси, розумію, скільки всього зроблено крутого, класного, важливого. Розумію, скільки всього ще й не зроблено з того, що могла би зробити. Але є людський ресурс. І попри те, що я – «біоробот», все одно мій час обмежений 24 годинами.

Раніше я собі не давала поблажок. Але зараз навчилась собі казати: «Це я зроблю завтра, якщо це може почекати». Всі себе змушують працювати, а я - не працювати, робити «рекламну паузу».

- Ми в наших інтерв’ю не раз цікавилися, чи не хотіли б ви написати книгу про історію українського шоу-бізнесу. Чи не визріла ще така ідея?

- Мене вб'ють, якщо я напишу про шоу-бізнес (сміється). Бо є дуже багато того, що люди про себе не хочуть знати, пам'ятати. Я нічого поганого не пам'ятаю, але якщо писати книжку, вона має бути хоч умовно правдивою. Якщо просто написати абищо, це буде не цікаво. А якщо написати цікаво, то мене вб'ють. Я вам точно кажу.

Наприклад, Юрій Рокецький написав дуже круту книжку про «Братів Гадюкіних». І там є всяка гидота про страждання наркомана, яку би не хотілося ні знати, ні пам'ятати про Кузю. Але ми все одно тепер будемо це пам'ятати і дивитись на це очима Рокецького. Хоча деякі музиканти, які там згадуються, на презентації казали про якісь моменти: «Це було не зовсім так». А в книжці це зафіксовано, як зафіксовано. Я рада, що Юра зробив те, про що усі говорили, але ніхто так і не взявся реалізувати. Книжка крута. Рекомендую прочитати.

Ідея про книжку є, вона жива. А поки намагаюся короткі рилз записувати – відповідати на найпоширеніші запитання. Наприклад, досі запитують: «Територія А» - це «Територія Анжеліки»? Смішно навіть подумати. У мене зухвальства б не вистачило. Проте зараз вже кажу: «Хай буде так, нормальна версія» (сміється). Звісно, що «Територія А» асоціюється зі мною, а я - з нею. Це нормально, бо це моє найпомітніше дитя. Але літерою «А» у назві ми позначили кордони свого зацікавлення - арт, тобто мистецтва.

- Ви не дуже хотіли вести хіт-парад, мовляв, це задача проста і не цікава.  Але ж це можливість бути не лише поза кадром, а й в кадрі, робити саме так, як бачиш ти.

- Я ж мріяла створити програму про мистецтво. І зробила. Хіт-парад - це було відгалуження від головної інформаційно-мистецької програми. Мене задовільняло те, що я робила, я й так була дуже-дуже зайнята.

Ну і, звісно, хіт-парад - це була для мене простувата задача. Сенс було читати таку кількість книжок з самого дитинства, щоби потім просто лічити від 10 до 1 і називати кліпи?! Але коли канал затвердив мене ведучою, змушена була здатися. Я ж - командний гравець, і не могла підвести своїх колег.

Я не шкодую, що за це взялася. Бо, окрім суто хіт-параду, у програмі щоденно були цікаві рубрики, гості, новини, листи прихильників. Цілий світ, який ми щодня створювали.

У нас же були й інші ведучі, яких люди не пам'ятають. Один із них – Костянтин Костишин, який зараз захищає нашу країну. Він класний актор, яскравої зовнішності хлопець, але ви про нього не питаєте, як і про інші наші експерименти. Дякую, що він був з нами.

- А думали про те, якби не ви були ведучою, можливо, проєкт би не мав такого успіху?

- Можливо. А може, й ні. Хто це вже знає, хто це вже пам'ятає? У нас була ще Іра, ведуча «Рок-дня». Ми хотіли зробити акцент на рок-музиці, бо поп-музика завжди перетягувала на себе більше уваги. Ми ж усі в команді були сформовані на рок-музиці. Але коли мене запитували, яку музику ти слухаєш, я не могла публічно сказати: «Я слухаю рок, але ви слухайте «Аква Віту». Коли ти працюєш з музикою, ти ж слухаєш те, з чим працюєш. Цілодобово одне й те ж. Ми ж тричі на день в ефір виходили!

Навіть зараз на концертах мені важко відволіктися. Слухаю, хто як грає, хто як співає, яка постановка, яке світло.

Всі, хто яскраво про себе заявив, всі були новаторами

- Комфортно вам було в тих образах? От в тому одязі, з тим макіяжем, зачісками? Здається, ви розповідали, що не любите фарбуватися.

- Я зараз з макіяжем, я нафарбована кожен день (сміється). А тоді реально не фарбувалася. Коли ти юний, красивий, яскравий, нащо щось зайве. До появи «Території А» працювала в науковій редакції, там були свої вимоги до стилю, а тут з мене стилісти у команді  «здирали» довгі спідниці, постійно обрізали коси, все коротше і коротше (сміється).

Спочатку було дуже некомфортно, але я розуміла, що публіку треба весь час чимось дивувати. У мене адаптивний характер, якщо є задача, яка мене драйвить.

1990-ті - це були роки свободи, якою суспільство не могло надИхатися. Тому експерименти, зокрема із зовнішністю, були ознакою того часу. Знайомі мені казали: «Ти ж зірка, як ти можеш ходити в шортах, в топіках, з хвостиками? Тобі треба зробити зачіску, яскраво намалювати губи». Але я не намагалася відповідати чиїмось стандартам.

Ще мені зізнавалися, що мене боялися, бо я, мовляв, вирішувала долі, кому бути в хіт-параді, а кому не бути. Але все було не так. Практично всі артисти, які приходили із кліпами, потрапляли в хіт-парад, на інтерв'ю, в новини. Наша команда була відкрита до спілкування. І я щодня, як і усі інші, працювала у кадрі й за кадром. Мені ніколи було вигадувати страшні історії про те, кого куди не допускати.

Люди самі собі вибудовують якісь перестороги, формати, стандарти. Деякі тодішні артисти нового покоління вважали, що тебе будуть поважати, якщо ти будеш пахнути дорогими парфумами, під'їдеш до офісу на крутій машині. Ми ніколи не намагалися робити так, як це будувалося в росії: якщо ти зірка, то все про пафос. Ми були дуже демократичними. Іноді занадто.

- Хто для вас був новатором того часу? Власне, якби ви все ж таки писали книгу про шоу-бізнес 1990-х, кому би відвели центральну главу?

- 1990-ті якраз відрізнялися тим, що це був період руйнування радянських стереотипів, тому всі були важливі. Всі стандартно називають Ірину Білик, «Братів Гадюкіних», «Скрябіна». Але, наприклад, Наталка Самсонова знімала кліпи в шкіряному боді. Це тоді вражало, взагалі ні на яку голову не налазило після артистів у фраках і вечірніх сукнях. Або Роман Матіяш з гурту «Фантом-2», який поголився наголо і намалював собі на голові «F-2». Якби він був такий, як всі, було б не цікаво. Звісно, це був малюнок, а не тату, але тим не менш. Всі, хто яскраво про себе заявив, всі були новаторами.

Коли вже відкрилися інформаційні кордони, ми побачили, що багато ідей було трішечки «здерто» із Заходу. Це було наслідування, але з українським характером, це нормально, треба було на чомусь вчитися.

У традиційної музики були свої прихильники, послідовники, але молода публіка, яка переважно була нашими глядачами, хотіла чогось нового, нестандартного. Тому майже все було нове і нестандартне. І всі були класні, час це показав. Коли нам намагалися нав'язати тему меншовартості, я казала, що «час покаже нам наші портрети», цитуючи Олександра Бригинця. І час вже усе показав.

Тішуся, що музика 1990-х зараз затребувана. У мене брала інтерв'ю дівчинка, яка народилася вже після того, як «Територія А» зникла з ефіру. Але вона знає артистів, музику, бо їй про це розповідають батьки. Це свідчить про те, що покоління не втрачає зв'язок, воно знає, що музика була не тільки в нульових, 1990-х, але й в 1980-х, в 1970-х, в 1960-х. 

«Територія А» робила проєкт «Українські хіти XX століття». На деякі пісні ми навіть кліпи зняли, бо люди хотіли це чути. Круто, коли є тяглість. Власне, ми її зараз і відстоюємо. Це частина нашої ідентичності, ми, як нація, не вчора народжені, що б не казав путін.

- «Територія А» давала багато концертів по всій країні, і люди йшли натовпом. А скільки у нас було прекрасних ансамблів – «Смерічка», «Візерунки шляхів», «Кобза»... Це крутий саунд, який і сьогодні стильно звучить. Чому тоді у 2000-х пішла тотальна русифікація?

- А «Тріо Маренич» які! Це правда.

Російські продюсери, лейбли приїжджали з валізами грошей, щоб тут крутити свій контент. Нам теж пропонували гроші. Але ми не пустили в свій хіт-парад росіян і - зникли. А була, наприклад, «Мелорама», яка це пускала. Мені навіть неприємно вимовляти, та той же Ряшин казав: «Зачем вы занимаетесь этой сельской музыкой?» Це про українську музику він висловлювався. Це типова меншовартість. Вони брали російські гроші, демонстрували російські кліпи і при цьому не забували принижувати українських артистів.

Коли ти проста людина і комусь незручна, ти можеш сидіти в хаті і не «виникуватися», як в одній колядці співається. А коли ти робиш всеукраїнський найпопулярніший молодіжний проєкт, ти повинен або лягати під бандитів, бо це 1990-ті, або під політичну силу, яка хотіла створити молодіжне крило на базі нашого фан-клубу, або під якісь російські лейбли з купою грошей… Це реально були великі гроші, можна було купити собі машини, дачі, квартири.

Але ми намагалися залишатися собою і те, що заробляли, вкладали в виробництво, бо інакше нас би ніхто не бачив.

- Чи є у вас друзі серед музикантів? Чи дякував хтось із них за те, що ви його зробили популярним?

- Вони і дякують, і не дякують, і публічно сваряться, і публічно дякують. Різні люди поводяться по-різному. Тут не можна узагальнювати, бо це буде неправильно. Хтось зараз послухає і скаже: «О, таке ти наказала, ми тобі сто разів дякували».

Дякують не тільки ті, кого ми показували, а й ті, хто нас дивився. Влад Дарвін розповідав, як він дивився «Територію А». «Авіатори» казали, що вони формувалися завдяки цій музиці. Я, звісно, всіх сварю, що співали російською, не слухали мене, а якби співали українською, може, наша історія інакше би пішла.

Звичайно, є багато людей, які вдячні, є багато людей, які розуміють, який внесок зробила «Територія А» в музику. Є люди, з якими я не вітаюся, але які публічно пишуть, що, незважаючи на те, що наші стосунки не дуже склалися, визнають внесок «Території А».

До речі, колись для мене це було важливо. А зараз - ні. Я не ностальгую, не тримаю ні на кого зла, не пам'ятаю нічого поганого, в мене на це немає часу. Я завжди в русі, в мене завжди нові проєкти. Мене драйвить робити щось корисне, цікаве.

Але вдячність - це класно. Це одна з базових людських рис, яка має бути в кожному з нас. Вдячність і любов - це те, що тебе тримає, рятує в найкритичніші моменти життя.

У нас постійно винищувався креативний клас, на якому все тримається

- Як зараз оцінюєте українських музикантів, музику? На ваш погляд, це розквіт чи багато в чому пристосування до реалій часу?

- І те, і інше. Час знову відфільтрує, залишить в пам'яті ті пісні, які найкращі, найяскравіші, найпроникливіші, найвеселіші, ті, які для нас щось означали, під які ми плакали, обнімалися, закохувалися під час війни.

Є дуже багато музики, яка могла б спокійно не народитися - і нічого б не сталося. Проте, якщо хоча б одну людину вона врятувала ментально, ця музика має право на існування. Головне, щоб люди жили і спрямовували свої сили на українську перемогу. Ми мусимо заповнити всі жанрові ніші. І не тільки в музиці, а й в літературі, кіно, театрі, моді. Якщо ми цього не робимо, туди одразу приходить хтось інший. Роботи – купа. Треба і прості форми, і складні.

А пристосуванці завжди будуть. І завжди будуть бігати між крапельками, щоб побачити, на чиєму боці сила. І це наша страшна біда. На жаль, суспільство не є однорідним. Це стосується не лише України. Але у нас постійно винищувався креативний клас, на якому все тримається. То «совок» винищував, то вже в незалежній країні його так само знищували, викидали з ефірів, як мене.

Зараз велика кількість креативного патріотичного прошарку пішла воювати. А нам треба зберегти інтелект нації, щоби країна не відкотилася хтозна куди. Стільки вже крутих людей загинуло, на жаль. І думаєш: хто залишиться? Тільки пристосуванці, тільки засранці, які за пів мільйона купляють ведмедиків з троянд? Звісно, все законно, але це ж моральний злочин! Коли ми скидаємося по 100 гривень, щоб купити хлопцям дрони на передову, людина викидає в нікуди такі гроші. Я просто одразу все переводжу в дрони. І коли перевожу в дрони ці троянди, мені аж піт виступає на лобі.

- На жаль, хтось віддає останнє, а хтось купує дорогі автівки, брендові сумочки і так далі.

- Цінності точно не в брендових речах. Я, наприклад, дуже люблю традиційні українські прикраси. І коли щось бачу, так хочу купити, але одразу ж думаю про дрони.

Нещодавно говорили з Марією Бурмакою, що треба оголосити мораторій на споживацтво і протягом якогось періоду нічого, окрім їжі, не купувати. Це дуже міняє свідомість.

Коли я перестала їсти м'ясо, мені всі казали: «Боже, як ти без нього живеш?» Та я взагалі не пам'ятаю, яке воно на смак. Усі проблеми - в голові.

- Нещодавно ви зняли різдвяний концерт-містерію «Територія Різдва. Дух Нескорених». Це ваш четвертий різдвяний проєкт. Прем’єра буде на вашому YouTube-каналі. Мені здається, що телеканали мали би стояти в черзі до вас, щоб це показати.

- А вони стоять. У нас є попередні запити від 40 телеканалів. Гріх скаржитися. Оскільки ми отримали фінансування від Українського культурного фонду, ми не продаємо ліцензії, а роздаємо їх безкоштовно всім, хто хоче, і дозволяємо показувати певну кількість разів.

- Класно, бо аудиторії YouTube і телебачення – різні.

- Навіть у кожного телеканалу своя аудиторія. І якщо раніше дуже ревниво до цього ставились, то зараз в цьому немає сенсу, бо ті, хто дивляться один канал, не дивляться інший. Тому я однаково підписую угоди і з загальнонаціональними каналами, і з регіональними, і з закордонними. У нас вже є запити від каналів з Польщі, США.

Мені важливо, щоб люди святкували Різдво з Богом в серці і з українськими традиціями. Намагаюся своє дитяче казкове сприйняття Різдва перенести в цей дорослий важливий проєкт і наситити його сенсами. Коли артисти співають нашу фінальну пісню «Дай щастя всім», то всі пускають сльози. Цьогоріч ми запросили до зйомок наших ветеранів, парамедиків. І всі вони кажуть, що для них це арттерапія. Значить, я вже цей рік прожила недаремно.

От ви питали на початку, чи можу я себе похвалити. Хвалю себе і команду за такі проєкти.

«Територією Різдва» я переношу акцент на традиції, красу та вишуканість

- Це й про повернення свого, бо якийсь період в нас взагалі ці традиції були відсутні.

- Ми створюємо нову (чи забуту) традицію - збиратися родиною разом і дивитися український контент, разом співати колядки і щедрівки, наповнюватися теплом і енергією роду. Вона важлива не тільки для тих, хто залишився в Україні. Величезна кількість людей зараз за межами України, і ми даруємо їм цю частинку України: будь ласка, приєднуйтесь, сідайте з нами за умовний віртуальний стіл, співайте. Ми - одна українська родина і ми одне одному потрібні. Для мене це справді важливі речі. Я хочу, щоб українці забули про олівʼє, шампанське, куранти і «сльогкімпаром». «Територією Різдва» я переношу акцент на традиції, на красу, на вишуканість.

Це своєрідне прославляння Бога, від якого ми так багато всього хочемо, але так і не вміємо дякувати. Тому це ще й вдячність йому за можливість прожити ще один рік і вимолювання хорошої долі.

По суті, всі щедрівки - це вербалізовані пісенні побажання і бажання, як ми хочемо жити. От почитайте тексти! Там і золоті ворота, і найгарніша дочка, і найкращий господар, і господиня - просто квітка, якої ще світ не бачив. Все оспівується в найкращому світлі. І не тому, що наші предки жили розкішно. Вони вічно боролися, їм завжди було важко, але вони прагнули кращого життя.

І ми його теж зараз намріюємо, наспівуємо, щоб воно в нас було, щоб воно було мирне, і справедливо мирне після перемоги. А гроші з монетизації контенту віддаємо на дрони. Що більше люди подивляться цей різдвяний концерт, то більше можливостей в нас буде. Тому важливо дивитись на YouTube, лайкати, писати коментарі.

- На початку вересня ви писали, що більше не братиметесь за проєкт «Територія Різдва». Це були емоції, втома чи, можливо, через знецінення того, що ти робиш?

- Це все разом накопичилося, і я не витримала. Довкола війна, когось не відпускають з частини на зйомку, у когось примхи, ще щось… У мене  цілодобові комунікації, і у якийсь момент я просто падаю з ніг від перевтоми.

Плюс підвели деякі люди, до яких я дуже гарно ставилася і на яких я розраховувала.

- Це ви про артистів чи підрядників?

- Артисти в цьому випадку теж підрядники, тому що ми практично все за них робимо, а вони тільки дарують проєкту свої голоси і обличчя. Хоча є й такі, які реально намагаються зробити більше, ніж від нього залежить.

- Вони отримують гонорари чи погоджуються безкоштовно на таку справу?

- Я б не назвала це гонорарами, але вони отримують гроші за свою роботу. Це не співставно з тими гонорарами, які вони можуть отримувати.

Ви можете зайти на сайт УКФ і побачити, що на проєкт можна отримати 1 чи 2 мільйони гривень, з яких ще треба заплатити податки. Це мізерна сума для створення великого музичного, а потім і телевізійного проєкту, де задіяно понад 200 людей. Один лише екран коштує страшних грошей. Не знаю, чи буду ще робити, але розумію, що треба.

Тільки-но ми відзняли проєкт, в мене одразу з’являється ідея, як зробити наступний. І головне, є артисти, яких я ще не залучила, але дуже хочу. Вже другий рік ведемо перемовини з «Антитілами». Вони вже дали згоду, але треба ще попасти в графіки. Ми призначаємо один знімальний день, і в цей знімальний день всі мають бути в одному місці. Цей день призначається за пів року, і всі ставлять собі його в графік. Але є якісь речі, які не можна передбачити.

До того ж, ми вишукуємо колядки, щоб вони були не надто розкручені, цікаві, несподівані. Тобто цілий рік іде пошукова робота. Я вже, між іншим, нашукала нових колядок.

Якщо всю іншу роботу розберуть, тоді вже піду в міністерство працювати

- У вас великий досвід управляння, організації культурних заходів, адже «Територія А» – це велика мистецька агенція. У 2017-2019 роках ви були радницею міністра культури Євгена Нищука. Зараз погодилися б, якби запропонували? Ви могли би бути корисною.

- Я і так корисна. Я готова бути радницею, але потрібен напрямок, в якому я буду корисною. Просто ходити в офіс, сидіти і чекати, поки тебе попросять підготувати якісь документи, – це не для мене.

Ідеальний напрямок - це опіка прифронтовими територіями. Я тоді опікувалася Луганщиною та Донеччиною. Робила конференції, зустрічі з митцями, кінопокази, прем'єри, концерти на фронті для військових. Держава ж ніколи не має грошей на культуру, тому за планом протягом року я мала зробити 10 заходів в цих регіонах. Але логістика забирала багато грошей, і я вважала, що ненормально приїхати, показати фільм і поїхати. Тому робила виступи в дитячих будинках, школах, для військових. Виходило так, що за один виїзд ми відпрацьовували дев'ять заходів за три дні. Поверталися мертві від втоми, але жартували: «Вийшло все, як ти любиш». В якийсь рік я організувала близько 100 заходів. Це неймовірне навантаження.

Ще один напрямок, яким я займалась, - нематеріальна культурна спадщина. Я ж етнолог, працювала на кафедрі фольклористики багато років і цікавлюся цим. Ми почали вносити нашу спадщину в перелік нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

Тому якщо всю іншу роботу розберуть, тоді вже піду в міністерство працювати (сміється). А поки хочу бути корисною в тому, що я роблю.

- Я так припускаю, що ваша точка опори сьогодні – це ще й створення картин.

- Я за цей рік не створила жодної нової роботи. Ганьба мені страшна.

- А скільки у вас за 20 років зібралося в колекції картин?

- Приблизно 150. Був період, коли я безперервно творила. Моя голова продукувала образи, і мені треба було переносити їх на папір, а потім - на полотна. А зараз війна дуже виснажує емоційно. Інколи ловлю себе на тому, що просто дивлюсь в одну точку.

- Ви так само принципово не продаєте свої роботи?

- Не продаю. Вони їздять Україною, світом і розказують людям про те, що треба перемагати, в тому числі і самого себе, свої внутрішні перестороги, хвороби. Мені здається, це їхня місія. У мене ще, слава Богу, руки, ноги, голова працюють, нащо мені продавати? Я завжди на свої потреби зароблю. А продавати круті роботи заради того, щоб купляти нові телефони, - це геть не моя історія.

- Думали про їхнє майбутнє, кому їх залишити? Може, це дивно прозвучить, але нині люди часто думають про заповіт, кому лишити цінні для них речі.

- Думаю над цим. Я працюю з музеями і бачу в більшості їхній жалюгідний стан. Музейники - святі люди. Бо вони в тих умовах, в яких працюють, і за ті зарплати, які отримують, роблять неймовірне. Але дивлячись на ці архіви, сховища, нехай картини поки що будуть вдома.

- Про що ви сьогодні найбільше мрієте? Звісно, окрім нашої Перемоги.

- Поспати, прокидатися без будильника, повільно снідати, а не поспіхом на ходу щось хапати. Бо в мене так: тут – чайник кипить, тут - варяться яйця, тут - чищу зуби, фарбую око... Отакий сніданок.

Хочу кудись з мамою втекти на кілька днів, бо мама теж дуже багато працює, плете сітки кожного дня. Але вона завжди кричить: «Ти що! А сітки хто буде плести?» Однак хочеться якогось релаксу, хоча б на кілька днів на море, в гори чи в ліс. Щоб спокій, обнімашки, хіхоньки, бо ми з мамою жартівниці, любимо посміятися.

Любимо з нею читати вголос книжки. Так, до речі, ми рятувались в 2022 році. Повимикали телевізор, радіо, телефони, бо це ж все працювало цілодобово, і почали перечитувати «Кайдашеву сім'ю». Так виникають якісь спогади, я більше дізнаюся про маму, як вона формувалася, як потім мене формувала. Це дуже класний спосіб дозвілля.

Мрію максимально записати свій родовід. Трішки позаписувала за мамою, але це ще дуже мало. Хочу більше покопатися в цьому. Це важливо для того, щоб лишити нащадкам.

Мрію створити власний музей.

Мрію, щоб цього року ми теж обов’язково зробили свято Святого Миколая. «Територія А» разом з Михайлівським собором робить таке свято для дітей ще з 2013 року. З того часу всі діти, які до нас ходять, знають, що не дід Мороз приходить, а Святий Миколай. Це, може, більше плани, аніж мрії, але я хочу, щоб плани та ідеї ніколи не закінчувались.

Ми маємо формувати міцне культурне середовище, яке передає в спадок традиції, яке тримає культурне поле і не дає йому розмиватися.