Різав вени перед Нищуком... Інтерв'ю з актором, який влаштував «криваву драму» на сцені Театру Франка

У Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка минулого тижня стався інцидент, який сколихнув акторський світ та заінтригував театралів. Під час конкурсу на заміщення вакантних посад художнього та артистичного персоналу, який проходив 29 вересня, актор, що вийшов на сцену перед комісією, погрожував травмувати себе зумисно. Відповідне відео за пару днів з'явилося у соцмережах.

Головну роль в цьому інциденті зіграв Іван Жилюк, театральний та кіноактор, відомий широкому загалу за серіалами «Шлях» та «Жіночий лікар», він також позиціонує себе як викладач акторського мистецтва. Молодий чоловік просто перед членами конкурсної комісії розбив пляшку, підніс шматок скла до своєї руки і почав погрожувати завдати собі травму. «Перфоменс», який перелякав всіх, хто був присутній у великій глядацькій залі Театру Франка чи перебував за кулісами, супроводжувала палка промова актора з претензіями…

Зокрема, у промові Жилюк експресивно висловлював образу на членів комісії за їхню зверхність та байдужість. Іван нагадав, що нинішні судді раніше і самі були молодими і натхненними, які мали надії та сподівання, докладали зусиль під час участі у різних конкурсах.

Крім того, він критикував сучасний театр, де важливою є не наповнення, а форма. В такому підході до режисури часто звинувачують нині модного режисера Івана Уривського, який теж працює в Театрі Франка.

«Главком» поцікавився у Івана Жилюка, що спровокувало цей інцидент і чи не шкодує він?

Іване, то що це було?

Кожен побачив щось своє. Якщо коротко, це була не істерика, це був перфоманс.

Що вас підштовхнуло до такого перформансу? У вас був конфлікт з кимось з комісії?

Ніякого конфлікту не було, взагалі нічого особистого. Загалом у цієї історії є дві складові: прикольна і складна.

Почну з прикольної. Ми всі прийшли в цей театр зі своїми надіями, сподіваннями, що все складеться, і що кожен сподобається комісії. Коли я сидів за кулісами, то чув, що комісія вже просто один за одним «відправляють» акторів: суцільне «дякую, дякую, дякую…». І я розумію, що попереду ще сотня акторів, і комісія точно не зорієнтована на те, щоби нормально послухати.

Я – артист, і в мене живе серце. Артист – це людина, яка спрямовує енергію та увагу глядача у певну точку. Я згадав серіал «Чорне дзеркало», де у другій серії першого сезону є сюжет про темношкірого актора.

Це – моя улюблена серія. Під час прослуховування вайб був дуже схожий, тобто, тебе не будуть слухати. Я захотів, щоб мене побачили і запам'ятали. Я зрозумів, що мені треба зробити перформанс, і вигадав таку тему. Не дуже хороша ідея, не те щоб я нею пишався, але ідея є ідея, так?

В акторському мистецтві є механізми, коли ти розгортаєш своє справжнє почуття, із нього, як з джерела, береш енергію. Цей механізм я добре знаю, я ще людей його навчаю.

Тож я сидів за кулісами і чув, як Давид Петросян доволі зверхньо розмовляв з актором – принаймні, мені так здалося. Я вийшов на сцену і сказав, звертаючись до Петросяна: «Я вас не бачу». А він мені відповідає: «А це і не важливо». Знаєте це відчуття, коли людина наче не каже нічого такого, але це звучить неприємно. І з цією своєю емоцією я почав працювати. У кінці-кінців мене все одно дослухали – а я там ще вірш у кінці читав, –  мене ніхто не перебивав. Після виступу я подякував, сказав «до побачення».

Тому ніяких істерик, ніяких претензій. Я просто прийшов і сказав: «А є ще й такі актори». До речі, потім колеги з театру мені казали: «Іване, а тих їх (тобто членів комісії) збадьорив!».

А у чому полягає серйозна частина?

У 2018 році я приїхав з Харкова, наївний молодий актор. Вночі перед якимось із конкурсів мені друзі казали: «Ваня, куди ти пнешся? Заздалегідь відомо, кого візьмуть!» і називали прізвища. Так і сталося. Власне, багатьох таких само молодих акторів, як я у 2018-му, я бачив у той день на прослуховуванні у театр Франка.

З одного боку, я розумію, що театр – своєрідна консервативна фабрика. І театр зорієнтований на те, щоб долучити надійних, близьких людей. Але система зобов’язує провести конкурс. Наскільки я знаю, прізвища тих, кого взяли цього року, були відомі заздалегідь.

Виходить, що ці прослуховування – величезна вистава. Але якщо ви граєте цю виставу, то для чого ж ви так зверхньо себе поводите з людьми, які мають якісь сподівання? Я розслабився і отримав задоволення, але ж поряд були юні, прекрасні люди, за яких мені щиро боліло. Люди приїжджали з інших міст. Я чув, що одна дівчинка взагалі з іншої країни приїхала. І вона вибігала у сльозах через те, що її навіть не спробували послухати, якось не так з нею поговорили.

Мене це зачепило, бо, на мою думку, це було некрасиво з боку комісії. Якщо ви граєте цю виставу, грайте її красиво. Ви ж актори, майстри, ви ж знаєте, я обманювати публіку – в хорошому сенсі.

До речі, після мого виступу впродовж години члени комісії дуже чемно розмовляли з акторами, на кожного уважно дивилися. Щоправда, через годину цей ефект зник – не надовго вистачило.

Ваш перфоманс хтось знімав на відео, виклав у Telegram. Ви викладаєте акторське мистецтво. Саме зараз виходять нові серії «Жіночого лікаря», і там саме повернувся ваш персонаж Віктор Романчук. Може, це був просто піар і спроба змусити про себе говорити? 

Хтось може сказати, що піар. Але ж розумієте, я взагалі думав, що всім пофігу. Максимум хтось скаже: «Ну, ідіот, ну, психанув». А воно такий розголос отримало… Я здивований.

Я дуже емпатую світу. Мені реально було боляче за всіх цих молодих акторів. І цей біль не про театр Франка, він не про конкретного Давида Петросяна чи Євгена Нищука. Він про те, що відбувається загалом. Любов втрачається. Ми не бачимо один одного, ми не чуємо один одного. Це те, що я кричав: «Форма, форма, форма». Ці «Інстаграми», «ТікТоки» перетворили нас на поверхневих людей. Ми дивимось на картинку. Мені як актору, який знімається в серіалах, кажуть: «Ти б схуд, накачався – будь красивий». Тому що люди люблять красивих. А я вважаю, що це не правильно. Люди перестали бачити один одного справжніми, складними.

Чи зв’язувався з вами хтось із членів комісії після цього перфомансу?

Ні. Учень Петросяна сказав, що Петросян мене шукав після прослуховування, але я тоді вже пішов. Про щось хотів зі мною поговорити – навряд чи він хотів мене побити.

Наталія Сокирчук, «Главком»