Учитель між дивом і виживанням

День учителя для мене завжди особливий. І як для мами, і як для вчительки. Я досить довго поєднувала школу й журналістику, тож дитячі малюнки та записки й досі знаходжу в книжках і сумках. На одному з них — я як казкова принцеса.

Зверніть увагу, скільки у принцеси пальців на руках і ногах. Це не тому, що моя маленька учениця не вміє рахувати, а тому, що вона вірить, що її вчителька може все, що в неї більше можливостей, ніж у звичайних людей.

Учитель справді здатен на дива — не тому, що він чарівник, а тому, що діти в нього вірять. І ця віра окрилює так, як не здатна жодна інша робота. Це найпрекрасніша й водночас найважча професія. Особливо в часи війни, коли вчитель має бути опорою не лише для себе, а й для дітей, батьків.

А з ким асоціюють учителя дорослі? Про це є цікаве дослідження Фонду Варкі «Глобальний індекс статусу вчителя». Це той самий фонд, що започаткував учительську «нобелівку» Global Teacher Prize. І хоча дослідження проведено 2018 року, воно добре показує тенденції.

Отже, у 35 країнах опитали педагогів, батьків і представників громадськості, з якою професією в них асоціюється вчитель. На жаль, серед цих країн немає флагмана освіти — Фінляндії, на яку ми багато в чому орієнтувалися в реформі НУШ, немає й України. Але охоплено багато європейських країн, Азію, Латинську Америку, Африку.

Спочатку учасникам тестування дали список із 14 професій, приблизно схожих на учительську за роллю в суспільстві й за рівнем освіти: лікар, юрист, інженер, поліціянт, дизайнер, бібліотекар, соціальний працівник та інші. Респондентів просили розташувати їх від найбільш до найменш престижної. В лідери вийшли лікарі, юристи й інженери, вчителі опинилися десь посередині. Найменш престижними виявилися професії соціального працівника та бібліотекаря.

А далі респондентів попросили обрати з цього рейтингу професію, яка найбільше нагадує вчителя за соціальним статусом. У більшості країн учителя прирівняли до соціального працівника чи бібліотекаря — вони потрібні, корисні, але точно не престижні. Але в Китаї їх поставили на верхівку рейтингу поруч із лікарями. Можливо, тому Китай — це країна з міцною інноваційною економікою, однією з найпотужніших у світі.

На жаль, немає опитування українців, але, гадаю, ми були б у тренді — «соцпрацівник». Бо статус учителя в нашій країні — низький. І це одна з найбільших проблем, що впливає на якість освіти. Адже коли професію знецінено, в неї йдуть або ентузіасти, або ті, хто не потрапив на престижніші спеціальності через низькі бали ЗНО. Та ентузіазм швидко вигорає. І ті, хто прийшов «за покликом», так само швидко йдуть. Бо шалене навантаження за мізерну зарплату витримає далеко не кожен.

«Кажете, вчитель має надихати учнів? — коментує вчителька в соцмережах чергові пафосні заклики до педагогів. — І хто саме має надихати? Той, хто після університету приходить до школи на зарплату шість тисяч гривень? Чи той, хто паше на півтори ставки, аби прогодувати сім’ю, й однаково отримує копійки?».

А тепер порівняймо із Сінгапуром, де освіта вважається однією з найкращих у світі. Там у вчителі йдуть 30% найкращих випускників шкіл. У Міністерстві освіти Сінгапуру наголошують: академічні здібності важливі, але не менш важливою є відданість професії. Тому, крім успіхів у навчанні, вступники мають продемонструвати пристрасть до викладання, комунікативність, креативність і готовність до інновацій. Щороку зарплати молодих учителів переглядають так, щоб вони не поступалися стартовим окладам у інших професіях. Бо вважають, що тільки тоді вчителювання буде справді привабливим вибором для талановитої молоді.

Окрім зарплат і умов праці, не менш важливими для вчителів є довіра та партнерство. Бо реформи неможливо робити без учителя. Якщо педагоги залишаються «гвинтиками системи», вони просто йдуть. Учителю потрібні автономія й відчуття сенсу своєї праці. Пригадаймо, з чого починалася реформа НУШ. У комунікаційній стратегії МОН 2017 року записали: «тільки 10% — прогресивні, мають потенціал стати агентами змін; решта не звикли думати й діяти самостійно». Ця «гіпотеза» відразу ж зруйнувала довіру, вдарила по іміджу вчителів і відштовхнула багатьох із них від реформи. Після такого жодні флешмоби на кшталт «Учителі важливі» вже не виглядали переконливо.

Іще одна проблема — неефективна система підвищення кваліфікації вчителів.

Світ знань і технологій розвивається блискавично. Учитель, який «застряг» у знаннях десятирічної давнини, ризикує втратити контакт із реальністю й учнями. У нього вже з’явився суперник — штучний інтелект, який надає неймовірні можливості. Курси підвищення кваліфікації мали б стати відповіддю на ці виклики. Але, на жаль, курси також часто застрягають у минулому або перетворюються на бізнес.

Підвищенням кваліфікації вчителів в Україні опікуються державні інститути та приватні провайдери. Але і там, і там не все бездоганно. У державних інститутах — брак кадрів, обладнання, а програми часто нагадують музейні експонати. В них мало або взагалі немає курсів, які справді дуже потрібні: про НУШ у 5–7 класах, про роботу з ШІ, про базову безпеку. І це красномовно свідчить: система професійного зростання вчителів у державному виконанні сама застрягла в минулому.

У приватних провайдерів сучасніші матеріали й менше бюрократії, однак важко контролювати їхню якість — чого саме вони навчають учителів і чи навчають узагалі. В соцмережах є групи, де можна купити сертифікат про проходження курсів. І тоді все профзростання зводиться до колекціонування папірців.

Ці проблеми не нові — про них роками говорять самі вчителі. Та нещодавно їх офіційно підтвердила й аналітична записка ЮНЕСКО «Аналіз потреб українських закладів післядипломної педагогічної освіти». До роботи над нею долучалися й українські інституції — МОН, НАЗЯВО, УЦОЯО, ІМЗО. Україні надали конкретні рекомендації. Сподіваюся, вони не загубляться під сукном.

Сам собою вчитель не може трансформувати систему освіти. Зміни відбуваються лише тоді, коли його підтримує середовище — політики та суспільство. Що мають робити вчителі — всі знають чудово. А що має зробити держава?

Недавно Оксен Лісовий, презентуючи чергове оновлення — нову освітню концепцію «Освіта для життя», сказав, у принципі, слушні речі: треба змінювати підходи в освіті — молодь не йде на критично важливі для країни спеціальності, тому що не знає STEM-предметів (природничо-математичних). Міністр зауважив, що «з п’ятого класу починаючи, ми повинні послідовно працювати над формуванням цієї любові й розумінням цих галузей».

Такі заяви викликали бурхливу реакцію вчителів. Під постом із цитатами міністра в одній із учительських груп — близько двох тисяч коментарів. Від відчаю й до сарказму: «Тю. Розумні, активні, вільні вчителі із зарплатами, на які можна прожити, багато годин фізики-математики, невеликі класи по 16 учнів, обладнані лабораторії — і буде вам потік закоханих в інженерію, в чому проблема…». «Школа має виховувати любов до інженерії?! До природничих наук?! А хто ж це скоротив кількість уроків математики?! А хто ж це пише такі недолугі підручники з фізики та хімії, від роботи з якими шарахаються і вчителі, і діти, і батьки? А програми, а типові навчальні плани?!»

До речі, якщо ми вже говоримо про STEM-освіту в Україні, не можу не згадати про міжнародне порівняльне дослідження PISA-2018 (так зване PISA-шок), у якому Україна побачила свої низькі результати з математики. Хоча чому шок? Про проблеми з математикою роками кричать результати ЗНО, НМТ, національні моніторинги, це не було секретом. І що зробила тоді держава? Указом президента оголосили Рік математики в Україні та ввели обов’язкове ЗНО з цього предмета. Але ж проблеми залишилися. І недавно ми їх знову побачили в результатах НМТ.

Можна було б навести багато прикладів, коли держава мала б підставити плече вчителю, виконати свою частину завдань вчасно та професійно, зі стратегічним баченням. Але — не впоралася. І це не спишеш на війну. Нагадаю ще кілька гучних кейсів.

2018 року вчителям пообіцяли Національну освітню електронну платформу. На ній мали бути зібрані інтерактивні завдання для школярів, методичні матеріали, відеоуроки, рекомендації для вчителів, поради для батьків… І гроші на це виділили з держбюджету. Але так нічого й не зробили. Від платформи залишилися тільки рекламні буклети з інформаційною системою АІКОМ, яку запустили кілька років тому: система, яка мала стати важливим кроком до цифровізації освіти, перетворилася на тягар. Школи переносять вручну дані з одного «цифрового» реєстру в інший і борються із зависанням «шайтан-машини» замість того, щоб навчати дітей.

Я вже не згадую про «реформи» і «ре-реформи», які насправді не приносять нічого кардинально нового, а просто повторюють ті самі ідеї ще з 2000-х років. І про низьку зарплату вчителів. І про підручники, які хронічно не потрапляють до шкіл вчасно. Гадаю, кожен педагог міг би навести багато таких прикладів.

У світі освіту визначають як суспільне благо. В українському Законі «Про освіту» записано, що це «послуга». І я знаю, наскільки боляче це сприймають учителі. «А ми тоді хто, обслуговуючий персонал?» — питають. Відповідним є й ставлення держави до освіти, причому за різних міністрів і президентів — вона обслуговує популізм політиків, рейтинги та соціальні борги влади. Із благом і справжньою цінністю так не чинять.

Але кого це коли зупиняло? Попри всі реформи й «покращення», в дитячих очах учитель усе ще залишається кимось більшим — тим, хто знає більше, може більше і, в ідеалі, хоче більше. Це — диво. Але не те диво, що з чарівними паличками й заклинаннями, а те, що тримається на втомленому ентузіазмі, хронічному недосипанні й вірі в дітей навіть тоді, коли в саму систему вже не дуже віриться. Та дивам теж потрібен ресурс. І ні, це не про гасла, що надихають, це про статус, підтримку та сенс. Бо тільки Вчитель може дати людству шанс залишитися цивілізацією, а не просто населенням планети.