Війна чи боротьба за повоєнний світ?

Примітка редакції. Це досить об’ємний текст, який демонструє готовність військових США до війни з Китаєм (це факт, без сарказму), але підкреслює їх відірваність від політичного аспекту збройного протистояння. Здається, після 2000 року щось у їхньому суспільстві таки зламалось. Утім, поремонтувати його жителям США доведеться. Нікуди не дінуться.

Під час Другої світової війни США втратили 418 500 військових і цивільних — це другий показник після Громадянської війни в Америці, тоді як у Японії та Німеччині загинуло, відповідно, понад 3 100 000 та 8 800 000 осіб.

Додайте до цього Голокост, бомбардування німецьких і японських міст та застосування двох атомних бомб. Важко уявити, як ці нації могли примирити свої образи після війни. Проте вже 1955 року Штати були четвертим у світі імпортером західнонімецьких товарів, піднявшись на третє місце до 1960-го.

Так само 1956 року США щороку імпортували японських товарів на 6 мільярдів доларів (з урахуванням інфляції). Це майже 3% усього американського імпорту того часу. Того ж року Японія стала другим за важливістю експортним ринком для США. Ледь за десять років після найкатастрофічнішої події в історії людства колишні вороги були тісно пов’язані взаємовигідною торгівлею.

Стратегії національної безпеки США 2017 і 2022 років твердо фіксують критичне значення економічного добробуту для стратегічних інтересів. Вони визнають, що добробут США частково спирається на відкриту торгівлю та міжнародну економіку.

Отже, процвітання США й національні інтереси безпосередньо пов’язані з Китаєм. Таке формулювання не є інтуїтивним. Проте, як буде показано, економіки США та Китаю глибоко й невідворотно пов’язані міжнародною торгівлею. Водночас експерти із зовнішньої політики дедалі більше непокояться можливістю війни між ними.

Плануючи щось на випадок війни з Китаєм, американська армія змушена думати не лише про перемогу на полі бою, а й про забезпечення життєздатного повоєнного врегулювання — із чим в армії виникали труднощі з часів Другої світової. Як визначив Б.Г. Ліддел Гарт, «метою війни є кращий стан миру… необхідно вести війну, постійно зважаючи на мир, якого прагнеш».

У межах цього підходу армія повинна зберегти під час конфлікту китайську морську інфраструктуру торгівлі, щоб нею можна було користуватися після війни. Це найкраще слугувало б довгостроковим економічним інтересам США й допомогло б закласти умови для сталого миру між США та Китаєм. Зробити це можна двома основними шляхами: завдяки далекобійним високоточним ударам в Індо-Тихоокеанському регіоні та шляхом захоплення китайських торговельних активів по всьому світу.

Китай — найбільша торговельна держава світу, найбільший експортер товарів і другий імпортер. Попри сповільнення, спричинені світовою епідемією коронавірусу та вторгненням Росії в Україну 2022 року, більшість китайського експорту зросла.

Окрім прямих внесків, Китай відіграє ще важливішу роль у світовій економіці — він її забезпечує інфраструктурно. Понад 80% світового обсягу продукції перевозять морем, і впродовж десятиліття цей показник зростатиме. Тут Китай критично важливий: він володіє більшою кількістю торговельних суден, ніж будь-яка інша країна — понад 15% світового флоту.

Китай також третій у світі за реєстрацією суден — приблизно 12% суден регульовані його правом. Дві з восьми провідних у світі компаній з управління флотом базуються в Китаї, а четверта за величиною лінія контейнерних перевезень — китайська.

У 2023 році на Китай припадало 58,1% світової частки ринку суднобудування (на 7,5% більше, ніж у 2022-му). Він має першу, третю, четверту та шосту найбільші у світі суднобудівні групи за новими замовленнями.

Не менш важливі порти, які здійснюють перевалювання вантажів між сушею та морем, обслуговують судна й розподіляють вантажі з магістральних на локальні перевезення. Тут Китай теж лідирує, володіючи шістнадцятьма з п’ятдесяти найбільших портів світу за вантажообігом, включно з №1 — Яншань. Усі ці шістнадцять об’єктів входять і до сотні найефективніших портів світу.

Китай розширює морську інфраструктуру глобально, інвестуючи в закордонні порти. Він уже вклав гроші у 129 закордонних портових проєктів на всіх континентах, тоді як США не мають жодного власного порту за кордоном і значно відстають у зовнішніх портових інвестиціях.

Багато з цих інвестицій припадають на країни з високим рівнем інтегрованості в глобальне судноплавство. Хоча у зовнішньополітичній спільноті США їх часто подають як підступні стратегічні кроки, ці інвестиції не меншою мірою продиктовані ринковою логікою прибутку. Загалом інтегрованість Китаю в глобальні судноплавні мережі найбільша у світі, приблизно вдвічі вища, ніж у другої в рейтингу Республіки Корея, і значно перевищує показник США.

Це лідерство в морській торгівлі, разом із величезною часткою у світовому імпорті й експорті, дає змогу Китаю домінувати в глобальних ланцюгах постачання. Саме тому він і посідає ключове місце у світовій економіці.

США існують не в окремому світі. Міжнародна торгівля становила чверть американського ВВП у 2023 році. Саме американці — найбільший у світі імпортер і другий експортер товарів. Тут вони покладаються на морські перевезення приблизно для 45% загальної торгівлі за вартістю та 80% за вагою, посідаючи четверте місце у світі за інтегрованістю в морське судноплавство.

Конкретно Китай — третій торговельний партнер США, і попри роки погіршення відносин, обсяг торгівлі між ними 2022 року сягнув історичного максимуму.

Ба більше, судноплавні маршрути між Китаєм і США — найцінніші у світі. Це породило дедалі голосніші заклики перерозподілити залежності США від торгівлі з Китаєм у бік більш дружніх країн — «роз’єднання», «зниження ризиків» і «френдшоринг». Однак попри певне скорочення товарообороту між США і Китаєм, реальне де-ризикування суттєво не відбувається.

Великі американські компанії все ще значною мірою залежать від Китаю й продовжують інвестувати там, на маршрути Далекий Схід – США заходять нові оператори, а Китай і далі здатний приваблювати іноземний капітал. Крім того, Пекін уже лідирує в багатьох новітніх технологіях і втілює політику з утримання цієї переваги — отже, попит на його експорт зберігатиметься.

Дехто вважає, що де-ризикування прискориться, але навіть за найбільш жорстких сценаріїв США та їхні нові основні торговельні партнери залишаться міцно пов’язаними з Китаєм — прямо й опосередковано.

Наприклад, коли США начебто заміщують китайський імпорт іншим джерелом, початковим ланцюгом усе одно часто виступає Китай. Бізнеси в альтернативних країнах нерідко також є китайськими, адже Піднебесна лідирує за прямими іноземними інвестиціями (ПІІ) в країни, що розвиваються, що ще більше ускладнює справжній розрив із китайською торгівлею. Та й загалом дані свідчать: США не проводять значного «роз’єднання» з Китаєм.

Навіть після послаблення окремих зв’язків значні обсяги торгівлі збережуться, а великомасштабний розрив у довгостроковій перспективі малоймовірний.

Примітка перекладача. У рамках мирного часу, звісно. Про повномасштабну війну автор щось і не задумався, хоча сам військовий.

Зрештою, глобалізована торгівля загалом не зменшилася на тлі зростання напруги між великими державами й, схоже, зростає. Мало ознак того, що ключова роль Китаю у світовій економіці щезне найближчим часом чи у середньостроковій перспективі.

Головний економіст Азійського банку розвитку зауважив, що твердження про «від’єднання» Китаю від глобальної економіки «загалом сильно перебільшені або дуже часткові», а економісти ФРС США погоджуються, що «відрив глобальних виробничих процесів і споживання від Китаю не проглядається». Навіть теперішня волатильність у торгівлі навряд чи змінить довгострокову важливість Китаю для США.

Отже, справжня війна між США та Китаєм скалічить світову економіку. Навіть без прямого насильства, китайська блокада Тайваню завдала б світовій економіці вдвічі більшої шкоди, ніж криза 2008 року.

Ба більше, військова перемога США не приведе до капітуляції Піднебесної. Розміри та спроможності китайських збройних сил роблять малоймовірною окупацію материкового Китаю американською армією. Разом із суттєвим ядерним арсеналом КНР і здатністю завдавати втрат силам США це робить імовірним переговорне врегулювання після поразки Пекіна.

Хоча воно не міститиме обмежень безумовної капітуляції, лишається питання, чи зможе чинний уряд Китаю політично пережити поразку у війні. Дехто припускає навіть можливий крах КПК, але це малоймовірно з огляду на рівень суспільної лояльності до партії.

Водночас зміна керівництва в КПК зазвичай означає відхід нової влади від невдалих кроків попередників. Це не гарантує «дружнього» Китаю після війни, але натякає на можливість кращих відносин. У будь-якому разі, з огляду на ймовірні економічні руйнації та значення міжнародної торгівлі для США, в стратегічних інтересах Вашингтона — якомога швидше повернення Китаю до довоєнної ролі у світовій економіці. Завдяки зростанню спроможностей далекобійних ударів, глобальній присутності та мобільності армія США має життєво важливу роль у досягненні цієї мети.

Як американська армія наразі уявляє своє застосування в театрі дій, де домінують море й повітря? Вона має знайти ролі, де її наземні спроможності доповнюють Об’єднані сили. В останнє десятиліття військові в США зосередились на п’яти темах:

• забезпечення командування й управління;
• тилове забезпечення;
• наземні далекобійні вогневі ураження;
• прикриття засобами ППО;
• надання традиційних маневрових формувань у разі потреби.

Спираючись на досвід керівництва дещо інтернаціональними штабами під час «війни з терором» та доктрину, що створює такі штаби від рівня дивізії й вище, Армія вважає себе унікально придатною до бойових дій у Індо-Тихоокеанському регіоні.

Парадоксально для когось, але американська армія бачить себе центральною у тиловому забезпеченні на «морському» театрі, доводячи, що кораблі й літаки мають поповнювати боєкомплект, пальне та ремонтуватися на суші, а її потужна логістика це забезпечує. У більш традиційній ролі армія США підкреслює зростання можливостей завдавати далекобійних високоточних ударів по всьому театру військових дій.

Причому такі засоби вогню можуть лишатися прихованими й переміщуваними — а отже, потенційно живучішими за кораблі.

Захист Об’єднаних сил — здебільшого завдяки ППО, а також обороні наземних вузлів забезпечення авіації та флоту — ще один ключовий напрям. Нарешті, армія наполягає, що її традиційна маневрова міць є важливим активом, готовим до застосування там і тоді, де це потрібно: захоплення аеродромів, висадки з моря, можливе відгалуження конфлікту на Корейському півострові.

Втім, усе це залежить від доступу до суші. Армія та ВМС США вже дислоковані в Японії, Кореї та на Гуамі. Нещодавно американці розгорнули далекобійні ракети на Лусоні, найпівнічнішому острові Філіппін. Але щоб розгорнути повний спектр і масштаб далекобійних вогневих спроможностей, потрібен ширший доступ — на Лусоні та південно-західних японських островах.

Ключем є й три нові системи далекобійного ураження:

1. Precision Strike Missile (PrSM) із заявленою дальністю до 1000 км;
2. комплекс середньої дальності Typhon — до 500 км для SM-6 та 1600 км для Tomahawk;
3. гіперзвукова зброя великої дальності Dark Eagle — 2776 км.

Маючи ці три нові системи, базовані в Індо-Тихоокеанському регіоні, армія планує зробити внесок у вогневі зусилля об’єднаних сил у війні з Китаєм.

Якою може бути війна США з Китаєм і як армія може її вести, зберігаючи інтереси Вашингтона у глобальній торгівлі після війни? З огляду на точки перетину інтересів, бойові дії, ймовірно, точитимуться вздовж «першого острівного ланцюга» — Японія, Тайвань, Філіппіни, Індонезія. Це передусім відкрите море та повітряний простір над ними. Великої наземної війни там радше не буде.

Кілька провідних аналітичних центрів узагалі ігнорують вклад американської армії або згадують нішеві спроможності. Вони підкреслюють уразливість наземних маневрових формувань та малу ймовірність завчасного розгортання потрібних мас. Тож найбільш імовірний вклад військових у кінетичну фазу — далекобійні високоточні удари.

Більшість інфраструктури морської торгівлі розташована вздовж китайського узбережжя й у Тайванській протоці. Історично у великих війнах держави б’ють по стратегічно важливій цивільній інфраструктурі супротивника. Ба більше, доктрина Об’єднаних сил США прямо відносить порти до цілей, а сценарії можливої війни між США і Китаєм передбачають удари по китайських портах.

Отже, у будь-якому конфлікті китайська портова інфраструктура буде під ударом озброєнь XXI століття. Збереження цієї інфраструктури має стати важливою змінною під час планування й виконання бойових дій.

Примітка перекладача. Зараз ви читаєте про найбільш болючу помилку у сфері військового планування.

Навіщо армії це робити? По-перше, через доведене значення Китаю та морської торгівлі для світової економіки. Здатність Пекіна торгувати вигідна Вашингтону в повоєнному світі, де Піднебесна лишається потужним гравцем. По-друге, США можуть тримати цю інфраструктуру «під прицілом» упродовж конфлікту, посилюючи переговорні позиції.

По-третє, збереження портів — інструмент керування ескалацією. Удари по материковій частині Китаю ведуть до надзвичайного зростання ставок. Удари по портах — іще більше, з огляду на критичність експорту для економіки КНР. Водночас, з огляду на морський характер війни та обмежені можливості бити по глибоких цілях, порти — спокусливі об’єкти. Вихід — нейтралізувати їх як системи з уразливими підсистемами, а не знищувати.

Атака ворога як цілої системи — не нова ідея, її представляв іще Джон Уорден. Хоча стратегічне застосування його теорій критикують, на тактичному рівні підхід працює.

Порти — ідеальні «системні» цілі, з десятків взаємопов’язаних елементів. Аналог — виведення з ладу аеродромів: достатньо пошкодити кілька підсистем — і аеропорт перестає функціонувати, але не руйнується назавжди й може швидко повернутися до повної працездатності.

Застосувавши це до портів Китаю, США можуть на час війни позбавити їх ефективності, зберігши можливість швидкого відновлення після конфлікту. Це також дає можливість повторно тримати порти «під загрозою», обираючи нові підсистеми. Нарешті, «точкове» виведення з ладу підсистем різко знижує ескалаційний потенціал, бо не підриває довгострокову функціональність.

Є кілька підходів, зважаючи на складність морських перевезень. Спершу — типи портів: загального вантажу (контейнери, палети), наливні/насипні (нафта, хімія, руда, вугілля) та пасажирські. Перші два — стратегічні економічні цілі; пасажирські можуть мати військову цінність (перевезення військ), але несуть більше юридичних ризиків за МГП.

Вибір об’єктів — зона відповідальності командира Об’єднаних сил із політичними настановами. Хоч це юридично дискусійно, історія воєн великих держав свідчить, що це ймовірно.

Попри продемонстровану здатність бити по кораблях, армія — здебільшого наземний вид впливу. Логічно зосередити ВМС і ВПС на морських боях, а наземні стаціонарні цілі доручити військовим «на землі».

PrSM і Typhon дають змогу бити по більшості великих китайських портів із баз на півночі Філіппін, японських островах першого ланцюга чи в Південній Кореї. Dark Eagle менш оптимальний — це система для завдання ударів по високовартісних цілях під потужною ПРО глибоко в тилу. Вибір моменту й місця відносно простий: порти нерухомі, їх можна ідентифікувати завчасно. Головне — які саме підсистеми вражати, пам’ятаючи про бажаність збереження довгострокової функції. Порти виконують три групи завдань: морські сервіси, причальні/берегові сервіси та сервіси тилового сполучення (hinterland). Кожна має вразливі елементи.

До планування варто залучати сторонню експертизу, адже портові операції виходять за межі компетенції армії. Легальне обґрунтування у межах міжнародного гуманітарного права теж важливе, але полегшує це завдання факт мілітаризації Китаєм свого цивільного морського сектору. Ключ — досягнення кумулятивних і каскадних ефектів у мережі портів: виведення з ладу одного змусить судна переключатися на інші. Це зменшує кількість цілей у кожному порту, якщо правильно обрати вузли у всіх регіональних портах.

Китайські торговельні активи містяться і поза материковим Китаєм. Як уже було зазначено, КНР інвестує в порти по всьому світу — інколи як девелопер, інколи як власник або оператор (часто все разом). Багато із цих проєктів розташовані в Глобальному Півдні, який стає дедалі важливішим торговельно-комерційним регіоном; зокрема, з 2018 року кількість контейнерних суднозаходів в Африці зросла на 20%.

Велика війна між США та Китаєм не залишиться в межах Тихого океану. Ескалація пошириться на інші регіони. До того ж така війна навряд чи буде короткою. Типовою рисою воєн великих держав є удари по глобальних морських активах супротивника; у цій ситуації це особливо ймовірно — РБ ООН буде паралізована.

Чи мають США відмовитися від такого підходу заради збереження китайського судноплавства? Можливо, але є альтернатива, до якої армія структурно готова. Наприклад, фізичне захоплення китайської портової інфраструктури за кордоном.

Це дає три ефекти: позбавляє КНР користі від активів під час війни (включно з окремими військовими портами, що допомагають проєкції сили), нейтралізує пов’язані з портами кібер- та розвідувальні загрози та забезпечує важіль на переговорах, водночас зберігаючи інфраструктуру від руйнувань.

Оскільки в Тихому океані не знадобляться великі наземні маневрові маси, більша частина структури армії доступна для цієї стратегії. Звісно, постає питання суверенітету країн, де розташовані китайські порти, і США не зможуть діяти односторонньо.

На щастя, в армії є інструменти «військової дипломатії»: офіцери з питань іноземних армій (FAO), двосторонні офіцери Нацгвардії та Програма партнерства штатів, Командування сил спеціальних операцій, бригади допомоги силам безпеки (SFAB). Вони охоплюють діапазон від стратегії до тактики й у взаємодії здатні вибудовувати двосторонні домовленості з третіми країнами — що особливо важливо на тлі «усихання» Держдепу.

Ймовірність таких домовленостей залежатиме від готовності партнерів; можливі два підходи.

Першим є захоплення китайських активів у дипломатично прихильних державах. За сприятливих двосторонніх відносин країна дозволить розміщення підрозділів США. Далі — вибір складу сил під розміри терміналів і очікуваний спротив. Зазвичай китайські частки — це 1–2 термінали в межах великого порту. На землі спротив КНР навряд чи буде значним: Пекін зазвичай покладається на державні охоронні компанії й місцеві приватні структури, підпорядковані місцевому праву.

Якщо держава дозволить США захопити активи, вона, ймовірно, обмежить право китайських охоронних структур на силову відповідь. Навіть у разі спротиву вони не становитимуть суттєвої загрози маневровим формуванням США.

Альтернатива — силові структури самих третіх держав здійснюють захоплення (за підтримки SFAB), що менше зачіпає суверенітет і потребує менше американських військ. Однак багато держав не погодяться на «окупаційні» функції США у себе, з огляду на вплив Китаю.

Діяти треба швидко, поки Китай не спробував «розпродати» активи. До того ж відносини США з країнами Глобального Півдня нині слабкі, а Вашингтон часто переоцінює свій вплив. Критично важливо гарантувати суверенітет партнерів. Далі — юридична ідентифікація саме китайських активів у портових комплексах зі складною структурою власності й управління.

Стратегія не є інтуїтивною. Армія налаштована на швидку рішучу перемогу — тим паче тепер, коли фокус повернувся до широкомасштабних бойових дій. Ідея зберігати стратегічну інфраструктуру ворога може викликати спротив, але логіка витримує критику.

Добробут США суттєво залежить від міжнародної торгівлі й глобальної економіки, які, своєю чергою, глибоко переплетені з Китаєм. Специфіка цих зв’язків може змінитися, але їхня основа — ні. У війнах великих держав вузли економіки й торгівлі зазвичай стають цілями. Оскільки безумовної перемоги над Китаєм США не досягнуть, життєво важливо, щоб КНР могла швидко повернутися до глобальної торгівлі у повоєнному світі.

Примітка перекладача. Цікаво, як така логіка полетить коту під хвіст, щойно США отримають першу тисячу загиблих на війні. Десь ми це вже бачили.

Тож китайські морські торговельні активи слід водночас використовувати як важелі тиску й зберігати. Армія може сприяти цьому, обережно застосовуючи далекобійні удари в Тихому океані та захоплюючи китайські торговельні активи глобально.

На початку статті було згадано про торгівлю США з Німеччиною та Японією після Другої світової. Проте доречніше порівняння — торгівля Сполучених Штатів із В’єтнамом після В’єтнамської війни, адже В’єтнам не перебував під американською окупацією. Під час війни США зазнали втрат у масштабах 211 523  військових, із них 58 220 загиблих; сукупні в’єтнамські втрати сягнули приблизно 882 000 людей.

Війна мала величезні наслідки. Вони й досі відчутні в обох країнах. Попри це, за десятиліття країни примирилися, стали великими торговельними партнерами й регулярно співпрацюють у дипломатії та навіть безпеці.

Торгівля США з В’єтнамом зросла на користь американських споживачів і виробників. Із 2019 року В’єтнам стабільно шостий-сьомий експортер до США, а торік імпортував американських товарів на 13 млрд доларів. Якщо американці спромоглися побудувати міцні взаємовигідні відносини з країною, яка протистояла їм у великій війні, то тим паче можуть зробити це з майбутнім Китаєм, якщо той погодиться на переговорне врегулювання.

Якщо армія США по-справжньому готується до звичайної війни, вона має визнати: стале врегулювання повинно бути прийнятним для обох сторін. Обравши цю стратегію, Штати мають унікальну можливість досягти перемоги, гарантувати собі довгострокове процвітання та забезпечити тривалий мир у повоєнному світі.