Чому в Україні важко отримати статус цивільного полоненого: Був “на підвалі”? Доведи що не просто так

Для отримання статусу і коштів від української держави, колишнім цивільним полоненим, треба довести не тільки сам факт свого перебування в російських тюрмах та підвалах в окупації. Треба ще надати докази того, що арешт і тримання під вартою були спричинені проукраїнською діяльністю або пов’язані з професійною. Довести це непросто.

В комісії з питань встановлення факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, що надає цивільним полоненим такий статус, говорять, що є чимало аферистів, які хочуть отримати статус не заслужено.  “Реальна газета” розбиралася, як отримати цей статус, що він дає і чому іноді це буває важко.

13 днів — у підвалах “ЛНР”

11 років тому у вересні 2014 року луганський журналіст Олександр Бєлокобильський, який на той момент виконував обов’язки заступника редактора “Реальної газети”, поїхав до Луганська у сімейних справах.

“Реальна газета” виходила в Луганську, навіть тоді, коли владу вже захопили бойовики “ЛНР”, мала проукраїнську позицію і подавала виважену інформацію  про події в місті.

“Звичайно, як журналісту, мені було цікаво подивитися, що там відбувається, і я збирався потім писати про те, як живе Луганськ в окупації”, — каже Олександр.

Журналіст додає, що поїхав за власною ініціативою, головний редактор “Реальної газети” Андрій Діхтяренко відмовляв його і казав, що це — небезпечно. Однак на той час було оголошене так зване перемир’я, і Олександр почувався доволі захищеним зі своїм журналістським посвідченням.

Однак, як показали подальші події, захист виявився не таким надійним, коли йдеться про терористичне угруповання “ЛНР”, підтримуване Росією.

“Я їхав через Старобільськ. На першому ж блокпості “ЛНРівців” у селі Малинове мене зняли з автобуса і спитали: “Чим займаєшся?” Я сказав, що журналіст, мені наказали виходити з автобуса і заявили: “Подивимось, що ти за журналіст, якщо нормальний, поїдеш далі, а якщо ні, то…”, далі не було пояснень”, — згадує Бєлокобильський.

Олександра довезли до так званої воєнної комендатури “ЛНР”, яка розташовувалася в будівлі, де раніше була Жовтнева районна рада Луганська. Там журналіст і потрапив “на підвал”. Потім його перекидали до різних інших місць: спочатку у підвал захопленої обласної держадміністрації, потім на базу батальйону “Зоря” (збройне формування угруповання “ЛНР”, створене у 2014 році).

“Ми з іншими бранцями розвантажували російські “Урали” з російськими ж боєприпасами. Хлопці за кермом цих “Уралів” розмовляли з характерним російським акцентом”, — говорить Олександр.

Через кілька днів журналіста знову перевели до комендатури і 26 вересня 2014 року випустили під розписку, що він “усвідомив свої помилки щодо Євромайдану та референдуму про незалежність “ЛНР”.

Усього Олександр провів у полоні 13 днів. Протягом цього періоду його дружина, друзі та колеги-журналісти не знали про долю Олександра, шукали його та били на сполох. У так званій “ЛНР” інформації про місце перебування Бєлокобильського не надавали, а зв’язку з самим Олександром, звісно, не було.

“Я думаю, що вони розраховували на те, що я працюватиму на окупаційну адміністрацію, але я повернувся у Харків”,— додає колишній бранець.

На той момент поліція відкрила справу щодо викрадення і можливого убивства журналіста. Олександр ходив у Харкові за викликом до поліції, давав свідчення як потерпілий, а згодом —  як свідок у провадженні стосовно осіб, що утримували його на підвалі. Також його запрошували на бесіду до СБУ.

Двічі виграв суд, але статус не отримав 

Довгий час Олександр намагався оговтатися від перебування у неволі, і не займався оформленням документів, однак пізніше все ж таки вирішив зафіксувати факт того, що з ним сталося в окупації і отримати статус “цивільної особи, позбавленої особистої свободи внаслідок агресії Російської Федерації”. Цей статус визначає спеціальна комісія, яка раніше працювала при Міністерстві реінтеграції, а тепер, після його реорганізації, при Міністерстві розвитку територій.

“Мені здавалося, що справа доволі проста. Я подаю заяву, в якій описується ситуація.
Подаю скриншоти повідомлень різних інформаційних видань про те, що такий-то журналіст поїхав у Луганськ і зник, а потім знайшовся. Це було підкріплено скриншотами моїх публікацій перед поїздкою. У публікаціях, зокрема, я згадував колишнього нардепа Володимира Струка, який навесні 2014 року годував “ополченців” та виступав на їхню підтримку. Також напередодні полону вийшла  саркастична стаття  про герби “новоросів”. Тобто, надав приклади своєї проукраїнської позиції”, —  пояснює Олександр.

Також до заяви він додав витяг з ЄРДР з номером провадження про його зникнення, листи від Служби безпеки України, прокуратури тощо.

Пакет документів вийшов чималий, але їх виявилося недостатньо для отримання статусу. Через якийсь час Олександр отримав листа з відмовою:

“Обґрунтування було трохи дивне. Мовляв, рішення про підтвердження факту вашого незаконного ув’язнення не набрало потрібної кількості голосів”.

За допомогою юриста з громадської організації Східноукраїнський центр громадських ініціатив Олександр подав позов до Харківського окружного адміністративного суду. Під час процесу стало відома причина відмови журналісту у статусі: комісія обґрунтувала своє рішення тим, що Олександр поїхав до Луганська не за редакційним завданням і не в офіційне відрядження, а тому його перебування у неволі не рахується.

“Яким чином це впливає на те, що я був позбавлений особистої свободи через російське вторгнення і через свою проукраїнську позицію?” — питає журналіст.

Зрештою, суд виніс рішення на користь позивача, зобов’язав комісію скасувати своє рішення щодо Олександра і розглянути його звернення повторно.

Однак і повторне рішення комісії було таким самим. Далі був ще один позов, і Олександр знову виграв суд. Комісія втретє переглянула його справу, але вердикт був незмінним: вони не можуть встановити факт перебування журналіста у неволі.

“Листування з комісією було феєричне. Було таке, що на голову не натягнеш. Наприклад, вони писали, що станом на 2014 рік російська агресія була не підтверджена і що тоді ситуація на сході України “мала ознаки цивільного конфлікту”, —  зазначає журналіст.

Олександр продовжує судову боротьбу і збирається подавати позов вже до Європейського суду з прав людини.

Більш детально про те, як цивільним людям, які пройшли полон, важко отримати статус та компенсацію,  Олександр розповів у книзі “Примарна ясність”.

“Замість визнання тобі показують дулю”

ГО “Східноукраїнський центр громадських ініціатив” давно працює з цивільними, які були незаконно позбавлені свободи Росією в окупації, але не можуть отримати в Україні цей статус.

“Ми з 2014 року документували такі випадки, і чим могли цим людям допомагали. У 2018-му році під тиском, в тому числі громадських організацій, і самих постраждалих був створений механізм надання їм допомоги. А в кінці 2021 року безпосередньо перед самим вторгненням був ухвалений профільний закон”, —  розповідає голова ГО “Східноукраїнський центр громадських ініціатив” Володимир Щербаченко.

Найголовніше, що дає цей статус — це грошова виплата. Цивільна людина, яка була позбавлена волі росіянами, отримає 100 тисяч гривень разово, за визнання самого факту полону, а потім по такій же сумі за кожен рік перебування в ув’язненні. Родичі полонених, які досі у неволі, також можуть претендувати на виплату, однак вони повинні спрямувати їх на посилки, ліки, їжу, речі та юридичну підтримку для полоненого.

Якщо комісія надасть людині статус полоненого, то він має право відмовитись від мобілізації.

Щербаченко зауважує, що після повномасштабного вторгнення  постраждалих стало набагато більше, а закон ухвалювався без урахування цих реалій. Але люди продовжують звертатися і претендувати на статус.

“У нас є жінка з Донецька, Вона волонтерила, зброю, їжу передавала нашим військовим. В 2014 році її затримали. Тримали в Донецьку, там були навіть факти сексуального насильства. Коли її звільнили, вона пішла воювати в батальйон “Айдар”. Але у статусі їй все одно відмовляють”, — розповідає правозахисник.

Особливо Щербаченка обурює той факт, що відмови часто ніяк не обґрунтовують, і просто пишуть: рішення не набрало достатньої кількості голосів:

“Наш юрист каже: “Це що? Конкурс краси?”

На думку експерта, треба змінювати закон і реформувати діяльність комісії:

“Я думаю, що насамперед треба розмежувати цивільних і військових. Через велику кількість справ комісія не може детально розглянути кожну історію. Точно можна сказати, що не кожному зараз треба давати ці 100 тисяч. Але хоча б визнавати факт позбавлення свободи — це важливо. Ці люди були в полоні, їх катували, примушували працювати, тобто вони втратили все, якщо вони з тимчасово окупованих територій. А замість визнання тобі показують дулю, не дають не тільки грошей, а взагалі ти не можеш претендувати навіть на якусь іншу підтримку”.

Допомога — тільки тим, хто чинив спротив, решті платитиме Росія 

Як працює Комісія з питань встановлення факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України Реальній газеті розповів член цієї комісії Володимир Жемчугов, колишній луганчанин, який пройшов полон.

За його словами, щоб отримати статус людина має надіслати заяву та копії документів, що підтверджують особу, докази перебування у полоні та участі у відстоюванні територіальної цілісності України.

Заяви можуть бути різних категорій. Звернутися можуть:

• родичі людини, яка потрапила у полон з 2014 по 2025 роки, і досі там перебуває;
• звільненні після офіційних обмінів;
• цивільні і військові, що були в полоні якийсь час, але їх відпустили або вони втікали чи їх викупили.

“Найскладніша категорія, яку ми називаємо, «звільнені іншим чином». Згідно з законодавством, на полоненого покладено обовʼязок зібрати і надати докази про перебування у полоні і докази проукраїнських дій в окупації. Якщо це звільненні шляхом офіційного обміну, то там докази в 90% надають спецслужби”, — зазначає Жемчугов.

Експерт пояснює, що рішення ухвалюються на підставі комплексу дій: розгляду наданих документів і фактів, інформації від спецслужб, міністерств, відомств та громадськості шляхом голосування членів комісій. Усього у голосуванні беруть участь 17 відомств та організацій.

Жемчугов каже, що відмови складають десь 2-5% від кількості заяв на кожну комісію:

“Кожний член комісії голосує за себе, покладаючись на свій досвід та впевненість в отриманій інформації. Заяви де не надано доказів перебування у полоні та доказів проукраїнських дій, ми відразу відмовляємо”.

Він додає, що багато пишуть з Запоріжжя та Херсону, мовляв, я був в полоні два тижні, мене заарештували вдома, провели обшук та вкрали майно, відвезли до підвалу та катували, я за Україну, дайте гроші.

“Люди досі не розуміють: наша комісія дає допомогу не тим, кого побили, катували, грабували, ґвалтували, утримували в ямі, а тим, хто пережив це тому, що чинив спротив окупантам: партизани, підпільники, агенти, правозахисники, журналісти, військові та громадські діячі. Усі інші, хто постраждав від окупантів, згідно з законодавством, отримають допомогу з репарацій, які буде сплачувати Росія після війни”, —  говорить Жемчугов.

На рішення комісії ніхто вплинути не може 

Член комісії зазначає, що за останні 3 роки зросла кількість аферистів, які подають заяви:

“Приклади шахрайських схем: жив в окупації і пограбував магазин. Окупаційна поліція затримала і посадила за крадіжку. А нам пише заяву, що незаконно утримується окупантами за проукраїнську позицію. Людина зникла безвісти. У нас є інформація, що її розстріляли у 2014-му. Родичі пишуть заяву, що людина в полоні і просять гроші за 10 років по 100 тисяч в рік. Людину затримали окупанти за порушення комендантської години, а вона пише, що співпрацювала з СБУ. Пишуть чоловіки, які хочуть виїхати з окупації і сфальсифікувати свій полон, щоб уникнути мобілізації в Україні”.

Експерт каже, що люди, яким комісія відмовила, можуть звертатися хоч  до нашого, хоч до Європейського суду, але на рішення комісії це не вплине:

“Наша комісія тому і створена, що ми без рішення суду повинні ухвалити рішення в тих випадках, коли бачимо достатньо доказів, що людина була дійсно в полоні і захищала Україну. На нас покладені такі функції, як на суддів. І ніхто на наше рішення вплинути не може”.

Експерт додає, що рішення “справжнього” суду бути не може, тому що території — захоплені, а наші слідчі не можуть туди поїхати і провести слідчі дії, винні і злочинці не заарештовані, а свідки — в Росії чи в окупації.

“В законі вказано, що його дія не має терміну давності. І будь-який потерпілий може знайти докази і через 10- 20 років, подати заяву на комісію і отримати компенсацію за незаконне утримання в полоні. Право на отримання статусу та грошей передаються рідним полоненого, у випадку його смерті. Тобто, якщо докази зʼявляться після смерті полоненого”, — каже Жемчугов.

Нагадаємо, у 2014 році низка луганських активістів та журналістів пройшли через підвали так званої “ЛНР”. Сепаратисти незаконно утримували журналіста Володимира Старцева, активістів Олексія Біду та Ганну Мокроусову, стрімерів Максима Осовського та Вячеслава Бондаренка, редактора сайту “Політика 2.0” Сергія Сакадинського та інших.

Захопивши владу у місті, озброєні формування “ЛНР” зібрали представників луганських ЗМІ та наказали не вживати у публікаціях такі вирази, як: “сепаратисти”, “терористи”, “бойовики” і “так звана ЛНР”. Якщо вимогу не виконають, погрожували закриттям ЗМІ.

Автор: Яна Осадча

Джерело: Реальна газета