«Незламний гуртожиток»: історія сім'ї, яка рятує “особливих” тварин

Мишко та Сергій із Харкова вже багато років допомагають чотирилапим друзям, які нікому не потрібні. Ці тварини були покалічені життям, але зараз оточені турботою та любов'ю своїх нових господарів.

У кожного чотирилапого - своя непроста доля: кота Пряника хотіли приспати, від Лучика відмовилася мати-кішка, собака Жужа - без ока і половини зубів, і є ще семеро постраждалих тварин. А зараз – вони велика родина, де ніхто не почувається зайвим. Життєствердні ролики цієї «секти свідків Пунька» в соцмережах набирають безліч переглядів та коштів на смаколики.

Ледве виїхавши з окупації, сьогодні Мишко та Сергій живуть у Європі з дев'ятьма врятованими тваринами. Ще десять чекають на повернення хлопців до України. Господарі називають своїх вихованців "особливими дітьми" і роблять все, щоб кожен із них був по-справжньому щасливим.

Подробиці про своє життя з “особливими” тваринами Мишко розповів Коротко про.

"Пряник і Лучик стали поштовхом до того, щоб допомагати нікому не потрібним тваринам"

- Ви розпочали свою діяльність ще до повномасштабного вторгнення. Пам'ятаєте, з чого все почалося?

- Ми завжди допомагали тваринам. У Харкові у нас була орендована квартира і одна зайва кімната – раніше там жив сусід, але ми “обміняли” його на безпритульних тварин. Коли ж собак і котиків побільшало до двадцять, задумалися про власний будинок і згодом переїхали нашою великою родиною.

Але спочатку розповім про Пряника. Це кіт, якого я побачив у чаті допомоги тварин Харківської області. Потрібно було терміново вирішувати – чи його хтось забирає, чи присипляють. Люди знайшли кошеня у себе на городі, заплатили 200 гривень ветеринару та хотіли його приспати, бо не знали, що з ним робити. Ми його одразу забрали. Спочатку намагалися відновити ходу, щоб усі чотири лапи працювали. Але, на жаль, вже було пізно: це потрібно було робити у перші години після травми.

Спершу планували знайти для Пряника будинок та сім'ю. І знайшли – у Німеччині. Довго зідзвонювалися з людиною, яка погодилася його взяти, плюс оформлення документів зайняло близько пів року. За цей час ми дуже сильно до нього прив'язалися, і нам все менше подобалася ідея віддавати кота чужим людям – у результаті ми залишили його собі. Повернули 300 гривень, які нам пересилали, – і більше із тими людьми не спілкувалися.

Згодом почали підозрювати, що, можливо, то була підставна сім'я. У Європі є практика тестів на тваринах, а тварина, яка не ходить, дуже зручна для експериментів. Ми не перевіряли цю теорію, але знаємо, що такі випадки трапляються.

Після Пряника з'явився Лучик. Його нам запропонували забрати, бо від нього відмовилася мати-кішка – він був хворий від народження. Потім на нього випадково сів кухар-здоров'як. Ми дуже довго Лучика виходжували, він був слабкою дитиною. Але виріс пухнастим чудовим котом. Зараз живе з нами і тішить нас.

Ось ці два "особливі" коти - Пряник і Лучик - стали поштовхом до того, щоб допомагати далі тваринам, які нікому не потрібні.

- Це ж величезна робота – доглядати таких тварин…

- Так, їм потрібно більше часу та уваги, ніж здоровим вихованцям, але вони такі ж віддані та люблячі. У нас вже напрацювався досвід: щодня треба доглядати таких тварин, допомагати їм ходити в туалет, робити все за них. Нині з нами живуть дев'ять тварин: три собаки-спинальники - Бублик, Пряник та Сніжана. Чотири кота-спинальника - Зефір, Шпротик, Промінчик та кішечка Золотце. А ще собака Жужа: вона ходить на чотирьох лапах, але в неї немає очей та половини зубів. Ми знайшли її у Циркунах (село на Харківщині. – Ред.), ще до окупації.

А ще з'явилася кішка Кася, яку нам підкинули вже тут, у Європі, де ми винаймаємо будинок. Був січень, мороз -20 °C, вона жила в підвалі. Спочатку ми підгодовували її, хотіли викликати службу порятунку, але потім забрали до себе. Виявилось, вона ручна. Начебто здорова, але в неї закупорений слізний канал, операція вже не допоможе. Можливо, на її здоров'я позначилися морози.

Начебто всі тварини здорові, але зі своїми проблемами. Живемо всі під одним дахом, спимо в одній кімнаті.

- Тварини дружать між собою?

- Тварини дружать, але не завжди. Між котами є конкуренція. Наприклад, у Шпротика з дитинства кальцивіроз. Це вірусне захворювання, від якого страждає ротова порожнина та доводиться видаляти зуби. У нього залишилося чотири ікла, і хвоста теж немає - його ампутували за медичними показаннями. Так ось після видалення зубів він якось спробував "ампутувати" хвіст Лучика. Тепер, якщо ці коти в одній кімнаті, ми надягаємо на них захисні чохли, а якщо в різних – то памперси. Мабуть, відчувають конкурентів один в одному.

- Як виглядає ваш звичайний день з "особливими" тваринами?

- Прокидаємося, допомагаємо тваринам сходити до туалету, годуємо, робимо всі процедури, виходимо гуляти із собаками. Потім знову туалет, миття після прогулянки. Потім - прогулянки з котами та собаками, прибирання всього будинку: пилосос, миття підлоги.

Цілий день доводиться бути поруч з тваринами: вони вимагають дуже багато уваги. Навіть уночі я намагаюся все передбачити, щоб ніхто не забруднився і було чисто. Варто один день пустити на самоплив – одразу починається хаос.

На роботу чи відпочинок часу майже немає. Тому ми не маємо навіть святкових днів, у повному розумінні слова. Ми не можемо до кінця розслабитися, адже я знаю: у результаті все одно треба робити все для тварин.

- Виходить, ви не можете нікуди виїхати. Лишити тварин немає на кого?

- Так, ми завжди разом. Хоча є кілька людей - єдині друзі в цій країні, на яких теоретично можна залишити тварин. Цього року вони навіть запропонували нам час, щоб ми могли б з'їздити кудись відпочити без них.

“Сподіваюся, що люди надихаються нашим прикладом і приєднаються до “секти свідків Пунька””

- Які звички чи особливості є у ваших котів та собак? Хто найбільший непосида, а хто мудрий філософ?

- У нас усі тварини залежні від смаколиків, але особливо це стосується Бублика. Він так їх любить, що буквально втрачає голову і може навіть вкусити. Навіть підписники помітили, що всіх собак я годую з руки, а Бублику ласощі підкидаю, щоб він мене не поранив.

А коли ми одягаємо собакам коляски, у ці моменти вони найщасливіші! Я дуже тішуся, що вони можуть так бігати. Заради цього ми й намагаємось все робити.

Жужа у нас уже немолодий собака. Має чотири лапи, але немає одного ока. Вона дуже любить не свій корм, а котячий. Може сидіти і чекати, коли з'явиться їжа для котів. У кішок корм вільного доступу, а собаки їдять за розкладом. Пряник і Бублик з'їдають все буквально за хвилину, навіть незважаючи на спеціальні миски-лабіринти, які мають уповільнювати годування.

Сніжана, навпаки, їсть дуже повільно, розтягує насолоду. Іноді здається, що вона спеціально знущається з Бублика. Ми жартуємо, що він працює в агентстві "Чисті миски": йому потрібно, щоб усі миски були порожніми. Коли вони не порожні, він починає нервувати. А Сніжана ніби навмисне вирішила робити все навпаки - їсть так довго, що це зводить його з розуму. Він лежить поряд, чекає і поскулює, а вона ще й відганяє його від миски, якщо він намагається доїсти – такі у них своєрідні розваги.

- Ви часто знімаєте відео для соцмереж. Які історії набрали найбільше переглядів?

- Це, гадаю, рубрика «до і після». Якою тварина потрапила до нас і якою стала. Особливо це стосується Жужі та Лучика. Жужу взагалі неможливо дізнатися. Її шерсть була така сплутана! Не розчісувалась, напевно, роками. Ми “зняли” з неї півтора кілограма вовни. Тому “до і після” завжди викликає інтерес у людей, інколи навіть легкий шок.

А ми сподіваємося, що люди надихаються нашим прикладом та приєднаються до нашої “секти свідків Пунька”.

- Що таке "пуньк"?

- Пуньк - це такий легкий тичок носиком. Тварини самі підставляють носи, окрім Сніжани. У Сніжани особливий характер, з нею у нас «щуп-щуп» – щічки стискаємо. Сніжана не любить пуньк, а інші тварини його обожнюють.

– Здається, ваші тварини щасливі. А що вони найбільше люблять? Прогулянки, ігри, обійми?

- Вони люблять усе. Головне для них – увага. Наприклад, вранці ми закінчили всі процедури, Сніжана нарешті доїла сніданок, і в неї починається стадія випрошування прогулянки. Вона точно знає, якщо ми заходимо у ванну і починаємо одягатися - це буде прогулянка. І якщо ми просто йдемо туди у своїх справах, вона все одно думає, що ми збираємося гуляти, і починає радіти.

- Зараз ви продовжуєте жити за кордоном, у Європі. Хочете залишитись там чи повернутися додому після війни? І що буде з вашим притулком? Чи плануєте розширюватися?

- Так, зараз ми в Європі і справді хочемо повернутися до України. У Харкові на платних перетримках залишилося ще десять тварин, яких ми не можемо забрати сюди через обмеження житла. Це собаки та кішки, вони всі здорові, ходять на чотирьох лапах, але місця для них просто нема. Тому ми хочемо повернутися і розширити наш притулок, щоб допомагати ще більшій кількості тварин, не забуваючи і про своїх вихованців.

- Тобто ви платите за це?

- Так, ми платимо за собак. Вони перебувають у знайомих та підписників – і це, звичайно, коштує немало: їм регулярно потрібен корм. Потрібно оплачувати кожну перетримку. За котів не платимо: вони живуть із моєю мамою.

- Догляд за “особливими дітьми" потребує чималих витрат. Люди допомагають донатами чи вам доводиться самим на все заробляти?

– Ми заробляємо, але також є команда добрих людей, які нам допомагають. Зараз ми збираємо кошти на 900 памперсів та близько 40 кілограмів лікувального корму для котів та собак. Це приблизно 35 тисяч гривень.

Не знаю, чому саме наш притулок заслужив на таку довіру. Можливо, тому, що ми давно в інтернеті і люди бачать, що у нас все по-справжньому. Ми не використовуємо хайп, не вигадуємо хитрощів, як роблять інші блогери або притулки. Ми просто живемо та показуємо це.

Можливо, людям подобається саме щирість. Крім того, всі бачать, що за кадром щодня стоїть важка праця. І, напевно, щоб нам було легше, люди допомагають.

- З такою кількістю "особливих" тварин працювати, я так розумію, можна тільки з дому?

- Так, догляд за тваринами треба примудрятися поєднувати з роботою. Я працюю з дому, а Сергій – різноробочим.

Про дуже болюче

Про період окупації до переїзду до Європи хлопцям особливо складно говорити, але без нього розповідь була б неповною.

Мишко, Сергій та їхні вихованці оселилися на околиці села Липці у Харківській області. Будували окреме приміщення для тварин на карантині... А потім почалося вторгнення. Звідси до кордону з Росією всього 10 км, село було окуповане вже першого дня – 24 лютого 2022 року. Тоді в їхньому притулку знаходилося 13 собачок, 31 кіт та шиншила. Спочатку село виживало без світла та тепла. Потім заїхали окупанти.

Російські військові приходили до Сергія та Мишка з обшуками, а згодом, як і інших мешканців, депортували до Росії. З собою хлопцям дозволили взяти лише 12 вихованців – вони взяли тих, хто потребував особливого догляду. Решті котам встигли розсипати корм у кімнатах, а собак випустити з вольєра… Але Барона – улюбленого пса Михайла – окупанти застрелили. Кажуть, 12 котів росіяни вивезли до Росії. Після деокупації села у вересні 2022 року українським захисникам вдалося врятувати 4 собаки та двох котиків. Нині вони живуть у Харківській області.

Залишатися в Росії хлопці не мали жодного бажання, а тому з вихованцями на руках виїхали до Європи. Кажуть, що згадувати про цей період дуже важко, і навряд чи колись ця рана затягнеться.