Поліг під час оборони Маріуполя. Згадаймо Олександра Гряника

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Олександра Гряника.

Олександр Гряник на позивний Грян, став на оборону України в лавах «Азова» у 2016-му, демобілізувався у січні 2022-го, але повернувся до війська з перших днів повномасштабного вторгнення. Після того, як українські воїни відбили в окупантів Київ, Гряник був один із тих сміливців, які погодилися полетіли на гелікоптері на підмогу побратимам в уже оточений ворогом Маріуполь. Загинув воїн 28-річним 8 травня 2022 року, на території «Азовсталі», за тиждень до того, як оточені на заводі воїни отримали наказ від вищого політичного керівництва зберегти життя. Про це повідомляє «Главком». 

Олександр Гряник народився 8 січня 1994 року у Києві. Навчався Сашко в столичній школі №298, після чого здобував освіту на факультеті міжнародної економіки і менеджменту Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, який закінчив у 2014 році.

Завдяки батькові Сергію Грянику, який народився на Луганщині, але разом із мамою виховав сина великим патріотом України, футбол з’явився в житті маленького Сашка в ранньому віці. Тато прагнув зробити із сина гравця на більш-менш серйозному рівні, і щовечора брав його після роботи на ґрунтові поля оболонської «Чайки», де бігали до темноти. Хлопець обожнював футбол і на канікулах з самого ранку пропадав на майданчиках рідного району.

Водночас Олександр ще малим почав відвідувати матчі чемпіонату та єврокубків за участі київського «Динамо». У 13 років вперше опинився на виїзному секторі, але не на динамівському. Батько повіз сина відвідати бабусю до Луганська, куди в цей час приїхав «Дніпро». Підліток вмовив батька поїхати на цю гру та навіть відпросився на гостьовий сектор. Потім розповідав, що дніпряни дякували малому, який приїхав підтримати їхній клуб у футболці киян, навіть не дивлячись на те, що одразу зізнався – гостював у бабусі, а звідти до стадіону відстань всього 35 км.

Трохи згодом настала пора самостійних виїздів та участь у довколофутбольному житті ультрас «Динамо». Також Сашко підтримував споріднений з головним столичним футбольним клубом хокейний «Сокіл». Власне, в фанатському русі Грян намагався брати участь постійно, навіть перебуваючи у війську. 

Коли почалася Революція Гідності, Олександр став її активним учасником від самого початку, був на Майдані під час усіх головних подій тих днів. Особливо вплинула на нього новина про вбивство білоруса Михайла Жизневського. З початком російської агресії на Сході Сашко неодноразово збирався піти на фронт, але родина та друзі вмовляли спершу завершити навчання. Рідні згадують, що юнак часто корив себе за те, що не пішов воювати у 2014 році, разом з багатьма знайомими з фанатського середовища. Юнак пройшов курс молодого бійця до батальйону «Азов», додатково пройшов іспит на витривалість «Спартан». Але в день проводів добровольців на схід  зламав руку. Тож після відновлення йому довелося пройти цей курс удруге.   

Наступні шість років Грян прослужив в Урзуфі під Маріуполем, був старшим кулеметником на першій лінії, але рідним та друзям розповідав вкрай небагато. Сестра Анастасія згадує в інтерв’ю «Новинарні», що нічого не знала про те, що брат служить в «Азові». За її словами, той постійно заспокоював родину та не хотів травмувати подробицями.

Анастасія говорила Сашкові, що варто полишити службу і знайти час пожити для себе. Плани на цивільне життя в Олександра справді були чималі. Страшенно полюбляючи гори, він неодноразово ходив на вершини в Україні та за кордоном. Одного разу навіть поїхав до знайомої в Мексику, а там не знаючи мови – автостопом у джунглі. Сашко підкорив висоту 5100 метрів, діставшись діючого вулкану. Там зняв відео у кольорах «Динамо». Мріяв хлопець піднятися на Еверест.

Звільнитися з «Азова» Олександр вирішив наприкінці січня 2022 року. Не ставши продовжувати контракт, він поїхав на три тижні у Карпати, аби подумати над майбутнім. Пропрацювавши в пресслужбі полку, для якої знімав фото та відео, мав багато вражень та ідей, хотів написати книгу.

Але період спокою був недовгим. 24 лютого росіяни розпочали повномасштабне вторгнення. Олександр взяв ще не розібраний наплічник, попрощався з батьками, вже знаючи, що саме буде робити. Він намагався зв’язатися зі своїм колишнім командиром, та не отримавши відповіді, долучився до однієї зі столичних ТрО, де на той момент зібралися багато людей з фанатських секторів і був задіяний у тривалій обороні Києва. Грян брав участь у важких боях в Бучі, Ірпені та Гостомелі.

Разом з тим, беручи участь у відбитті ворожого наступу на столицю, Олександр прагнув приєднатися до своїх побратимів у Маріуполі. Тож коли небезпека захоплення Києва минула і з’явилася нагода летіти гвинтокрилами в окуповане місто на Азові, Сашко одразу відгукнувся одним з перших добровольців.

Грян летів одним з гвинтокрилів, якому вдалося потрапити в оточений Маріуполь. Прорвавшись у місто, Олександр майже одразу втратив найкращого друга, а сам отримав поранення. Ось на цьому фото, яке сьогодні вночі опублікував тато воїна, Сашко – у перший день після прильоту. В цей же день він отримав поранення у в стегно та руку в наслідок танкової атаки. Він сидить з уламком від снаряда у нозі, але посміхається, не дивлячись на біль.

Враховуючи брак медикаментів та чистої води, рани почали підгнивати, але Грян відмовився від можливої евакуації, віддавши свій шанс на спасіння цивільній людині.

Родині Олександр востаннє зателефонував родині 7 травня, кожному сказав, що любить. «Вже тепер розумію, що він прощався», – зі щемом у голосі каже тато.

Наступного дня Грян з кількома десятками воїнів загинув внаслідок влучання ворожої бомби в бункер із захисниками міста. До початку виходу з «Азовсталі» лишалося вісім днів.

Батьки, які з початком повномасштабної війни виїхали до доньки на Кіпр, про загибель сина дізналися наступного дня випадково, листаючи стрічку в соцмережах. 

Вісім місяців після загибелі батьки безнадійно намагалися знайти тіло Сашка. «Ми розуміли, що дитини не вернеш, але не могли заспокоїтися, поки його не поховаємо, – каже мама воїна Ольга Гряник. – Може, це пролунає страшно, але ми зраділи, коли з’явилася звістка, що знайдені рештки хребта Сашка і ДНК-експертиза підтвердила, що то частина тіла нашого сина».

14 січня 2023 року прах Олександра відспівали в Михайлівському золотоверхому соборі і пізніше поховали в колумбарії на Лукʼянівському цвинтарі Києва.

В пам'ятьпро сина, естафету з підкорення гірських вершин перейняв його батько. Він двічі підіймався на улюблені вершини Гряна на Кіпрі, потім підкорив карпатські гори включно з Говерлою.

З літа 2023-го батьки героя Сергій і Ольга Гряники за підтримки друзів і волонтерських організацій проводять футбольні турніри в пам’ять про сина – взимку до дня народження, влітку – до дня загибелі. 

Вулицю Озерну в Оболонському районі столиці, в якому виріс Сашко, перейменували іменем Олександра Гряника. Ще раніше ультрас «Динамо» створили на стіні будинку на вулиці Північній, де живуть батьки Героя, мурал на його честь.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув у боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.