Віталій Кім: Вибачте, ми живемо війну кайфуючи – з караоке, концертами, ресторанами

Голова Миколаївської ОВА Віталій Кім надихав країну оптимізмом на початку повномасштабної агресії. З часом харизматичний та гострий на язик Кім зник з медіа. Він давно майже не помітний за межами регіону. Подейкували, що таке його затворництво на Миколаївщині прямо пов’язано з тим, що Банкова доволі ревно поставилася до сходження його «зірки» та рейтингових перспектив.

На всеукраїнському рівні Кім нещодавно нагадав про себе в компанії інших голів ОВА та мерів. У середині вересня на форумі у Харкові була створена Асоціація прифронтових міст та громад. Нова структура об'єднала понад сто громад з прифронтових регіонів, які розраховують, що їхній голос таким чином стане гучнішим. Керівником Асоціації став мер Харкова Ігор Терехов, а Кім є одним з її найпомітніших «фронтменів».

В інтерв’ю «Главкому» голова Миколаївської ОВА розповідає про розрив між прифронтовими та спокійними українськими регіонами, пояснює, чому військовим не місце в політиці, та припускає, навіщо на картах російського Генштабу Миколаївську область малюють у складі Росії.

Раніше ви казали, що знизили інформактивність через те, що зараз і без вас з’явилося багато джерел інформації і тепер пріоритет для вас – поточна робота. Але гуляла версія, що в певний момент ваші рейтинги почали хвилювати центр (ви опинилися в кінці 2023 року між Зеленським та Притулою), і це почало когось дратувати. Зараз вашого прізвища вже нема в соціологічних дослідженнях. Чи можна з цього робити висновок, що без піару любов українців не заслужити?

Є непопулярні рішення – такі як мобілізація. Їх політики уникають, щоб не втрачати рейтинги. Я навпаки беруся за ці питання, бо хтось мусить це робити. У лютому-березні 2022-го потрібно було чесно інформувати людей про реальний стан справ, даючи водночас оптимістичні прогнози. Тобто у кожної комунікації – своя задача.

Але я не моделюю цю ситуацію – я такий, як є. Якщо сьогодні я хочу активно спілкуватися з людьми – я це роблю. Якщо завтра настрою немає, хоч це і треба робити, – я можу взагалі не комунікувати або обмежитися сухою інформаційною подачею.

Якщо ми вже згадали про електоральні соцдослідження, ви за ними слідкуєте? Як ви взагалі оцінюєте їхню релевантність під час війни?

Коментарі в соціальних мережах я не читаю – ні в своїх, ні в будь-яких інших, бо немає часу. Перечитаю після війни. Соцдослідження зараз мене також мало цікавлять. Я зосереджений на своїй роботі, і відгук людей бачу на вулицях. Я ж не пересуваюся в кортежах, а їжджу та ходжу там, де хочу і коли захочу. І довіра людей відчувається, особливо на регіональному рівні, де мою роботу бачать. На державному рівні, можливо, потрібно більше медійності, щоб люди бачили, що ти робиш. Але наразі в мене такої мети немає.

Ви виступали проти того, аби військові йшли в політику. Але в тих опитуваннях, які зараз проводяться, військові та часом ще неіснуючі партії на чолі з ними (Залужний, Буданов, Білецький) утримують провідні позиції. Тобто вочевидь в суспільстві на них є запит. Чи не змінили ви свою думку?

Я розумію цей запит з точки зору здорового глузду та психології. Якщо йде війна, то люди хочуть обрати тих, хто їх захищає. Я ж міркую з позицій економічного відновлення. Такі люди, як Буданов, Малюк, Білецький чи Залужний, – це фахові менеджери, які здатні керувати. Але лише в Миколаївській області у нас тисяча з лишком депутатів на різних рівнях. І я проти того, щоб усі вони були військовими, які повернуться в кожне село, територіальну громаду.

Насправді справжні кадрові військові, як правило, і не хочуть займатися політикою – їх вона це не цікавить, вони про неї не хочуть навіть говорити. Якщо в кожній громаді будуть депутати лише з військовим досвідом, то усі питання зведуться до дуже вузького кола проблем, в яких вони розбираються. До того ж, такі фахівці зараз більше потрібні в Збройних силах, а не в політиці. Тому моя позиція не змінилася.

Але йдеться ж про вибори після війни. Багато нинішніх військових не є кадровими, це – цивільні, які потрапили до Сил оборони хто з бізнесу, хто з заводу, хто з того ж депутатського корпусу... Навряд чи у відносно спокійний час їх будуть цікавити лише питання оборони.

Так, наша армія зараз переважно цивільна, адже люди вимушені воювати. Але я спілкуюся з різними військовими – від Залужного й Сирського до звичайних кулеметників – і розумію їхню психологію. Військові часто одні одного не долюблюють: мовляв, хтось там сидить в тилу, хтось керує погано… Більшість з них мають ПТСР, завищені очікування та загострене відчуття справедливості. І вони праві, адже віддають найцінніше – своє життя, час і здоров’я, тому вимагають від інших набагато більшого. Але це буде заважати політичній роботі.

У нас мають бути інтелектуальні керівники та депутати, як зможуть повноцінно, а не однобоко функціонувати. Зрозумійте: я не проти військових у політиці, я їх поважаю й люблю, і це взаємно. Просто вважаю, що їхня масова участь у цій сфері недоцільна. Люди з досвідом управління чи юриспруденції, інших напрямках, які можуть бути ефективними в громадах – безумовно, потрібні. І військові, думаю, обов’язково будуть представлені у депутатських корпусах на 30%. Але на 100% військове політичне керівництво та депутати – це шлях, який ні до чого не призведе.

Прогнозую, що кожна політична сила буде використовувати військових для підвищення своїх рейтингів та заманювати їх до себе всілякими «плюшками». Хоча вони не розуміють, наскільки політика – складна і брудна з точки зору роботи. Тому я прямо закликаю військових не йти в політику й не піддаватися на такі пропозиції.

Але ж суспільство якраз сподівається, що військові змінять саму суть політики – і війна якраз очистить її від нинішнього бруду.

Згадайте, як після Майдану його представники зайшли до Верховної Ради й місцевих рад. І де вони? Їздять на «мерседесах». Вогонь та вода в політиці завжди проходять, а лишається найскладніше – мідні труби, які пройти дуже важко. У нас і після війни нікуди не дінуться Збройні сили, коли армія залишиться важливою складовою безпеки.

«У мене в підвалі є карта, де Кубань – українська»

В інтерв’ю «Главкому» у 2023 році ви казали, що людям вже не треба «заспокійливих пігулок», як у 2022-му, а потрібен «озвірін». А що їм потрібно на четвертому році виснажливої війни?

Зараз людям потрібні гроші. Є історія про хлопця, який вижив в Освенцимі і згадував: першими здавалися ті, хто думав, що війна швидко закінчиться; другими – ті, хто вважав, що вона триватиме вічно; а виживали ті, хто прийняв війну як постійний стан і навчився в ньому жити. Я бачу, що наші люди вже переходять до цього етапу: вони навіть менше задаються питаннями, коли закінчиться війна, як це було впродовж трьох років. Ми переживаємо стадію прийняття.

Зараз потрібно давати людям чітку інформацію про поточний стан справ: що сьогодні важливо, що ми можемо зробити в цій ситуації, як допомогти… Я зараз намагаюся концентруватися на поточних завданнях, бо якщо не можу вплинути на щось, то не варто цим взагалі перейматися. Тому отака у хорошому сенсі байдужість та зосередження на буденних справах – це, на мою думку, те, що зараз всім потрібно.

У 2022-му люди стояли в чергах, щоб записатися в армію, діяли на адреналіні на спринтерській дистанції. Після трьох із половиною років війни втома бере своє – люди не хочуть мобілізуватися, будувати плани… Всі в першу чергу втомлені ментально. Кожен має відновлюватися по-своєму, і нічого з цим зробити не можна. Вся надія – на Збройні сили та на керівництво нашої держави, на дипломатичне врегулювання цього питання.

Порівняно з Другою світовою війною, яка тривала шість років, нинішні три з половиною роки через прискорений розвиток подій та технологій еквівалентні 15 рокам тієї війни. Під час Другої світової, поки ти доїхав до поля битви, два місяці могло пройти, а в нас це щоденна історія, якщо не щогодинна. А це означає, що люди втомлені набагато більше, ніж тоді.

Але, дякуючи Богу, у нас немає дефолту, не рухнула гривня. Завдяки підтримці іноземних партнерів і політиці уряду країна живе. Все ж пізнається у порівнянні. Порівняйте, як живуть у війні Афганістан, чи Ємен, чи Палестина. Вибачте, ми живемо кайфуючи – з караоке, концертами, ресторанами і всім іншим. Нам жалітися нема чого, дуже гарні умови у нас, хай би як це не звучало під час війни.

Однак очевидно, що дуже різна ситуація у людей, які живуть умовно в Херсоні, і тих, що живуть в Тернополі. Різні питання обговорюються в щоденному житті, зовсім інша проблематика. І цей розрив стає дедалі більшим.

І до чого він може призвести: різні регіони країни все більше житимуть кожен своїм життям, тривогами і не розумітимуть проблем один одного?

Зараз відбувається саме так. Але я сподіваюся, що післявоєнне відновлення країни об’єднає абсолютно всі наші області заради єдиної мети. Станом на сьогодні цього зробити неможливо.

Мені соромно це визнавати, але в 2014 році я сам думав так, як житель мирного Миколаєва: переживав за Донбас, переймався новинами звідти, допомагав, відправляв гроші, але це займало лише 10-20% мого часу. А у прифронтових регіонах ти 100% часу займаєшся виживанням. Зараз я віддаю свій соціальний борг, скажімо так.

Кількість обстрілів Миколаєва зменшилася на порядки порівняно з початком великої війни. Але вони все одно час від часу відбуваються. Чи зрозуміла вам логіка цих ударів? За яким принципом росіяни обирають цілі?

Військових цілей у Миколаєві майже немає, бо фронт змістився. Росіяни завжди намагалися атакувати критичну інфраструктуру та періодично перевіряють нашу протиповітряну оборону, щоб з’ясувати, чи не послабили ми захист. А у прифронтових громадах, як от Очаківська чи Галицинівська, обстріли відбуваються щоденно – дрони, артилерія, контрбатарейна боротьба…

Але якщо порівнювати з Харковом чи Запоріжжям, у нас ситуація, звісно, краща. У 2022 році в Миколаєві росіянами було вбито 550 цивільних, а починаючи з 2023 року – 50. Коли немає жертв, обстріли сприймаються не як трагедія, а як частина реальності. Логіка ворога проста – терор і підтримання соціальної напруги у всього населення. Просто обстрілювати Миколаївїм дешевше, ніж діставати, наприклад, до Львова чи Закарпаття.

У кабінеті глави російського Генштабу нещодавно помітили карту України, де були особливо виділені певні регіони – зокрема, й Миколаївська область. Багато хто трактував це як нові цілі для окупації. Наскільки великими ви вважаєте ризики загострення на Миколаївщині? Особливо в контексті того, що речник Путіна Дмитро Пєсков раптом заявив, що багато жителів Миколаєва та Одеси «хотіли б зв’язати свою долю з Росією». 

Я гадаю, що ворог нічого не робить даремно і ця карта навмисно там висіла. У мене, наприклад, теж є карта, яка висить в підвалі, де Кубань – ще українська. Ну так давайте знімемо інтервʼю на її тлі. Вся ця бравада відбувається лише для того, аби хоч якось підбадьорити «ждунів» (яких мало, але вони є), та тих, хто живе на окупованих територіях. Мовляв, у Росії ще є великі плани... Зазвичай це навпаки означає, що ніяких планів немає. Можливо, вони це планують зробити років через 20, але зараз це просто неможливо.

Досі окупованою частиною Миколаївщини є Кінбурнська коса. Ви пояснювали, що в спробах деокупації цієї території зараз немає сенсу, бо тут важко укріпитися нашим військовим. Чи перебувають зараз на косі росіяни і чи використовують вони її для обстрілів материкової частини України? Чи там ще лишилося цивільне населення, чи це – фактично безлюдна територія?

Фактично безлюдна, приблизно 40 км завдовжки та 40 км завширшки. До війни там було три населених пункти, де в сезон проживало до 1500 людей, а поза сезоном – пара сотень. Зараз росіяни тримають там розвідувальні підрозділи та кілька пілотів fpv-дронів, які не затримуються надовго. Це для них як дальній вартовий пост для швидкого реагування. Коли наші Збройні сили туди заходили, то росіяни накивали п’ятами, залишивши всю техніку. Наші там все це позабирали, замінували та відійшли. Утримувати косу постійно складно через логістику та перебування в напівоточенні. Сама Кінбурнська коса – це заповідник, де майже немає доріг, там пісок, в якому все грузне.

Наразі загрози звідти немає, бо росіяни ховаються глибше на материковій частині Херсонщини, де у них укріплені позиції. Вони уникають активних дій, розуміючи, що, якщо почнуть розгортатися на косі, то їм від миколаївців обов’язково щось прилетить на голову.

«Нібулон» потребує допомоги держави»

Один з ключових секторів економіки в області – аграрний. Як аграрії пройшли цей сезон, враховуючи всі проблеми (заміновані поля, логістика, погода)?

Частка регіону у виробництві продукції сільського господарства в Україні складає майже 4%. Цього року втрати врожаю через посуху склали 30-35%. Засіяли 1,3 млн га – з них 352 тис. га пошкоджено плюс 111 тис. га загинуло. Я мав стосунок до аграрного бізнесу до призначення в адміністрацію, і у нас було правило: один неврожайний рік – це нормально, два поспіль – капець. Зараз два роки поспіль неврожай через посуху, таке унікальне явище буває раз на 20 років, і це ще наклалося на війну. Тобто ситуація для аграріїв дуже погана.

Малі та середні підприємства, які мають обмежений доступ до кредитів, страждають найбільше. Через прифронтовий статус банки, навіть за державними програмами, видають в Миколаївській області кредити за вищими ставками – 12% замість 7% у мирних регіонах. До цього додається ще те, що обстріли руйнують заставне майно, порти не працюють, логістика дуже слабка. Завдяки прем’єр-міністру Юлії Свириденко та Нацбанку почалися зміни для підтримки прифронтових аграріїв. Це допоможе, але повністю не врятує. Тому будемо, як завжди, всупереч всьому відновлювати роботоздатність цього сектору.

Але проблеми є не тільки у дрібних гравців, а й у великих агрохолдингів. Партнери одного з бізнес-стовпів не лише Миколаївщини, а й України – аграрної компанії «Нібулон» – скаржаться на затримки з розрахунками. Чи відомо вам про проблеми цього гіганта, наскільки вони суттєві?

«Нібулон» завжди був закредитованим, і це нормально, бо гроші мають працювати. Але вони втратили дуже багато потужностей в Херсоні, Миколаєві… Вони частково передислокувалися: працюють зараз через свої філіали на Дунаї, щоб виживати. І паралельно ще підтримують соціальні програми, бо в них багато людей з колективу зараз воюють. А ще до всього цього Олексія Вадатурського, який все це побудував, вбило ракетою. Його сину Андрію довелося всю відповідальність брати на себе, і у нього це виходить. На його долю припали ті два роки неврожаю, які дуже важкі для закредитованих великих підприємств. І «Нібулону» зараз конче потрібні спецумови – пролонгація кредитів, перекредитування. Бо активів втрачено купу, а зобов’язання по них лишилися. Врожаю нема, а люди працюють. Тут вже потрібен індивідуальний підхід з боку уряду, щоб врятувати системне підприємство.

Область нічим не може допомогти?

Ми фізично не вивеземо цю історію – перекредитування на спецумовах, домовленості з конкретними банками, можливо, підтримка держави через облігації, щоб «Нібулон» міг повернутися до самовідновлення. На мою думку, вони потребують допомоги на державному рівні.

Один неврожайний рік – це нормально, два поспіль – капець… Тобто ситуація для аграріїв дуже погана.

Ви вже кілька разів згадували про уряд. Чи змінилося щось у вашій комунікації з Кабміном після зміни прем’єра? Може, у Свириденко якийсь особливий підхід до роботи з регіонами у порівнянні зі Шмигалем?

Загалом підходи схожі, але різниця є. Але головне, що Миколаїв чують: і попередній уряд, і теперішній розуміють, що ми та інші прифронтові регіони реально більше страждаємо. Просто об’єктивно: бізнес, освічені люди, інтелігенція виїхали в інші регіони. Наприклад, у нас тисяча підприємств виїхала, а у Львові – +42% зростання бюджету за рахунок податків. У нас стало менше податків і в структурі витрат дуже багато відновлення, а у Львові – програми розвитку. Там зростають надходження від податків, зростає бізнес, зростають ціни. Я б на місті Львова точно так би робив – концентрувався на економічному зростанні. Це нормально, така об'єктивна реальність, в якій ми живемо.

І в уряді, і в Офісі президента це розуміють. Ми свої ініціативи виборюємо, доводимо, чому нам треба більше, і у нас є аргументація. Це стосується і дотацій, і грошей на відновлення, і таких програм, як Миколаївський водогін.

«Наші порти можуть запрацювати хоч завтра»

У вересні ви казали, що новий водогін вже збудовано, але пити воду з нього поки не можна. Коли роботи дійдуть до фінального етапу – будуть добудовані очисні споруди?

Сам новий водогін з Нової Одеси, з річки Південний Буг, – це 67 км та дві нитки водопостачання на 120 тис. кубів. Перша нитка повністю заповнена водою, другу зараз накачують. З 1 жовтня вода вже йде на постійній основі. Десь 7-8 жовтня вона вже піде в систему міста. Зараз тестуються різні лічильники, витратоміри… Скоріш за все, спочатку будемо змішувати: воду з Інгульця з водою нового водогону, щоб вимити стару. На «раз-два» вода не стане кришталевою. Але люди поступово відчуватимуть, як вона стає кращою. Весь процес може зайняти чотири місяці, хоча прогнозовані терміни були вдвічі більші.

Миколаївські порти – одні з основних донорів бюджету у мирний час – наразі заблоковані. В якому вони перебувають стані? Чи є хоч якісь шанси на «морське перемир’я», яке дозволить їх запустити? Які безпекові умови для цього треба буде виконати?

На мою думку, все просто. Миколаїв не на морі стоїть, а в лимані, і щоб вийти в море, кораблям треба проходити вздовж Кінбурнської коси. Ширина проходу між косою та Очаковом – 2 км. Поки окупанти мають змогу просто камінням кидатися в ці кораблі – це неможливо. Тому звільнення Кінбурнської коси і можливість виходити в море залежить від наших Збройних сил. Потім – від політичного рішення.

Насправді, якщо безпекова ситуація дозволятиме, наші порти, як і одеські, зможуть працювати хоч завтра. Фізично там нічого не знищено. А от людей, що там працюватимуть, ще треба буде повертати з інших регіонів.

Всі області традиційно перед осінньо-зимовим сезоном мають готуватися до ймовірних перебоїв з енергопостачанням. Ви, як керівник прифронтової області, як би оцінили свою готовність?

У нас є певні переваги в цьому плані, бо ми, на жаль, з 2022 року в такому стані – щось постійно ремонтуємо, міняємо. У всіх давно є генератори, сонячні панелі, «екофлошки» – міжнародні партнери допомогли. По області стоять десь 15 тис. великих генераторів – їх зараз не включають, бо бензин дорогий. З них критичну соціальну та комунальну інфраструктуру обслуговують понад 3 тис. Моя дружина живе в Києві, їздить по роботі на два міста – то минулого року ситуація в столиці була гірша, ніж в Миколаєві.  

Ми додатково під час війни запустили 158 МВт вітрової генерації. Вся генерація Миколаївщини складає близько 4 ГВт: 3 ГВт – Південноукраїнська АЕС, майже 600 МВт – сонце, 335 МВт – ГЕС та майже 300 МВт – вітер. А споживаємо ми 300 МВт, тобто 10% від того, що генеруємо. Через нашу область електрика історично йде транзитом, тому нам трохи легше.

У січні ви заявляли про парадокс: ніби і роботи в регіоні стало менше, але й робітників бракує через мобілізацію та інші чинники. Ця проблема посилюється чи якийсь баланс знайдено? 

Баланс не знайдено. Основна проблема – нестача спеціалістів. Прості робочі вакансії закриваються, але спеціалісти, у яких є гроші, з маленькими дітьми виїхали в більш безпечні регіони, де їм навіть платять більше. Відтік інтелектуального капіталу природний для всіх війн, і цих людей дуже важко повертати назад. Ми даємо адресні доплати медикам у сільській місцевості, підвищуємо коефіцієнти для вчителів. Але це працює повільно і їхнє повернення – історія на роки.

Загалом відсоток безробіття від базового показника у нас збільшився. Попри це, Миколаївщина – перша за кількістю відновленого бізнесу. За рік 580 підприємств повернулись або переїхали до Миколаєва – і це великі підприємства, з суттєвими робочими місцями.

«Планувати післявоєнне життя потрібно вже зараз»

Українські прифронтові області та громади нещодавно об'єдналися в асоціацію, яку очолив міський голова Харкова Ігор Терехов. Миколаївщина теж представлена в Асоціації. Яку мету ставите перед цим об’єднанням? Чим концептуально ця асоціація відрізняється від тих, що вже існують?

Відрізняється хоча б тим, що в ній є я та Терехов. Справа в тому, що ми і так всім цим займаємося: бігаємо по різних кабінетах, щось просимо, розробляємо документи, один з одним комунікуємо, узгоджуємо. Це і Ваня Федоров (голова Запорізької ОВА), і Сергій Лисак (голова Дніпропетровської ОВА). Просто тепер це формалізується, щоб спільні проблеми були, так би мовити, в одному пакеті.

На цій платформі формується глобальне бачення змін, стратегічні напрацювання того, що ми будемо робити в майбутні п’ять років, щоб на базі Асоціації формувалися еліта та фахівці у різних напрямках. Наприклад, в Асоціації можуть бути 10 найкращих спеціалістів у якійсь сфері, зібрані з усіх областей.

Наша мета – зробити прифронтові області драйверами відновлення. Бо коли війна закінчиться, гроші на відбудову від іноземних партнерів підуть в Україну. І ми маємо бути готовими до цього. У нашої області вже зараз заплановані проєкти з відновлення на три роки вперед.

Тобто робота Асоціації більше орієнтована на післявоєнний період?

Коли партнери кажуть, що у нас війна, я відповідаю, що планувати післявоєнне життя потрібно вже зараз, тому що лише проєктування займає півтора-два роки. У нас вже створений найбільший в Україні індустріальний парк на 250 га. До кінця року він юридично оформлюється, вже проєктуються інженерні мережі.

Є попередні домовленості з кількома підприємствами, що вони зайдуть туди лише після війни, але вони вже розраховують свою логістику, кількість персоналу, просять створити відповідну інфраструктуру – не тільки дороги, а й англомовний клас у школі, щоб туди переїхали вчитися діти їхнього керівництва. Вони просять додавати в ПТУ такі професії, які їм потрібні, щоб звідти виходили вже потрібні їм фахівці. Всі ці стратегічні речі розраховані щонайменше на три-п’ять років.

Але ви вже займаєтеся не тільки такими далекими стратегічними речами... Асоціація днями подала свої пропозиції до проєкту бюджету на 2026 рік – закріпити відрахування ПДФО у розмірі 64% та надати повну компенсацію місцевим бюджетам за наданими пільгами щодо земельного податку. Чому саме такі прохання?

Тому що це мінімум, який держава може для нас зробити. Це – дуже складний держбюджет, більше 50% якого йде на обороноздатність. Соціальні стандарти держава утримує, але, попри це, вони відстають від інфляції. І грошей реально нема – діра в бюджеті вже під кілька сотень мільярдів.

64% для прифронтових громад – це суттєва допомога для закриття базових потреб. Це те, чого нам, в принципі, і не вистачає. Тому я маю надію, що ця наша пропозиція буде підтримана. І разом з Асоціацію нам буде простіше батька якщо не бити, то переконувати.

Але ж ви з Кабміном і так напряму спілкуєтеся. Чи розрахунок на те, що ефект гуртом і на центр легше впливати?

Одна справа, коли я один буду виступати на Кабміні, а інша – коли Асоціація буде представляти інтереси всіх – Одеси, Миколаєва, Херсона, Запоріжжя, Дніпра… І навіть якщо я один буду виступати, то представлятиму інтереси всіх. Тобто це не буде точкове рішення для якоїсь однієї області.

Ви сказали, що всі прифронтові громади об’єднує спільна біда. Але все-таки проблеми та потреби Миколаївщини і Херсонщини, мабуть, різні…

Проблеми, що стосуються бюджетів та системних питань, для всіх є однаковими. Щодо безпекових – то можуть бути різні акценти. Наприклад, якійсь області чи громаді більше потрібно на допомогу, виплати чи евакуацію. Але цільові урядові програми у всіх будуть однакові – просто, можливо, на якісь з них в одній області будуть витрачати більше грошей, а в інших – менше. Однак все одно всі ці больові точки треба було зібрати в одну історію – особливо це стосується навіть не областей, а прифронтових громад, де вже не лишилося цивільних мешканців, тільки військові.

«Якби тільки місцеве самоврядування приймало рішення – війну б ми програли»

Зараз в Раді розглядаються законопроєкти, які фактично посилюють роль обласних адміністрацій у контролі над місцевим самоврядуванням. І це викликає прогнозований опір останнього. Як ви вважаєте, який оптимальний баланс можна знайти в цьому питанні?

Чесно кажучи, я за цією історію не слідкую, але, мабуть, потрібно вже починати. Назагал я – за реформу децентралізації і за те, що потрібно громадам давати більше повноважень. Але, безумовно, контроль необхідний, причому бажано, щоб він базувався на авторитеті, а не на  примусі. Місцеве самоврядування дуже залежить від виборців, а ті завжди потребують соціальних програм. Якби тільки місцеве самоврядування зараз приймало рішення, то в держбюджеті точно б не вистачало грошей на оборону. Були б кошти на зарплати, ще на якісь приємні речі, але війну б ми програли.

У нас в області вибудована така система, що, наприклад, до грошей міжнародної допомоги ми навіть не торкаємося. Ми ці програми лише супроводжуємо, навчаємо громади. Вони бачать, що допомога до нас йде, центральна влада не витребує з неї щось собі, не спускає свої «хотєлки». І громади почали довіряти. Але я не впевнений, що прямо по всій Україні, по всіх областях така ж історія.

Особисто я впевнений, що концентрація повноважень в руках виконавчої влади має бути до кінця війни. Потім ці повноваження треба передавати і посилювати роль громади. Тому що лише сильна та конкурентоздатна громада зможе генерувати податки, робочі місця і все інше.

Найбільший міжнародний партнер Миколаївщини – Данія – в наступні три роки інвестує понад 225 млн євро у відновлення та розвиток регіону (у вас навіть маленький прапор Данії є в кабінеті). На яку віддачу від цих інвестицій розраховують партнери? Чи це більше про благодійність?

Данія мені дуже подобається тим, що країна перебуває на першому місці по «індексу щастя» в світі. Це означає, що люди живуть іншими параметрами. Я був у Данії, спілкувався з данцями – це дійсно відкриті, щирі люди.

Вони не допомагають нам, а разом з нами воюють, переживають, навчають багато чому. Тому я зі свого боку намагаюся зробити так, щоб ця взаємодія була взаємовигідна. Наприклад, у сферах оборонної промисловості Данія буде імпортувати технології від України. А в деяких напрямках послуг чи промисловості вони будуть надавати нам свій досвід. Ті моделі та інструменти, які там працюють (те ж кооперативне житло), ми намагаємося використати у себе.

Я пропоную зараз проєкт, щоб данці взяли наш непрацюючий завод всередині міста і зробили там реновацію, суспільний простір. Умовно на 10 кварталів, як в Ольборзі, де данці це вже зробили. Вихідні умови там були один в один – теж заводи і цехи біля води. А зараз це житлові будинки та суспільний простір. Чим більше буде контактів та комунікацій, тим більшою є вірогідність, що бізнес буде заходити. І ми зараз по максимуму затягуємо до Миколаївської області представників данського бізнесу. До речі, перший офіс вони відкрили у Миколаєві ще в 2023 році.

А зараз у них є бізнес-інтерес чи це тільки плани на далеке майбутнє?

Я намагаюся для них цей бізнес-інтерес знайти, щоб вони сюди багато інвестували. У нас насправді, окрім нашого основного партнера, є низка інших: всі країни разом допомогли більш ніж на $320 млн, з яких понад половину ($170 млн) дала Данія. Ми працюємо з усіма.

Ви заявили, що одним з післявоєнних проєктів, які готуються на Миколаївщині, буде військовий туризм. Що саме мається на увазі?

У нас, на жаль, є багато об'єктів, які можна використовувати як туристичні для демонстрації російських злочинів. Є крейсер «Україна», який є одним з чотирьох однотипних кораблів, які були побудовані в Миколаєві. Один з них – той самий крейсер «Москва», який був потоплений, ще два старі – в Росії десь плавають.

Думаю, що кожен миколаївець, який звідси виїхав, хоча б раз приїде назад, коли війна закінчиться, і подивиться, що тут відбувається, що змінюється. Ще в 2021 році у нас стартував план для туризму – були започатковані «карти туризму» на один-три-сім днів. У нас є дуже цікаві задуми, як і що показати, – зокрема, на жаль, і військову складову.

Миколаїв входить у трійку облцентрів з найнижчою вартістю житла (після Запоріжжя та Херсона). Але ситуація в місті далеко не така напружена, як в цих прифронтових облцентрах. Чому місто таке непривабливе для життя, якщо судити за цінами на нерухомість?

Запоріжжя, яке ви згадали, розташоване за 25 км від лінії фронту, Миколаїв – за 40. У нас може бути безпечніше, ніж в Одесі і в Києві, але люди будуть тримати в голові, що потенційно ми близько до лінії фронту. У в нас в області зараз 1,1 млн жителів, до війни було 1,15 млн. В облцентрі до війни було 470 тис., коли всі виїхали, стало менше 180 тис., зараз – 430 тис. Тобто майже стільки ж, скільки було до 2022 року. Але нюанс в тому, що замість тих, хто виїхав, до нас в область переїхали 130 тис. переселенців з Херсонщини.

Тобто немає такого, як в Одесі, куди переїхали найбільш платоспроможні миколаївці та підняли там ціну на нерухомість. Бо вони добре знають Одесу, там нормально – море, клуби і туси. Оці 100 км між нашими містами – це небо і земля. У нас теж життя вирує, особливо на свята, але якось воно спокійніше. Ми просто досі пам'ятаємо все і сильно не розслабляємося. А ті міста, які сильно не зачепило, живуть, як і до 2022 року.

Оренда у нас не піднімається тому, що багато ВПО, і миколаївці для них не сильно піднімають ціни. Бо самі колись перебували в таких умовах. Дуже багато наших людей віддають житло херсонцям лише за комунальні послуги. І це теж впливає на ринок оренди.

Нещодавно пройшла новина, що з початку шкільного року в Миколаєві від безоплатного харчування у школах відмовились вже понад чотири тисячі учнів (20%). Серед причин – якість їжі, малі порції, брудний посуд у їдальнях. Чи буде якась перевірка цієї історії на вашому рівні?

Насправді, така ситуація не тільки у нас, а скрізь по Україні. Але вона вирівнюється, бо стартував новий проєкт, і ще є багато недопрацювань. Перевірка вже триває. Там справа банально в людському факторі, бо набрали кухарів, які вперше за новою технологією працюють.

Але сам бачив, що ситуація стала набагато краща: діти почали брати, замовляти, їсти. Зараз доведемо відсоток відмов до 10-12 %, щоб розуміти динаміку, а далі будемо працювати на підвищення якості.

Сама по собі ця програма з новими корисними раціонами для дітей шикарна, але, як-то кажуть, корисна їжа – зазвичай не дуже смачна. Я вдома не можу змусити свого восьмирічного сина їсти корисну їжу, витрачаю на це купу часу. А в школі це тим більш зробити нереально.

Хоча треба брати приклад з Японії, Кореї, де їдять переважно здорову їжу і живуть довго. А нас реклама заганяє в бургери та нагетси. Я сам мав дотичність до ресторанного бізнесу, і ми в одному з ресторанів подавали дуже корисну їжу, без глутамату натрію. Але 95% клієнтів вона здавалася несмачною і вони вимагали більш звичної. Тобто така бізнес-модель дуже важка і ми реально не готові зараз до цих змін. Але треба починати з цим працювати.

«Війна завершиться в діапазоні від двох місяців до року»

Торік ви хотіли взяти на поруки підозрювану у незаконному збагаченні народну депутатку від фракції «Слуга народу» Ірину Кормишкіну. Навесні 2025 року суд ухвалив вирок Кормишкіній та її чоловіку-бізнесмену, визнавши їх винними у корупційному злочині. На сьогодні у вас є якийсь контакт із цією сім'єю?

Я просто не вважаю, що там є склад злочину. З Ірою спілкувався останній раз ще тоді. З її чоловіком Юрою спілкувався – він аграрій, у нього самого проблема гроші знайти. А я навіть не знаю, як йому допомогти. Тобто бізнес зараз у них не процвітає, прямо скажемо. Та і не процвітав дуже.

Свого часу ви виступали за зниження мобілізаційного віку, хоча визнавали, що це питання дуже складне. Але влада навпаки відкрила кордони для чоловіків 18-22 років. Як ви сприйняли це рішення?

Моя думка щодо 18-22-річних була обумовлена запитом від комбригів, командувачів, який звучить просто: «Один мотивований солдат краще ніж 10 немотивованих». Найкращі бійці – саме 18-25 років: вони мотивовані, сильні, витривалі, швидко вчаться і таке інше.

Рішення про дозвіл на виїзд я теж сприйняв нормально. Так, цим дозволом скористався мій молодший брат, якому 19 років. Він вчиться за кордоном і раніше не міг би заїхати в Україну, бо не виїхав би назад. А зараз він спокійно приїхав сюди, побув тиждень, всіх побачив – і поїхав навчатися далі. Це ж двостороння дорога. Тому рішення правильне.

Ми починали розмову з того, що, починаючи з 2022 року, сприйняття людьми війни змінювалося. А як мінялися завдання, які вам ставив президент, за цей час – з тих пір, коли ви були для багатьох «заспокійливою пігулкою»?

У 2022-му завданнями були виживання, збереження критичної інфраструктури, контрольованості та функціональності регіону. Тобто все було зосереджено на головних речах, які були потрібні для того, щоб відбити ворога. Зараз на черзі питання більш тактичного рівня – соціальний блок, створення умов для економічного розвитку, для відновлення, для бізнесу. Але водночас і все, що стосується захисту критичної інфраструктури та іншого, нікуди не ділося.

І насамкінець питання, якого, ми так розуміємо, ви волієте уникати – чи ви вірите у дипломатичний шанс завершення війни найближчим часом?

Кожна війна закінчується миром чи капітуляцією. У будь-якому разі підписують якийсь папірець, і тому я можу бути на 100% впевненим, що війна закінчиться дипломатичним шляхом і хтось щось підпише. Хоча можна просто припинити стрілянину і нічого не підписувати, всі хочуть якогось документа, в якому будуть прописані умови завершення війни. Тому завершення війни дипломатичним шляхом цілком можливо. Мій особистий прогноз – це станеться в діапазоні від двох місяців до року.

Павло Вуєць, «Главком»