Як театр стає інструментом суспільного діалогу й привертає увагу до важливих тем

Мистецтво — це спосіб говорити з суспільством про складні неоднозначні теми. Театр у цьому сенсі має особливу силу: він може ставати простором діалогу, де звучать складні питання, і не завжди є готові відповіді. Іноді вистава дає шанс знайти сенс у хаосі або поставити нові запитання, наштовхнути на роздуми.

Театр має унікальну силу — він не нав’язує, а запрошує до діалогу. Насправді я дуже боюся театру наративів, бо жодна позиція не буде розділена, якщо її насаджують. У театр люди ходять добровільно, за власним бажанням. Вони приходять із відкритою душею, налаштовані отримувати емоції, бачити й чути. Важливо прошивати соціальні теми в канву вистави майже непомітно, точково. Ми формуємо з глядачів таку бульбашку, з якою буде надійно будувати майбутнє. Критичну, чуйну, свідому.

Не менш важливо, щоб театр розширював горизонти, торкався того, що поза нашою «бульбашкою». У «Дикому театрі» всі постановки — це про сьогодення й про місце людини в цьому світі. У нас можна дізнатися про дискримінацію людей plus size, про те, що переживає людина під час втрати, про зіткнення індивідуума і системи чи проблеми домашнього насильства. Але все це у формі життєвих історій.

Звісно, театр, який торкається гострих тем, неминуче отримує критику. Наприклад, «Гей парад» іде у нас уже сім років, і досі я бачу гомофобні коментарі. Інколи ловлю себе на думці: та коли ж ви вже закінчитесь? З одного боку — прикро, з іншого — це лише сигнал, що ми маємо робити більше. Бо якщо немає критики — це означає, що ми ставимо надто конформістські вистави.

Коли ми випустили виставу «Метод 46» — отримали багато реакцій на оголеність акторів. Я завжди попереджала, що на сцені будуть повністю голі чоловіки, й кілька разів зал реагував звуком розчарування. Цей прийом — відповідь за всіх роздягнених актрис минулих десятиліть. Ми хотіли показати світ, де існує справедливість, де мітинги «Не мовчи» можуть щось змінити.

Я бачу, що аудиторія еволюціонує. Сам факт, що люди купують квитки на вистави зі складними темами — вже свідчить про зміни. Театр може підтримати, може дати відчуття «я не один чи я не одна» у своїй проблемі.

Останнім часом помітила трансформацію у медіа — увага до культури, яка завжди була на останній шпальті, тепер виходить на перший план. У нас з’являються свої зірки, і глядачі уважно стежать за ними. Водночас ми отримуємо і такі складні історії, як із Костянтином Темляком. Історія, в якій суспільство трималося гідно та заявило, що не буде подібне толерувати. Все це завдяки активним діячам і висвітленню в медіа. Популярність мистецтва, митців і театру підсилює голос і допомагає підсвічувати важливі речі.

За останні п’ять років з’явилося багато незалежних театрів, зростає гастрольна культура, а гострі теми транслюють навіть на сценах державних театрів. Це гарна тенденція: ми починаємо говорити про війну, ставити сучасні тексти, брати на себе відповідальність. У світі це теж поширена практика. Наприклад, на тогорічному Авіньйонському фестивалі більшість вистав були присвячені екології, проблемам еміграції й самотності. В Україні — інші запити, але це нормально: театр має випереджати суспільство в темах, які воно готове чути.

Звісно, бувають випадки, коли глядачі відмовляються слухати. Наприклад, під час вистави «Поки що люди» у залі почався відкритий конфлікт з актором. На виставі герой поділився реальною, але доволі неприємною історією про людину з Кам’янського (колишній Дніпродзержинськ). Розповідь не була ані компліментарною для міста, ані для його жителів. Це викликало вигуки з глядацької зали, і один із присутніх почав сперечатися з актором. Ситуація загострилася настільки, що мало не дійшло до бійки. Але провокація — це теж інструмент. Якщо тебе щось чіпляє настільки, що хочеться піти — проаналізуй, чому. Це шанс винести щось нове про себе.

Наша нова вистава «Дуже сумна людина» народилася з особистої історії. Рік тому я взяла з притулку Соломона — старого, беззубого та з мерзенним характером пса, евакуйованого з Торецька. За рік спільного життя в мені відбулося чимало трансформацій. Пес допоміг мені знайти сили в моменти, де їх, здавалося, вже не залишилося. Так вийшло, що я випадково стала амбасадоркою адопції тварин. Тож, коли за пів року на пошту «Дикого» прийшов лист від Suziria Group із пропозицією зробити виставу на цю тему, ми одразу погодилися.

Чому? Тому що зараз нам як країні потрібно вистояти. Потрібно працювати, захищати, донатити, допомагати. В більшості моїх знайомих зараз стан вигорання. А врятована тварина, якій ти подаруєш тепло і домівку, може врятувати тебе.

«Дуже сумна людина» розповідає історію двох Антонів — кота й хлопця. Кіт тут — це справжній мудрець, у якого є різний досвід життя з людьми: з психологинею, в сім’ї з дітьми, в селі. І він ділиться цим досвідом, чим рятує людину у складний момент.

Я дуже ціную бізнес, який інвестує у розвиток суспільства. Для «Дикого» важливо працювати лише з тими партнерами, які близькі нам за цінностями. У минулому ми навіть відмовлялися від пропозицій бізнесу, якщо не відчували синхронності. Тому співпраця з Suziria Group — це приклад, коли бізнес не просто підтримує культуру, а створює сенси разом із митцями.

Для мене театр — це гнучкий інструмент для пошуку сенсів. І дуже важливо, щоб митці усвідомлювали цю силу та використовували її, щоб говорити чесно з людьми, які прийшли в театр за власним покликом.

Мистецтво саме по собі не зробить нас кращими людьми. Але воно може допомогти нам осмислити свої дії й відчуття, що робить нас кращими.

Ярослава Кравченко, ведуча, директорка та засновниця «Дикого театру», для ДМ