Репортерка Frontliner Діана Делюрман: «Мені здається, зараз неможливо щось робити, що не пов’язане з війною»

«Діана Делюрман. Журналістка. Після навчання на історичному факультеті інтуїція привела її до журналістики. Відтак у її житті з’явилося ще більше літер і текстів. Відколи приєдналася до Frontliner у 2024, почала реалізовувати своє захоплення фотографією. У її фокусі: національна безпека, воєнні злочини, вчинені Росією, російські атаки по культурних об’єктах, вплив війни на дітей», — така візитівка Діани як авторки на сайті Frontliner.

Діана спочатку мріяла стати акторкою, потім істориком, урешті вибрала професію репортера. Чому? За її словами, їй хотілося зробити щось важливе для України, і зробити це швидко. Тому й вирішила змінити професію після навчання в Київському університеті Шевченка на історичному факультеті.

Журналістики вчилася самостійно, так само й фоторепортерству. Розуміє важливість професійних стандартів, особливо з точки зору етики фотографії. «Я засинаю і прокидаюсь, думаючи про це. Тому що це дуже тонка і чутлива річ», — говорить Діана.

За словами Діани, вона не зовсім воєнна кореспондентка, оскільки працює ще над темами ветеранів, тилу, родин військових, дітей. «У мене широкий спектр, я все ще шукаю свій конкретний фокус. Я назвала би себе просто репортеркою», — каже вона.

— Діано, чому ви вирішили змінити спеціальність з історика на журналіста?

— Це було трохи драматичне рішення. Мені було 20 років, і я вже намагалася себе уявити в історичній науці, але зрозуміла, що це довготривала історія. Що роками треба докладатися, щоб зробити хоч якийсь внесок для країни. От такі в мене були думки. А мені хотілося щось миттєве. І я почала думати, що це все ж таки може бути журналістика.

І це було кумедно, тому що все дитинство я хотіла бути акторкою. Але в 11 класі все різко змінилося в моїй голові. Я думала, яку сферу мені обрати. І мама запропонувала спробувати журналістику. Я кажу: «Ні, мамо, мені твої новини, твоя політика взагалі не цікаві, я точно не буду цим займатися». І через два роки я їй дзвоню і кажу: «Мамо, я все ж буду займатися журналістикою». Але почала я з комунікацій, тому що тоді мені видавалося, що не маю достатньо знань і експертизи, щоб стати журналісткою, бо це доволі відповідальна робота.

Тому трохи попрацювала в комунікаціях, паралельно розвивалася як журналістка, відвідувала всі можливі курси, читала багато профільної літератури.

— А в родині є журналісти?

— Ні. Просто я любила писати, і мама вирішила, що якщо мені це подобається, то я маю стати журналісткою. Я з Одеси. Моя родина завжди була політично активною. Коли була Помаранчева революція — мені було чотири роки, ми тост проголошували на Новий рік за Ющенка. Коли була Революція гідності — я була підлітком, мама мені пояснила, що відбувається. Бо я інтуїтивно розуміла, що таке Росія, що таке Україна та ЄС, але все одно для мене це була загадка. Мама мені допомогла з цим розібратися.

— Тобто ви з Одеси, вчилися у Києві, а зараз живете у Львові?

— Так, я приїхала до Львова у 21-му році, мені хотілося спробувати щось нове. Вчилася я взагалі в Києві в університеті Шевченка на історичному факультеті. А потім почалася повномасштабна війна.

— Як ви опинилися у Frontliner?

— Це теж цікава історія. Певний час я працювала в комунікаціях Премії Гонгадзе. Тому стежила за тим, що відбувається в нашій сфері, за роботою деяких журналістів. І, власне, одним із них був засновник і головний редактор Frontliner Андрій Дубчак.

Пам’ятаю, що влітку 21-го року я два тижні була на стажуванні на «Радіо Свобода». До мене одного разу підійшов високий чоловік. У нього була сережка у вусі, голубі очі, й він був прикольний. Він каже: «Привіт, я відкрив медіа “Донбас Фронтлайнер”. Подивись, підпишись». Я така: «Та, звісно, мене просить такий поважний чоловік, — подивлюся».

І почала стежити за «Донбас Фронлайнер». Мені сподобалося це медіа, але, чесно кажучи, я ніколи не думала, що буду в ньому працювати. Тільки у квітні 24-го року вирішила щось робити в цьому напрямі. Frontliner якраз відкрив набір талантів. Я подумала, що подамся по приколу. І насправді вийшло. Звісно, за півтора року багато всього змінилося, я там зростала як журналістка.

— Ви й пишете, й фотографуєте?

— Так, я приходила як журналіст, який пише. Потім, коли ти крутишся в спільноті фотожурналістів і бачиш, які вони запалені фотографією, звісно, починаєш замислюватися, а чи не спробувати робити це самій. І я почала знімати, але поки не скажу, що я профі у фотографії.

— А ви десь вчилися фотографувати професійно?

— Ні, онлайн шукала інформацію. Це і YouTube, і якісь курси — загалом вчилася самостійно. Мені здається, що на руку було те, що ще в університеті я дуже багато передивилася артхаусного кіно. І можливо, це вплинуло на те, що в мене випрацювався погляд. Хоча я ніколи не була фотографом. Робила для себе фото на телефон, на плівкову камеру, але не в професійному сенсі. Зараз намагаюся все ж шукати якусь концептуальну основу.

Нещодавно долучилася до воркшопу Анастасії Тейлор-Лінд і Еміне Зіятдінової. Це дуже круті фотожурналістки, які зараз живуть у Лондоні. Вони приїжджали в Київ і робили для молодих фотографів воркшоп. Це мене дуже надихнуло, і тепер я ще шукаю можливості вчитися, щоб втілювати якісь свої задуми.

— Я подивилася ваші матеріали, ви переважно висвітлюєте, що відбувається на прилеглих до лінії розмежування та деокупованих територіях? Не страшно?

— Чесно кажучи, мені завжди здавалося, що буде страшно, але в момент, коли ти приїжджаєш на місце, — просто вимикаєшся. Тобто це не відбувається свідомо, це просто відбувається. Можливо, це особливості нашої психіки, вона нас готує, щоб ми не зійшли з розуму в таких місцях. Але загалом це працює так, що ти просто спостерігаєш і можливо, навіть трошки дистанційований. Тобі здається, що це не ти, просто не до кінця все усвідомлюєш.

Але страшно може бути де завгодно. От я у Львові, наприклад, роблю репортаж про обстріл 4 вересня 2024 року — і тут кажуть, що зараз відбудеться повторний удар, і всі біжать в укриття. У такий момент стає страшно.

— Чому ці теми для вас так важливі?

— Мені видається, що зараз це взагалі найважливіші теми. Не хочу порівнювати, але загалом усе справжнє життя відбувається там.

— Ви здебільшого працюєте на прилеглих територіях до фронту, чи вважаєте себе воєнною кореспонденткою?

— Не зовсім, оскільки я працюю ще над темами ветеранів, тилу, родин військових, дітей. У мене широкий спектр, я все ще шукаю свій конкретний фокус. Я назвала би себе просто репортеркою. Мені здається, що зараз неможливо щось робити, що не пов’язане з війною.

— Ви їздите в небезпечні зони самі чи з командою?

— Зазвичай ми працюємо в парі фотограф-текстовик. І бажано, щоб хтось із цих людей був водієм. Тобто це двоє людей максимум. Але якщо дуже серйозне завдання, то буває і троє. Ми працюємо такими маленькими групами, максимально швидко.

— Маєте страховку? Засоби захисту?

— Засоби захисту так, зазвичай беру в редакції. Це каска, броня, балістичні окуляри, аптечка. Страхування в мене наразі немає.

— Я вчора розмовляла з однією відомою фотографинею, яка постійно їздила на фронт, то вона сказала, що зараз ті, хто в броні й на них видно напис «Преса», відразу стають мішенями для дронів. І що зараз краще взагалі не вдягати цей захист. Бо останній рік через масове застосування дронів усе змінилося.

— Це справді так, але залежить, куди ти їдеш. Наприклад, у Херсоні вже всюди fpv літають. У таких містах ти постійно під наглядом і, звісно, привернеш увагу тим, що ти в броніку. Рашистам буде здаватися, що ти якась важлива ціль. Але водночас це не заперечує, що вони вбивають і бабусь у сукнях із квітками. Їм байдуже, у кого стріляти. Але броня і каска можуть урятувати від уламків, тому краще бути в захисті.

Більшість людей, які хвилюються за свою безпеку, і велосипедом будуть їхати в шоломі. А що вже казати, коли ти на фронті працюєш. І краще бути морально готовим, знати правила безпеки, фізично себе убезпечити максимально, наскільки можеш.

— Чи проходили відповідне навчання, щоб їздити в небезпечні зони?

— Ми проходили тренінг 2402 Foundation — HEFAT. Це здебільшого було про такмед, про першу допомогу, про евакуацію, про те, як поводитися під час обстрілу. Також я регулярно читаю якісь мануали, підручники, інструкції, бо зараз дуже змінюється ситуація. На початку повномасштабної війни такої проблеми з дронами не існувало, як зараз. Це фактично останній рік ситуація загострилася.

— Коли завершиться війна, залишитеся в журналістиці чи повернетеся до першої спеціальності?

— Я думаю, що, швидше за все, так. Можливо, це теж буде якась не зовсім політична, але державна робота, пов’язана з національною безпекою, інформаційною безпекою, тому що це буде актуально ще не один рік.

— Чи є журналісти, якими ви захоплюєтеся?

— Здебільшого я стежу за всіма українськими журналістами, які працюють над темою війни. Серед культових мені дуже подобається Єфрем Лукацький. Також Юля Кочетова, Костя і Влада Ліберови. І у Frontliner мої колеги теж мене щоразу дивують. Я бачу дуже круті роботи, які вартують того, щоб бути в будь-якому міжнародному медіа.

— Скільки людей у редакції?

- Близько 15, це ті, хто виробляє контент, його редагує. Більшість із нас — фрилансери, тобто будь-хто з крутих журналістів або початківців може прийти, запропонувати свій матеріал, і якщо він дійсно крутий і добре зроблений, то його оприлюднять на Frontliner.

— Чи важливі для вас журналістські стандарти?

— Звісно, особливо з точки зору етики фотографії. Я засинаю і прокидаюся, думаючи про це. Тому що це дуже тонка і чутлива річ. Водночас розумію, що ми наразі маємо і напрацьовані стандарти, і постійну дискусію, чи слід показувати все, щоб звертати увагу на війну. Щоб приголомшливі фотографії приваблювали ще більше уваги. Це стало дуже складно. Бо нікуди не зникло правило не нашкодити людині, воно важливе. Я намагаюся для себе випрацьовувати цю рамку і дотримуватися її. Але, звісно, в цьому дуже допомагає не лише твоя суб’єктивна думка, але й команда. Ти завжди можеш із кимось порадитися. Редактор — це той, хто має найбільшу відповідальність за публікацію. Тому професійні стандарти дуже важливі.

Це стосується й етики зображення людей, які переживають трагічні події. Дуже важливо знайти баланс між суспільним інтересом і приватними правами людей. Ця дискусія постійно триває, і я не бачу, щоб прийшли до якогось консенсусу. Мабуть, це неможливо, оскільки дуже різні люди працюють. Навіть коли ми говоримо про нашу українську спільноту. Припустимо, ми зрештою дійшли консенсусу, що коли будуть поховання, ми не будемо лізти об’єктивом в лице людини, яка переживає трагедію. Але це зроблять іноземні журналісти, які плювали взагалі на етику. Я не кажу, що всім їм плювати, але є певні люди, у яких менше етичних питань до себе, і вони можуть це робити. Тобто я думаю, що кожен має в першу чергу вирішити для себе, як правильно діяти.

І не лише вирішити, але і постійно контролювати себе. Бо є такі речі як профдеформація, втома, вигоряння, коли ти вже не можеш бути свідомим щодо своїх дій. Ти дійсно постійно мусиш себе перепитувати, чи слід це публікувати, який це має сенс для суспільства, який це має сенс для людини, зображеної на фотографії.

— Ваші матеріали поширювали англійською? Якщо так, то який мав найбільший резонанс?

— Не на постійній основі, але я співпрацювала з London Ukrainian Review. Це видання, яке робить Український інститут в Лондоні. Але на постійній основі — це Frontliner.

Думаю, найрезонансніший матеріал був про обстріл Львова 4 вересня 2024 року. Я живу неподалік від місця обстрілу, тому була першою журналісткою, яка опинилася там. Якщо з останніх, то це матеріал, який ми зробили з колегою Надією Карповою про табір для військовополонених на Львівщині. Його добре почитали. Я дуже вдячна Надії, що вона запропонувала цей фокус, бо в мене була інша мета. Я їхала подивитися на «русскую душу». А коли дізналася, що там є купа іноземців, які в різний спосіб долучилися до лав російської армії, то зрозуміла, що це набагато актуальніше і важливіше.

— А який ваш матеріал вам особисто найбільше подобається?

— Цьогорічний про трансплантацію органів в Україні. Цей матеріал мені важко давався, тому що це складна тема. Але в результаті я дуже задоволена своєю роботою і роботою колеги-фотографині Олександри Рахімової. Саме вона запропонувала цю тему і добивалася її висвітлення. Ми розуміли, що хірурги — люди дуже зайняті, але їй вдалося подружитися з ними й зробити цей матеріал. Це справді те, про що ми не думаємо в повсякденному житті, але це те, що максимально важливо, особливо в умовах повномасштабної війни. На жаль, ще більше людей потребуватимуть трансплантації. Ця система неідеальна, і можливо, те, що ми будемо поширювати більше матеріалів, буде підвищувати обізнаність людей і вплине на розвиток трансплантології.

— Які медіа читаєте, крім Frotliner?

— The Guardian, The New York Times, але до останнього видання в мене багато запитань. Ще Time, Washington Post. Вони, до речі, дуже круті матеріали з України завжди роблять. Бачу, що з ними співпрацює українська фотографиня Оксана Парафенюк, я в захопленні від її роботи. Вони, між іншим, робили матеріал про Ярослава Базилевича, який втратив родину у Львові. Те, як вони це зробили, — це справді дуже високий стандарт журналістики.

А якщо з українських, то матеріали Суспільного. Зокрема, Іван Антипенко з «Суспільне Херсон» робить просто дуже круті репортажі. Й Олександр Магула з «Суспільні новини». У багатьох національних медіа дуже круті воєнні репортажі, наприклад, в «Української правди», Hromadske. А ще я прихильниця «Бігус.інфо» та The Ukrainians. Намагаюся стежити за всіма національними медіа, але і локальні теж відкриваються деколи дуже з крутих сторін для мене.

— Окрім журналістики, чимось ще захоплюєтеся?

— Це складно, тому що коли ти робиш свої захоплення роботою, тобі здається, що вже нічого не треба робити. Мені подобається писати, в принципі, не лише non-fiction, але й fiction. Я люблю дивитись артхаусне кіно, подорожувати. Все ще дуже люблю, попри те, що дуже часто в дорозі. Це мені дозволяє перезапуститися. Та й загалом досліджувати країни, просто читати про інші культури. Це дуже круто.

Фото: Андрій Дубчак, з особистого архіву Діани Делюрман