"Ти не вмираєш, коли попадаєш в армію": відверте інтерв'ю військового про мобілізацію й службу

До повномасштабного вторгнення Олексій Чичкан був за кордоном, та попри всі вмовляння – повернувся в Україну. До війни, і до того, як мобілізуватися, Олексій знімав кіно. Тепер він служить, а завдяки мистецтву рефлексує свій досвід війни.

У подкасті "Воїн волі" спеціально для 24 Каналу Олексій розповів про рішення мобілізуватися, службу та як мистецтво рятує його на війні. Більше деталей – читайте далі у матеріалі.

Про повернення в Україну і мобілізацію

Зайшла на твою сторінку ще раз познайомитися з твоєю творчістю документаліста. У тебе є креативна агенція Caken Paken, чи це продакшн?

Це створена нами креативна агенція, продакшн, я не знаю, як зараз це назвати. Ми започаткували її, коли робили фільм "Гірська мить", тому що дуже багато процесів почало перетікати й треба було якось їх з'єднати. Ми не могли просто так випустити фільм. Потім я пішов служити.

Чому ти вирішив в певний момент покинути всю цю креативну, документальну індустрію і мобілізуватися?

Повномасштабне вторгнення я зустрів за кордоном в Португалії. Саме про цю мить, коли ти в безпеці в Європі, а серце каже повертатися в Україну, в мене теж є авторський короткий метр – "Думками вже не тут".

Я розумів, що я повертаюся і точно попадаю на службу в армію. Хоча я практично не був зв'язаний з мілітарною сферою, і автомат тримав буквально два рази, тому що хтось мені давав його. Але я розумів, що я приїжджаю на війну і буду воювати.

Коли я приїхав в Україну, мені все-таки хотілося зробити те, що я ще не зробив – повнометражний документальний фільм. Я одразу занурився в цю історію. Це я говорю про "Гірську мить". У мене були прем'єри, але я розумів, що відбувається у суспільстві, яка це війна та що означає вибір чоловіка йти на війну.

Повне інтерв'ю з військовим Олексієм Чичканом: дивіться відео

У якому році ти мобілізувався?

У 2024 році. У 2022 я приїхав, 2023 рік – це зйомки, виробництво фільму, у 2024 році ми його випустили. Ми прокатали його по всій країні, зібрали гроші, відбулися прем'єри. Я подумав, що все, пішов далі.

Це такий серйозний крок. Ти вперше випустив великий, повнометражний фільм. Він мав успіх. Після нього ти міг спокійно рухатися далі у напрямку документалістики, можливо, військової документалістики чи у напрямку розвитку українського кіно. Можна було творити.

Насправді є декілька пунктів, чому я це зробив. Не хотілося прикриватись культурою, в мене дуже багато друзів воювали, деяких вже немає з нами. Я розумію, що вони віддали все заради цієї боротьби, яку ми вже ведемо купу років, і можна було бути частиною цього.

Вони теж були до цього в культурі?

Я б не сказав. З моєї тусовки я один пішов в мистецтво, не андеграунд.

У тебе не було такого, що тебе переконували, мовляв, ти можеш більше зробити у сфері кіно, а не йти воювати?

Це було за кордоном. Казали не їхати в Україну, не йти в армію. Тепер трохи інший рівень, кажуть не їхати кудись, де гарячіше. Це шлях.

Коли я був за кордоном, то моє тіло перебувало там, а сутність – в Україні. Потім я приїхав в Україну і кожен день прокидався з дурнуватим відчуттям всередині. Я не міг його пояснити, намалювати, розказати. Я міг тільки зняти про це кіно. Коли я приїхав в Україну, мені ще легше стало. Коли я почав служити, більшість речей стала набагато важче, але саме внутрішньо я вже гармонізувався.

Перед тим як йшов в армію, я думав, що доведеться повністю забути про своє минуле життя. Багато хто пропагує цю історію, що людина потім собі не належить, а через певний час імовірніше помре. Утім, на мою думку, нам потрібно зробити таку форму суспільства, коли обов'язково є твоя діяльність, військова чи будь-яка інша (вихід в поле, якась штабна робота або допомога), на яку ти виділяєш умовно п'ять годин. А весь інший час – роби, що хочеш.

Якщо ти кажеш, що ти "за культуру", а при цьому ледь виживаєш від проєкту до проєкту, щоб заплатити собі за житло та їжу, тоді ти не "за культуру". Тоді треба йти служити, тому що тоді буде набагато більше користі. Я так вважаю, тому що вся ефективність в тилу має вимірюватись мільйонами.

А на фронті все вирішується в маленьких справах, навіть якщо ніхто не побачить, як ти комусь допоміг. Суть в цих моментах. Комусь треба щось носити чи зарядити, комусь треба пройти шлях болотами, щоб на позиціях у хлопців був бензин. Це треба зробити, і донатами не закидаєш туди (на передову, – 24 Канал) гроші.

Про мистецтво як спосіб рефлексії війни

Яке зараз, коли ти вже мобілізувався, твоє ставлення до мистецтва та кіно? Чи є в тебе час взагалі повертатися до мистецтва?

Дуже пріоритетне ставлення і дуже велике бажання цим займатися. Я завжди шукаю час, щоб до цього повертатися. Коли ти на фронті, а потім приїжджаєш, то дуже важливо переключитися, відійти від того. Як на мене, особливість війни у тому, що вона засмоктує, забирає твою увагу й починає потрошки тебе забирати.

Ти можеш віддати себе повністю цій війні, але їй буде мало. Тож коли я повертаюся, то намагаюся займатися мистецтвом: кіно, монтаж, чи комусь допомагати дистанційно. Зараз в мене є проєкт, який ми реалізували дистанційно. Я написав сценарій на природі, сидячи в лісі.

У лісі на Донбасі, я так розумію? Не в Карпатах.

Ні, не в Карпатах. Так, не в самих приємних місцях, але навіть бувши там, виконуючи бойові завдання, можна в якусь мить повернутися в набагато приємніший світ, бо війна – неприємна. Там дуже мало приємного, 10%, десь сонце заходить, і в якусь мить ти можеш залізти в телефон і почати писати сценарій, якесь розкадрування.

Якось я знайшов оператора, він назбирав мені кадрів. Я приїжджав на пункт відпочинку, відкривав ноут і монтував. Завжди намагаюся відволіктися й мистецтво виконує цю функцію, як і рефлексувати щодо того досвіду, який отримую.

У тебе вистачає на все це ресурсу?

Наприклад, рефлексія в мене відбувається через малювання. Ресурс – це ж просто водити маркером по полотну. Переживаєш якийсь досвід, він максимально неприємний для людей. Ми не народжувалися і не створені для того, щоб таке переживати. Це історії, які шокують, і чорний гумор – це нормальна річ просто для того, щоб врятуватися.

Потім ти приїжджаєш, береш маркер, починаєш водити й виходить картина. Це досвід, який ти випустив на картину, на стіну, у крик, в пісню. Його в будь-якому разі треба випускати. У людей є помилка, що вони починають використовувати наркотики, алкоголь і так далі (щоб впоратися з пережитим на війні, – 24 Канал).

Чи ти займався з психотерапевтом або психологом, які порадили так рефлексувати свій біль?

Я коли ухвалив рішення, що йду служити, то з першого тижня зателефонував до своєї психотерапевтки, щоб ми працювали кожного тижня або кожні два тижні. Мені здалося це правильним, тому що я в основному заробляю гроші за допомогою свого інтелекту. Це один з моїх основних капіталів, якщо з ним щось станеться, то все.

Що каже твоя психотерапевтка, коли працює з тобою? Як відбувається ця робота, коли ти не на війні?

На війні я не роблю цього, лише коли повертаюсь. Ми працюємо з тим досвідом, який я отримав. Психотерапія дала мені можливість усвідомлювати, що зі мною відбувається, що я відчуваю, зчитувати ці маркери, бо ПТСР проявляється по-різному.

Наприклад, коли я тільки починав їздити на бойові завдання, це було по-одному, зараз по-іншому. Тепер я розумію, що коли вибух десь далеко, то я чую тільки звук. Це на мене не впливає. На мене починає впливати, коли я відчуваю ударну хвилю. Я просто розумію, що це інше відчуття.

Насправді коли ти в бліндажі, немає сенсу працювати з психотерапевтом. Ти можеш з цим розбиратися, коли ти вже відпочив, трохи поспав, бо там все-таки свідомість дуже мобілізується. Ти виконуєш завдання і включений, потім виключаєшся. Завантаження пройшло, пішло в якусь умовну теку і ти можеш відкрити її та вже розбиратися треба воно тобі чи ні.

ПТСР і цей досвід – це дуже жорстка штука, яка проявляється в дрібницях, в спілкуванні. Працюючи з психотерапевтом, можна відстежити, коли твої емоції та стани починають переплітатися один з одним. Я почав відчувати останнім часом, що якщо ти сам цілісний, то якісь ці моменти тебе розкидають: або так, або інакше. Потім ти можеш не зійтися цілісним.

Що відбувається на фронті?

Як людина, яка щойно повернулась з війни, – яка зараз динаміка на фронті, що там відбувається?

Це війна дронів. Умовно, є 40-кілометрова зона, в якій все, що починає бути видимим, все, що ти можеш знайти, буде знищено дроном – наземним чи повітряним. Є різні напрямки. Наприклад, Донецький, Покровський, Костянтинівський, де зараз їхні, так би мовити, нові фортеці, – це одна динаміка. Харківський – це інша динаміка. Усе по-різному, десь гарячіше, десь ні.

Загалом ця війна технологічна. Вони (росіяни, – 24 Канал) дуже швидко розвиваються. Якщо в нас якась є технологія, її вкрадуть через деякий час. Наприклад, дрони на оптоволокні пішли від нас. Ми почали їх використовувати й росіяни зрозуміли, що це працює. І якщо в нас 10 дронів летить, то в них летить 300.

Тобто у них перевага в ресурсах. Вони постійно тиснуть, немає такого, що завтра буде не легше. Ні, це постійно відбувається. Це як океан, просто інколи прибивають високі хвилі, іноді низькі.

Про зміни через війну

Як ти ставишся зараз до розмов про перемир'я?

Немає сенсу в ньому. Для людей, які втомилися від війни, які ще хочуть жити в нашій минулій реальності, може й так, але цієї реальності вже не існує і не існуватиме.

Коли ти приїжджаєш до Києва, відчуваєш, що побутує думка, ніби війна "десь там"?

Що далі ти від'їжджаєш від фронту, то більшим є це розуміння. У Києві ще не так, тут люди стоять, кричать "Free Azov", військові їздять туди-сюди, щось возять, і багато хто служить з Києва. А починаєш від'їжджати, і вже десь в районі Львова, про Закарпаття я вже мовчу, – там у людей інша думка.

А ти сам вже звик до цієї нової реальності, і як ти себе в ній сприймаєш? Не було у тебе такого відчуття, що вже, як раніше, не буде?

Так, вже не буде, як колись, що далі? Як повномасштабне почалось, у мене одразу з'явився якийсь національно-патріотичний такий пунктик. Ніби 24 число (24 лютого 2022 року, – 24 Канал) ще досі триває. Насправді хотілося б звикнути до цієї реальності. Цивільним ще якось можна це зробити. Так, обстріли де-не-де, ходити в укриття. Навіть хлопцям в ТЦК… Тобто до цього ще можна адаптуватися.

Я не хочу до цього адаптовуватися, але вже адаптувався до того, хто я. На це дуже легко відповісти – я зараз солдат, воїн. Головна особливість того, що ти в армії, це коли ти зустрічаєш інших воїнів, і одразу розумієш: "О, це мій чоловічок з ПТСРного клубу".

Нещодавно був на дискотеці, деколи на Сході люди теж роблять рейви. Це нормально, кудись треба негативну енергію виплескувати. І я так заходжу на цю "тусовку" і розумію, що я тут ні з ким не буду спілкуватися. А потім десь вдалині я бачу такі самі ПТСРні очі, і він теж мене бачить. Ми тут взагалі без слів підійшли, привітались і "затусили" на два дні.

Хто я? Я людина, яка вже пережила дуже багато цього досвіду. І люди, які пережили таке ж, розумітимуть тебе. А якщо ти, наприклад, пройшов всю війну "на цивільному" і не допомагав, ти не зрозумієш. Ти не будеш в цьому клубі.

Повертаючись до питання, чому пішов воювати, – одна з відповідей всередині була така – щоб мені не було соромно дивитись в очі людям, які повернуться звідти.

Як ти змінився за більш як рік, і чи змінився взагалі?

Фундаментально змінився, тому що в мене тепер у пріоритеті сім'я, діти, здоров'я. До цього були якісь особисті звершення. Вони й досі є, є оцей особистий порив. Мені досі дуже хочеться показувати кіно. Я люблю прем'єри й кінотеатри. Коли твоя робота на великому екрані, це неймовірно.

Але я змінився. Змінився в сенсі стосунків. Для мене тепер тільки одна людина, з якою ми будуємо (майбутнє, – 24 Канал). Змінився, мабуть, погляд. Якось я стояв на турніках, підтягувався. До мене підійшов чоловік, ми розмовляли й він сказав, що зразу зрозумів, що я військовий. Саме по очах.

Також я змінився в безкомпромісності своїх намірів. Якщо я щось хочу, якщо я щось починаю робити – роблю це від початку до кінця, відгризаю свій шматок. Я набагато більше почав захищати свої кордони. Зрозумів, що мій стан в пріоритеті. Бо переживаючи цей досвід і терплячи те, що треба терпіти для того, щоб виконати завдання, я потім повертаюсь і розумію: "Якщо я хочу їсти, я буду їсти, як я хочу". Не думаю про гроші в якийсь момент. Тут я відпочиваю.

Важливе звернення до цивільних

Бувши цивільною людиною та ставши військовою людиною, що ти хотів би сказати цивільному населенню чи просто українцям?

Боротьба починається з тиші. Перемога починається з тиші. Багато людей любить кричати: "Це заради перемоги", "Дякую за службу" тощо. Найбільша вдячність буде о 9 ранку під час хвилини мовчання. Усе починається з цього, а потім вже можна вийти й голосувати, розповідати…

Усе починається з тиші всередині тебе, з відповіді всередині тебе – ти хочеш бути слабким чи ти хочеш бути сильним? Ти хочеш ховатися чи ти хочеш вміти себе захищати й захищати своїх рідних? Бо росіяни не питатимуть за твої військово-облікові документи, чи ти хочеш служити, чи не хочеш. Вони не питають – вони вбивають. Вони досі вбивають, досі несуть темряву. Ми стоїмо ми й не пускаємо цю темряву далі в місто.

З 1991 року, відколи ми здобули незалежність, і до теперішнього часу, можна просто прослідкувати, скільки країн перестало існувати. І це дуже круто, що ми зараз з тобою тут, і ми спілкуємося українською мовою під українським прапором. Але що далі, то буде менше можливості робити вибір. Реальність змушуватиме нас рухатись – вас, цивільні люди.

Дивлячись на тих, кому добре, хто виїхав і так далі, треба зрозуміти, що вони вже не в цій боротьбі. Шлях і наш вибір стоять в боротьбі, тому приєднуйтесь до боротьби. Є дуже багато різних посад. Ти не вмираєш одразу, як попадаєш в армію. Але тут дуже цікаве життя. Потрапляючи в армію ви почнете проживати своє найцікавіше життя. І якщо ти його витримаєш, то все – до тебе більше питань не буде. Будеш жити як хочеш.