Зізнання Ангели Меркель: то хто ж відповідальний за війну в Україні?

Колишня федеральна канцлерка Німеччини Ангела Меркель поклала на країни Центральної Європи, насамперед на Польщу і країни Балтії, відповідальність за посилення агресивної політики російського президента Путіна. І підкреслила, що саме небажання керівників цих країн продовжувати прямі перемовини з Росією могло стати однією з причин російського нападу на Україну. Також канцлерка пов’язала цей напад із пандемією коронавірусу, тобто ізоляцією Путіна. Адже саме ця ізоляція, на думку Меркель, заважала серйозним перемовинам із російським лідером. Відеоконференції, за словами Меркель, не могли бути якимось реальним відповідником перемовин між державними лідерами, які відбувалися до цієї пандемії.

І ці заяви Ангели Меркель, при всій їхній інструментальності, відзеркалюють її нерозуміння того, чому реально почалася війна Росії проти України. Нерозуміння першопричин конфлікту. А головними першопричинами, якщо користуватися лексикою самого Путіна, було бажання російського президента зробити все можливе, щоб вийти на так звані кордони 1991 року і відновити те, що Путін вважає справжньою російською державністю. Таким чином мінімізуючи ефект так званої помилки 1991 року, коли Росія погодилася із крахом Радянської імперії. Для Путіна та інших російських керівників головним було утримувати колишні радянські республіки у політичному холодильнику, не допускати їхнього прийняття до будь-яких союзів, які б вимагали від інших країн учасниць таких об'єднань захисту колишніх радянських республік у разі нападу політичної або військової експансії Російської Федерації.

І так, в той час, коли Ангела Меркель була федеральною канцлеркою Німеччини, вона активно протидіяла всім спробам колишніх радянських республік вийти з цього політичного холодильника. Так як це, скажімо, було із наданням Україні та Грузії плану для членства у НАТО на саміті Північно-Атлантичного союзу в Бухаресті. І так у Путіна продовжувала існувати ілюзія, що колишні радянські республіки утримуються у цьому самому політичному холодильнику, і коли їм буде потрібно, він зможе приєднати ці країни до нової великої Росії.

Але Меркель була серед тих лідерок європейського континенту, що виступали за підписання Україною угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Очевидно, що тоді вона не вважала, що ця угода про асоціацію розчарує Путіна і призведе до якогось гострого конфлікту. Знову-таки, тому що могла не усвідомлювати справжніх цілей російського президента. Могла, як до речі це зараз робить чинний президент Сполучених Штатів Дональд Трамп, вважати, що найголовніше зняти тривоги Путіна у сфері безпеки, а щодо суверенітету України та її готовності брати участь у політичних та економічних об’єднаннях в Європі, ну які тут можуть бути у Росії проблеми?

А так і, тому що якщо Росія не вважала Україну чи будь-яку іншу колишню республіку справжньою суверенною державою, а у Німеччини було абсолютно інше бачення політичної реальності на континенті, це так чи інакше рано чи пізно мало призвести до політичного зіткнення або навіть до війни з Ангелою Меркель чи без неї.

Також досить важливим моментом, який Меркель може досі вважати елементом стримування Путіна від великої війни, є її готовність брати участь у енергетичних проектах Кремля. Мова йде, звичайно, про газогін "Північний потік", який мав стати альтернативою українській газотранспортній системі. Федеральна канцлерка практично весь час свого перебування на чолі кабінету могла розглядати цей газогін як елемент економічної зацікавленості Москви і вважати, що Путін не жертвуватиме інтересами "Газпрому", якщо мова піде про його агресію проти України.

Але для Путіна будівництво газогону мало зовсім інший сенс. Він хотів убезпечити "Газпром" від будь-яких проблем з українською газотранспортною системою в разі нападу на Україну, а також створити ефективні елементи для економічного тиску на сусідню державу, для того, щоб у українського керівництва не було ніякого іншого виходу, принаймні економічного, як капітулювати перед Москвою.

І дійсно, практично відразу після того, як було завершено будівництво газогону "Північний потік-2", я нагадаю, що заради завершення цього будівництва Ангела Меркель вже наприкінці терміну своїх повноважень літала до Вашингтона і зустрічалася із президентом Сполучених Штатів Джозефом Байденом, переконуючи його не запроваджувати санкції проти проєкту.

Путін посилив свою агресію проти Києва і ухвалив остаточне рішення про напад на Україну. Багато хто говорив про те, що як тільки Росія завершить будівництво альтернативних маршрутів, які допоможуть їй позбавити Україну статусу безальтернативного транзитера російського газу, це й призведе до великої війни в Європі. Я сам неодноразово писав про це тексти і говорив про це у власних інтерв’ю.

Але для німецьких політиків і журналістів, я також добре пам’ятаю цю епоху Ангели Меркель, все це було абсолютно бездоказовою маячнею. І вони рішуче не погоджувалися з такими тезами, навіть коли із ними виступав президент Сполучених Штатів. Я вже не кажу про українських політиків чи журналістів.

І в результаті, навіть через 11 років після початку російсько-українського конфлікту, ми бачимо, що Ангела Меркель не переоцінила того, що відбувалося під час її перебування на посаді федеральної канцлерки. Не усвідомила, що із підходом Путіна до України, як до російської колонії, яка має бути рано чи пізно повернута під владу імперії, не можна було утримувати Путіна від нападу на Україну вічно, принаймні з умовою продовження розвитку України як незалежної суверенної держави і створення опції для європейської, навіть не євроатлантичної, а європейської інтеграції України.

Це ще раз говорить, що навіть ті політики на Заході, які, здавалося б, можуть вважати себе людьми, що реалістично усвідомлюють цілі і задачі Путіна, все ж таки не здатні до кінця зрозуміти, чого прагне російський президент. Що вже тоді говорити про звичайних людей на Заході, далеких від розуміння того, як Путін будує своє бачення розвитку Росії і чому він готовий воювати за це бачення із усією Європою.

Джерело